305
Полічив молоді свої роки,
на які покладав надії,
подивився уважно
на пальці —
і спротивіли мандри мені.

306
Аж тричі
поглянув я з вагона
на назву цього містечка —
близьким другом
вона мені стала.

307
 Згадався
учень перукаря з Хакодате.
Я попросив його
вухо мені поголити —
бо в чудовому настрої був!

308
Приїхавши услід за мною,
жили у глушині,
де ні душі
знайомої нема,
мої дружина й мати!

309
Як тільки згадаю море Цугару —
бачу сестрички очі:
на пароплаві,
змучена хитавицею,
такою смирненькою вона стала...

310
Мій друг, пам'ятаю, любив,
заплющивши очі,
читати вголос рядки
про тугу в серці.
Листи його — з жартами і печаллю!

311
В дитинстві якось
поруччя моста
мій друг вимазав гноєм —
тепер про витівку свою
розповідає не сміючись.

312
«Навряд чи
коли-небудь в житті
одружуся!» —
Похвалявся мій друг.
І досі ще не жонатий,

313
Ах, вчителька та
молода!
Як сумно в неї
поблискувала
окулярів оправа!

314
Мій приятель
їсти мені давав,
а я його зрадив —
ну що за натура?!
Згадав  — і так гидко...

315
 Вулице Зелених верб
у Хакодате,
найприємніші згадки — про тебе!
Вірші приятеля про кохання.
Квіти волошок.

316
Як тужила вона
за пахощами жита
в рідних краях!
Через брови її
я спокій згубив.

317
Свіжий
запах паперу
іноземної книжки...
Так захотілося
мати гроші!..

318
Пінливі хвилі
з шумом набігали
на узбережжя Ооморі
в Хакодате...
О, скільки там думок було!

319
Щоранку, щоранку
модну китайську пісеньку
награвав мені
той будильник —
ах, як я любив його!

320
Усю журбу
своїх поневірянь
поклав списати,
але нічого путнього не вийшло.
Чернетки навіть не вчитаю!

321
Вже скільки разів
наважувавсь я померти —
і не помер.
Яка смішна й печальна
життя мого дорога!

323
А ще пам'ятаю старця —
якісь священні слова
він бубонів
собі під ніс,
вештаючись по вулицях.

324
Так, ніби сказав:
«Вважайте мене
зовсім не вартим уваги»,—
у гори жити пішов
мій приятель богорівний!

325
Затягуючись сигаретою,
на березі моря,
що бурхало хвилями,
в нічному тумані
стояла жінка.

327
Щоразу,
коли дивлюсь
на плесо великої річки,
думки мої, Ікуу,—
про твої страждання!

328
Не знав мій приятель,
до чого прикласти
і розум свій,
і жалісливу вдачу,—
марнував життя своє в гульні.

329
Тут збираються люди
безвольні
і п'ють вино.
Став притулком для них
мій дім!

330
«Коли журба мене пойме —
я голосно сміюсь,
питання всі свої болючі
розв'язую вином»,—
казав мій старший друг.

331
Мій приятель
ще замолоду став
батьком великої сім'ї.
А випивши, співав собі,
ніби й нема дітей у нього.

333
Притлумлюючи позіх,
у вікно нічного поїзда
рукою помахав.
Тепер би так
не став прощатись!

336
Глупої ночі
на станції Куттян
з вагона вийшла жінка.
Під локоном на скроні
був давній шрам у неї.

337
 Та осінь в Саппоро
дала мені
печаль-журбу,
яку несу я
і донині.

340
У пересварках
старшої та меншої сестер
минула наша перша
ніч у Саппоро.
Періщив дощ надворі.

342
Нудьга й печаль
на вулицях Отару.
Ніколи не співали
люди ці
з хрипкими голосами!

343
Ще пам'ятаю:
«Покажіть долоню свою»,—
підійшов ворожбит.
Голова трусилась йому,
неначе він плакав.

344
Позичив у мене
кілька дрібняків
мій приятель — і пішов.
Ах, не забути мені
снігу на його плечах!

345
А чи я сам
не пишався колись
у глибині душі
тим, що не вмію жити
і злидарюю?

346
«Змарніле тіло твоє
стало суцільним клубком
бунтівного духу»,—
так одного разу
сказали мені.

348
П'яний мій друг, пам'ятаю,
схопив за ніжку стілець
і замахнувся на мене.
Тепер його злість,
мабуть, вже минула.

349
І той, хто зазнав поразки,—
насправді був я,
і хто до спірки призвів —
також був я.
'Тепер-то це розумію.

350
«Вдарю!» —
Мені говорили,
а я підступав:
«Ану, вдар!»
Ах, як я тужу за тим часом!

