153
Своє ім'я
ледь чутно вимовив -
і сльози потекли.
У весну ту, в п'ятнадцять років,
немає вороття.

154
У синє небо
ти злітаєш, диме!
І там самотньо
гаснеш-танеш, диме!
На мене ти подібний, правда?

155
Подорожуючи,
в провіднику
впізнав я випадково
товариша
шкільних років.

156
Любо дивитись
на струмінь води,
що б'є із шланга.
Вернулось до мене на хвильку
серце мого дитинства.

157
І друзі, і вчителі
водно мені дорікали
за моє недбальство в навчанні.
Чому не стараюсь -
ніяк не могли збагнути.

158
З класу через вікно,
пам'ятаю, втікав
і біг на руїни замку,
щоб полежати там,
в самоті, без нікого!

159
Біля замку Кодзуката
кидався горілиць
на пишну траву,
і хмарки забирали з собою
п'ятнадцятилітню душу мою.

160
Якщо ідеться про печаль -
я можу сказати,
що це таке.
Бо смак її спізнав
занадто рано.

161
Завжди, коли дивився
на чисте блакитне небо,
хотілось мені засвистіти.
І я свистів собі,
і був такий веселий!

162
І навіть уночі,
вже лігши спати,
я все свистів.
Свист був моєю піснею
в п'ятнадцягь років!

163
Такий вже лайливий
був один вчитель у нас!
За довгу борідку
цапом
ми дражнили його.

164
Разом зі мною
каміння по горобцях
так спритно кидав
син колишнього капітана.
І його пам'ятаю!

166
 Мій приятель
згодом покинув мене.
А тоді -
ми разом книжки читали,
разом ганяли м'яча.

167
 За шкільною бібліотекою
серед буйної зелені,
коли наставала осінь,
жовті квіти цвіли.
їхньої назви досі не знаю.

168
 Як тільки опадали
квіти сакури -
найперший, хто вдягався
в білу літню форму,-
це був я!

170
Вже й літні канікули
закінчились, а він
так і не повернувся,-
той молодий учитель,
що викладав англійську.

171
Згадую, як у школі
ми страйкували,
але й від спогадів цих
кров уже яе кипить.
Тільки зітхаю нишком.

172
О, дайте мені
ще хоч однісінький раз
на балконне поруччя
обпертись
у школі моїй, 8 Моріока!

173
Під тим каштаном придорожнім
я, пам'ятаю,
сперечався з другом.
який все переконував мене,
що Бог існує.

174
 Західним вітром зірване,
падало листя з сакур
на вулиці Утімару.
Ворушиги ногами його -
яка то була насолода!

175
 Книжки, що їх колись
любив читати я!
Тепер вони
здебільшого
уже не популярні.

176
Наче камінь
з гори скотився -
саме так
я ввігнався
в сьогоднішній день.

177
В сумних очах хлопчини
щира заздрість горіла:
он пташка маленька
у небі летить,
летить і співає...

178
Як шкода
мені стало тепер
навіть тих черв'яків,
яким я розтин робив
там, під шкільним парканом.

179
Незмірним жаданням
все в світі пізнати
палали очі мої,
а старша сестра турбувалась:
"Ти що, закохався в когось?"

180
Твори Сохо
давав читати мені
один мій приятель.
Скоро він школу покинув.
Через бідність.

182
Один наш учитель
розповідав, пам'ятаю, нам,
що в чоловіка якогось
життя пішло шкереберть,
і все - через талант!

183
У ті часи -
найбільший в школі
ледар був.
А нині
як старанно він працює!

184
З виду-
селянин селянином.
Тільки три дні
пробув у столиці мій друг -
і швиденько додому!

185
Колись у Барадзіма
алеєю серед сосон
гуляв я
з дівчиною одною.
Як вона вірила в свій хист!

186
Очі боліли-
і я надягав
темні окуляри...
От тоді і навчився
плакати на самоті.

187
 Серце моє і сьогодні
ладне ось-ось
заплакати нишком.
Розійшлися друзі
своїми шляхами.

188
Раніш від усіх
спізнав я солодощі
й печаль кохання,
Раніш від усіх
і постарію.

189
Один мій приятель,
коли занадто хвилювався,
руками починав махати,
щось белькотів і рюмсав,
як п'яничка...

191
Вже три роки,
як думати я почав:
"А новорічні ж вітання
я пишу лиш на те,
щоб похватились!"

192
 Прокинувся-
і раптом затужив:
адже мій сон,
як і колись,
бентежний, неспокійний!

193
Мій приятель,
що про його талант
колись багато говорили,
тепер сидить в тюрмі.
Осінній вітер дме.

195
Серйозно займатися музикою-
давня мрія
моєї дружини.
Нині
вона не співає.

196
Всі друзі мої
одного чудового дня
роз'їхались хто куди.
Відтоді за вісім років
ніхто відомим не став.

197
Сьогодні згадав
ту далеку ніч,
коли я приятелю
найпершому з усіх,
повідав про своє кохання.

198
Як повітряний змій,
коли порветься нитка,-
так швидко й легко
полетіло воно ген-ген,
серце моєї юності!

199
О люба серцю
рідного села говірка!
В юрбу на станції
хутенько замішавсь,
аби її почути.

200
Мов хворий звір,
у мене серце.
А як про рідний край
зачує -
одразу втихомириться.

201
Чомусь подумав раптом:
а в рідному селі
щодня я слухав,
як горобці цвіркочуть.
Вже третій рік не чую їх.

202
Натрапив
на книжки з географії,
які мені колись
подарував
покійний наш учитель.

203
Що сталося, цікаво,
з тим м'ячем,
якого зашпурнув я
аж тоді ще
на дощану покрівлю школи?

