254
 Світлий, як перлиночка,
малюк.
І навіть він,
коли сказали «Вже осінь!»—
задумався.

255
Печаль—
це осінній вітер!
Нечасто я плачу,
але зараз-от
сльози рясні.

256
Наче голову я поклав
на блакитні
перлини журби —
шум сосон
цілісіньку ніч наслухаю.

257
Врочисті криптомерії
на горі Нанаяма
мовби хто підпалив —
щойно запало сонце.
Яка ж бо тиша!

258
«Якщо її прочитаєш —
пізнаєш велику скорботу»,—
і він жбурнув
у полум'я книжку.
Добре серце у цього діда!

259
Навколишні речі —
якісь невідчутні,
ще й потонули в сутінках.
Докупи зібрались
усі мої печалі,

260
Похитується
в калюжі
небо вечірнє
Й Пурпурові стрчки.
Пройшов осінній дощ.

261
Осені прихід—
це.. як вода!
Умиєшся —
і всі твої думки
новими стануть.

262
Затуживши,
на кручу пішов.
А там
якісь невідомі пташки
дзьобали черлену шипшину.

263
На перехресті — осінь.
На три шляхи
повіяв
вітер—
і сліду вже нема!

264
Відразу ж
я вчуваю
голос осені!
Печальна
в мене звичка.

265
Звичайна собі гора.
А прийде осінь —
і дивишся святобливо:
чи не Бог
там живе?

266
«Усі мої бажання й задуми
геть вичерпалися».
О Боже, цілий день
гака-от гадка
мене мучить.

267
Дощик залопотів.
Дивлюсь
на мокре подвір'я —
про сльози
вже й забув.

268
Колись у нашім храмі
я наступив на гребінець.
А сьогодні
мені приснивсь метелик,
на ньому вирізьблений.

269
Спробував стати таким,
яким був у дитинстві.
Пригадую,
як же хотілося мені
з ким-небудь порозмовляти.

270
Шурх... шурх... шурх,—
зашелестить просяниця.
Як гарно в нашій хаті,
під дахом,
коли, бува, вітер осінній подме.

271
«Сьогодні у юрбі,
поміж чужих плечей,
її побачив».
Навіть таке
в щоденник записав.

272
Світський естет
і тепер, як за давніх часів,
старіє, либонь, уночі,
стискаючи руки
кольору перлів...

273
Хоча б на кілька днів
забути!
Отак забути,
як каміння тоне
у весняній траві.

274
Немов колись давно
я бачив цього чоловіка
у колискових снах —
такий він
моєму серцю любий.

275
«Місяць без богів» настав.
Пригадався той ранок,
коли на горі Івате
перший сніг
аж на брови мені навис.

276
Шелестить, шелестить
сліпий дощик.
Розкуйовдились трошки
у присадку
квіти хагі.

277
На суворому
небі осінньому
жодної тіні нема.
О, самоти забагато!
Хоч би крук який пролетів!

278
Після дощу
визирнув місяць.
Де-не-де заблищали
мокрі дахи череп'яні —
і стало сумно.

280
Я й не помітив,
як розучився плакати.
Де та людина,
яка б мене
плачу навчила?

281
 Ніяк не зупинити
сліз —
вино з собою
привело печаль
Ет, зараз як станцюю!

282
Сюрчить цвіркун.
Усівся біля нього
на узбічнім камені —
і плачучи, і сміючись,
з собою розмовляю.

283
Забракло сил,
і я заслаб.
Відтоді
стало мене звичкою
з напіврозкритим ротом спати.

284
Одну-єдину людину
підкорити собі —
оце й усе,
чого я бажав у житті.
Ах, нерозумна молодість!

285
Який-бо ніжний погляд у неї,
коли вона мене картає!
Чи ж буду їй назло
відповідати
холодним тоном?

286
Такі ж гарячі сльози
були у мене й тоді,
коли покохав уперше.
Дні. коли плачеш,
з іншими не зрівняти.

287
Начебто я зустрівся
з давним-давно
позабутим другом —
так радісно слухати
плескіт хвиль.

288
Якби
на сталевому небі
осінньої ночі
з'явилася гора,
що вогонь вивергає!

289
Гора Івате.
Восени на рівнині Самбо
біля її підніжжя —
стільки цикад!
Як же мені їх почути?

290
Як батько,
осінь сувора,
як мати,
осінь ласкава
для безпритульного сина.

291
Осінь настала,
Туга кохання й на хвильку
серця не відпускає.
І сон не бере — серед ночі
слухаю крики диких гусей.

292
Вже середина «довгого місяця».
Доки ж бо житиму так,
не в змозі вирватись —

наче школяр! —
з полону туги цієї?

293
Вона своїх думок
не розкриває.
А прислала мені
незабудки —
і все стало ясно!

294
Як луком,
що намок на дощі
і став надміру тугий,
заволодіти твоїм серцем
ніяк не можу!

295
Над гірською каплицею,
людьми позабутою,
вітер між сосон
шумить день і ніч,
кам'яному коню щось нашіптує.

296
Ледь чутний
запах трухлявих дерев
упереміш з грибним...
Значить, осінь
вже геть-то пізня.

297
Наче дощ
зашумів у лісі —
пронеслись по деревах
мавпи,
такі до людей подібні.

298
Глибокі хащі. Далекий постук...
В країну карликів,
які товчуть зерно,
у дуплах сидячи,
потрапив я, чи що?

299
Коли почався всесвіт —
був тільки ліс.
У нім людина-напівбог,
мабуть, вогонь свій
пильнувала.

300
Піски, піски —
і краю їм не видно...
Бог, що живе
в пустелі Гобі,—
це осені бог!

301
На небі й на землі
моя печаль
із сяйвом місяця
осінню ніч
усеосяжну сотворили.

302
Блукаю самотою,
наче підбираю
печальні
звуки ночі,
які сочаться в тишу.

303
Як засинає мандрівець,
повернувшись у рідне село,—
саме так,
непомітно, спокійно,
настала зима.