351
«Ти тричі
до горла мого
меч приставляв»,—
такі слова прощання
почув я від нього.

352
Посварившись з другом,
страшенно його зненавидівши,
я мусив розстатися з ним.
І от прийшов такий день,
коли і про нього згадки — любі.

353
Ах, той юнак
з прегарними бровами!
Коли назвав його
молодшим братом —
він тільки усміхнувся.

355
Мій приятель,
що витирає обличчя,
заліплене снігом,—
став палким
прихильником комунізму.

357
Був друг у мене,
який говорив:
«Переїду на Сахалін
і там почну
зовсім інше, нове життя!»

358
З солодкою тугою
згадую час,
коли я сказав:
«Ненавиджу світ цей —
у ньому немає ладу!»

359
«Знайшов напарника,
відкриємо аптеку
і так розбагатієм!»
І, щоб здійснити мрію цю,
я чув, мій друг шахрує.

360
На лицях його,
мертвотно-блідих,
сльози блищали —
про смерть говорив
молодий торговець.

361
З дитиною за плечима,
на пероні, куди задувало сніг,
очима мене проводжала...
Ах, дружинонько, брів твоїх
ніколи мені не забути!

362
Як ворога, ненавидів його,
але так довго
тиснув йому руку!
Бо він сказав:
«Настав розлуки час».

363
Поїзд рушив —
і миттю я
од вікна
одвернувся:
«Не розпхикаюсь!»

364
 Коли крізь мокрий сніг
наш поїзд мчав
по рівнині Ісікарі —
я був заглиблений
у повісті Тургенєва!

365
Усе міркую над тим,
які згадки про себе
лишаю після від'їзду.
Сумний початок мандрів!
Наче на смерть ідеш.

366
Коли, уже під'їхавши,
я ненароком заморгав—
то зараз же відчув,
як по моїх щоках
скотилося щось холодне.

369
 Поїзд далекого прямування.
Довго мені ще їхати!
Аби забути
про кольки у животі,
покурюю тютюнець.

370
Від раптового брязку
шабельних піхов
у попутника-офіцера —
нитка моїх думок
розірвалась!

371
Нічого про це містечко
не знаю, крім назви.
А готельчик у ньому
такий затишний,
мовби я в рідному домі.

373
 В готелі зупинився:
«Сьогодні вже
наплачусь досхочу!»
Чай принесли увечері,
холодний-холоднючий!

376
Річка Сораті
сховалося під снігом —
хоч би птах пролетів.
І тільки в прибережнім лісі
стоїть якийсь чоловік.

377
Є в світі люди,
що все своє життя
серед снігів живуть.
То ворогують, то дружать
із самотністю.

378
Чим більше
втомлююся в поїзді,
тим більше
думаю про всяке.
Моя нещасна вдача!

379
Неначе пісню співав —
так оголошував назву станції
молодий вокзальний службовець.
Ах, ласкаві очі його!
Досі я бачу їх.

382
Не думав ні про що
і ні про що не згадував—
на цілий день
своє довірив серце
стуку поїзда.

383
Остання станція.
В містечко я ввійшов...
Таким печальним блиском
світився сніг
на вуличках його!

384
Сліпучі крижини
і гомін птахів...
І місяць,
холодний, як крига,
над Кусіро-морем!

385
Пляшечку
із замерзлим чорнилом
наблизив я до вогню —
сльоза побігла
під світлом.

386
Тільки обличчя і голос
лишилися в нього
такі, як і перше.
З колишнім приятелем зустрівся
в цьому далекому краї.

387
 Ах, тут,
на краю батьківщини,
пив я вино.
Неначе сьорбав
осад печалі.

390
Захвилювалася вона,
коли побачила,
що я сп'янів,
співати навіть перестала.
Як їй тепер ведеться?

391
Звали цю жінку Коякко —
«маленький служка».
Такі вже ніжненькі
були в неї мочки вух!
Забути їх не можу.

392
Опівночі серед снігу,
притулившись до мене,
стояла жінка.
Яка тепла була
її рука!

393
Коли я спитав:
«Ти хочеш померти?» —
Вона сказала: «Дивись!»
І я побачив рубець
у неї на горлі.

395
 Коли говорили їй: «Танцюй!» —
вона підводилась і танцювала,
аж поки знесилено
падала на підлогу,
одурманена дешевим вином.

396
 Звичайно дожидалась,
поки я
захмелію —
а тоді вже й починала
шептати про свої печалі.

397
 Коли я питав:
«Що трапилося з тобою?» —
Вона силкувалась
на блідому обличчі
щиру усмішку зобразити.