204
Ах, те каміння
при дорозі
в нашому селі!
Й цього, напевно, року
знов у траві втонуло.

206
Два дні тому
побачив гори на малюнку.
І от сьогодні вранці
раптом затужив
за горами рідного краю.

207
Як зачув
сопілку лоточника -
здалося, знайшов
загублене серце
дитинства.

208
Останнім часом
і мама інколи
мову заводить
про рідне село.
Надходить осінь.

209
Мимохіть, непомітно
почали розмовляти
про рідні місця...
О запах пряжених моті
осінньої ночі!

210
Хоч де б я був -
за селом Сібутамі
тужитиму.
Пам'ятатиму гори!
Пам'ятатиму річку!

211
Городи, поля продають,
день у день п'ють саке -
занапащають свій вік
односельці мої.
Так тягнеться серце до них сьогодні!

212
Як жаль -
ці діти,
мої недавні учні,
також покинуть
скоро батьківщину!

213
Як хлопці з нашого села
зустрінуться де разом -
то їхню радість
ніякий сум
перемогти не в силі.

214
Наче камінням
женуть мене -
з того дня, як покинув село,
печаль не погасне
ні на хвилину.

215
Ніжно-зелені!
Знову перед очима стоять
верби на березі Кітакамі,
начебто просять:
"Заплач!"

216
Навіть скромнісіньку
зачіску "кусімакі"
у дружини лікаря
в нашім селі -
любо мені згадати!

217
Згадав і того чоловіка,
котрий у сільську управу
реєструватись прийшов,-
він хворів на сухоти
і незабаром помер.

218
Зі мною в школі він змагався
за першість у навчанні,
мій приятель,
що тут, в нічліжці,
порядкує!

219
І Тійодзі, й інші друзі мої
подоросліли, покохали
і мають уже дітей.
Так само,
як я в чужині.

220
Колись на святі Бон
вона мені сказала, пам'ятаю:
"Я кімоно своє
тобі позичу -
ну-бо, станцюй"!

221
О Санта,
як шкода тебе!
Придуркуватий - старший брат,
каліка - батько,
а ти й вночі з книжками.

222
Зі мною разом
поганяв гнідого лошака
один хлопчина-сирота.
Він так полюбляв
украсти щось!

223
Великі
червоні квіти
на її кімоно -
і досі перед очима стоять.
Кохання в шість років.

224
Коли вже й прізвище його забули,
він повернувся знов -
ніхто не знає нащо -
в своє село.
Трусив його нещадний кашель.

225
І навіть сина
злюки-тесляра
так шкода!
Як на війну пішов -
живим не повернувся.

226
Старший син
жорстокого поміщика
легенями хворів.
Пригадую: у день його одруження -
весняний грім!

227
Перед своїм Содзіро
О-Кане, плачучи,
скаржиться на життя.
Цвіт редьки
біліє в сутінках.

228
 Той тихий писар з управи
таки збожеволів -
про це тільки й мови було
в нашому селі
тієї осені.

229
Двоюрідний мій брат,
ловами в горах переситившись,
почав горілку пити,
продав хатину,
а потім занедужав і помер.

230
Коли я підходив до нього
і брав за руку,
він плакати починав і нишкнув -
тодішній мій приятель,
що завжди бешкетував, захмелівши.

231
Надудлившись горілки,
з ножем
за жінкою ганявся-
такий учитель був у нас.
З села його прогнали.

232
Рік у рік
сухотників
більше стає.
Запросили в село
молодого лікаря!

233
Ловити світляків
я їй пропонував
побіля річки -
вона ж мене тягла
на горові стежки.

234
Згадалися
краплі дощу
на ясно-ліловому
цвіті картоплі.
Дощ у столиці.

235
Ах! Моя туга
за рідним селом
засяяла в серці,
як золото,
чисто і рясно.

236
З ними ніхто
не дружив,
і вони були
завжди сумні,
діти злого жандарма.

237
Того дня вона починається, кажуть
коли закує зозуля.
На цю хворобу
приятель мій слабував.
Що ж бо сталося з ним?

238
Як я думав,
так воно є
насправді.
Вісті з рідного краю
сьогодні вранці прийшли.

239
Сьогодні почув:
та сердешна
вдова
цілком віддалася
брудному коханню.

240
"Вгамуй скорботу
у своїй душі".
Для мене
цей псалом
вона співала.

241
О, дух, в неї був,
як у мужа!
Де вона нині?
І які тепер
має думки?

242
Колись у моїм саду
ясної місячної ночі
білу квітку азалії
ти зірвала.
Не забувай тих днів!

243
У нашім селі
вона перша
учення Христа
проповідувала,
жінка та молода!

244
Вранішні співи цикад
на туманній рівнині Кома
біля станції -
саме вони
чомусь у душу запали.

245
Щойно я вгледів
крізь шибку вагона
ген там на півночі рідне село,
сопок моїх вершини -
зараз уже й піджака застебнув.

246
На землю
рідного села
ступив - і раптом
легесенькими ноги стали,
а серце - таким важким.

247
Тільки в рідне село
увійшов -
одразу серце защеміло.
Яка широка вулиця стала!
І міст новий.

248
Я ніколи не бачив
цієї вчительки,
що дивиться
а вікна
колишнього класу мого!

249
У цьому будинку,
з оцього саме вікна
весняної ночі
ми разом з Хідеко
слухали жаб'ячий скрекіт.

250
Як сумно згадати:
колись мене називали
дитиною з Божим даром!
Прийшов оце в рідне село -
і плачу...

251
Під тим надрічковим горіхом,
що по дорозі
з нашого села на станцію,-
я підібрав був
кілька камінців.

252
На рідні гори
дивлюсь -
і слів не знаходжу.
Дякую вам за красу,
рідні гори!