398
 Як тяжко мені було
бачити
на білих, як перлини,
її руках
сліди брудних поцілунків!

399
 І коли, сп'янівши,
я голову опускав,
і коли, захотівши води,
розмикав повіки —
чув щораз, я гукали ії.

400
 Неначе комашка,
що летить на вогонь,
приходити звик я
тільки до тих будинків,
де ясно світяться вікна.

401
  Уже зібрався
іти додому —
стояв у холодному коридорі.
Нараз зарипіли мостини,
і я відчув поцілунок.

402
  І навіть тоді,
коли голову клав
їй на коліна,—
всі думки у моїй душі
були думками про себе.

403
 Шурхотіли на хвилях
шматочки криги,
місячна ніч була,
а я все ходив і ходив.
туди-сюди узбережжям.

404
 Почув я недавно,
нібито він помер...
Був моїм
суперником у коханні,
стільки талантів мав!

405
 Сп'янівши, він починав
читати китайські вірші,
говорив, що їх написав
років десять тому.
Мій друг, постарілий у мандрах.

406
 Захотілось подихати
свіжим холодним повітрям —
таким,
щоб, як тільки вдихнеш,
зараз же ніс примерзне.

408
 Про те, що лопнула
струна на сямісені,
дівча репетувало так,
неначе про пожежу.
В ту хуртовинну ніч.

409
 Мов Бога побачив —
удалині постала
сніжна вершина
гори Акан
у світанковому сяйві,

410
«Якось у ріднім краї
хотіла втопитись»,—
розповідала ця жінка.
Пам'ятаю співи її
вечорами під сямісен.

411
 У цьому старому
брунатному зошиті
лишилися місце і час.
тієї таємної
нашої зустрічі!

412
 Бувають спогади
неприємні такі —
наче брудні
шкарпетки
надягаєш.

413
 У моїй кімнаті
плакала жінка колись.
Сьогодні згадав про, це,
мов про сторінку
з якогось роману.

414
 Ніби тремтячим голосом
я довго-довго співав:
«Хвилі пісок омивають...»
Ця моя подорож
саме такою була!

415
 Ах, коли це було?
Почув уві сні твій голос
і так зрадів!
А ось уже скільки років
його не чую...

416
 Як подорожній
в чужій стороні
задублими від морозу губами
питає дорогу —
отак я звертався до тебе.

417
 Якось байдуже
я говорив,
і ти мене слухала
якось байдуже.
Тільки оце й було.

418
 На холодному чистому мармурі
м'яко поблискують
сонця весняного промені,
Такі-от інколи,
мабуть, бувають думки.

419
 Неначе всотали все,
що є найсвітлішого в світі,
чорні її зіниці.
Ще й досі
їх бачу.

420
 Ті важливі слова,
що їх я тоді
тобі не сказав,
хоч і лишилися
в грудях донині, але...

421
  Як тріщина
на білім абажурі,
незгладні спогади
про всі мої блукання
в чужині.

423
 Які чудові в тебе
кучерики на скронях,—
всі милувались ними!
А я помітив їх тоді,
коли ти щось писала.

425
 Як син гір
за горами тужить —
саме гак
у годину смутку
я тужу за тобою.

426
 Якщо й забуваю тебе,
то лиш на хвилину,
бо стільки всяких дрібничок
знов спогади викликають.
Ні, неможливо забути!

427
 Почув, що ти захворіла,
почув, що видужала.
Тут, за чотириста рі
від тебе,
мов не свій я ходив.

428
 Зглянься на серце моє!
Бо тільки побачу на вулиці
схожу на тебе,
воно, бідолашне,
з грудей як не вискочить!

429
 Майнула думка сьогодні вранці:
«Чи стало б легко й вільно
дихати мені,
якби почув твій голос
ще хоч раз?»

430
 Життя у мене таке,
що ніколи вгору глянути,
і все-таки іноді
зупинюсь, загадаюсь.і.
Ну про кого ж іще?..

431
 Мав би я приятеля,
з яким можна
по щирості розмовляти!
Я б йому розповів
про тебе.

432
 Якби я сказав тобі,
що, поки живі.
ще раз побачимось,—
чи мовила б ти «звичайно»?
Ствердно головою кивнула б?

433
 Коли починаю
згадувати тебе —
серце, спокійне досі,
раптом так збентежиться!
Це теж печаль...

435
 Біля будинку твого
в передмісті столиці
провінції Ісікарі,
напевно, вже осипається
цвіт із яблунь?

436
 За останні три роки
лиш тричі приходили
довгі листи від тебе.
А сам я хіба писав
чотири рази тобі?