Врешті
скрізь відходить сонце
і воно ж
приходить,
щодосвіта
само вертається.
І кожне зерня
Божої природи
ворушиться...
Таке зворушливе!..
Чи ж я ховався у роки негоди?!
Отой -
Внизу, в майстерні,
фарба висихає
на полотні.
Вона і сеі ночі
неспокійно зваблює,
чекає
мене, сірому,
та й нового дня...
Мелодія чекання
молодая
себе незгірклим
дивним запахом
виказує,
тужливо накликає,
тривожиться, мабуть...
Як мучить дихавиця!
Груди половинить
безбожно,
божевільно!
Господи!
Чи винна
болем пережухла
глина,
що хрест тримала?..
Винен хрест,
а не оті,
що катували?!
З деревини,
з валькованої глини
у долинах
зростуть до неба
чепурні хатини, -
мов діти в білиїх сорочках,
гулятимуть!..
Над ними -
добрії хмарини
і добрі вітри...
Меж ними -
Триєдиного підмога,
меж ними -
кровна злагода
і віра братняя, -
І начеб анікого
з іудячого племені -
страшного,
темного!..
Повітря завологе
край віч моїх
утомлених
бринить,
бринить -
не сміє падати під ноги.
Йому очей
Всевишній не подарував,
не дав.
Немає в нього
змоги
дивитись на свічу -
і плакати...
Не варто, ні!
Солодкі і солоні,
й гіркі
сльозини
затуманюють однаково
покраяні долоні,
мої трудні долоні,
мовби вимоклі
в липкому сокові пасльонів,
у сокові водявому...
Всепроклятий!..
в глухій трясовині прокльонів,
в німій безвиході!
Немов пора сплітати
з пасем конопель чи льону
останній
мотузок,
востаннє
в Господа
вимолювать пробачень,
святих прощень!..
Як важко дихати!
Здається,
стін остудне каміняччя
ось-ось, за мить одну-єдиную
розступиться,
розсиплеться!
І - знов душа моя козача
сама
пустелю перейде
ніде не заблукає
і сама ж
побачить
в полях широких волю.
волю
вольного народу!..
Наче повросталі
у шиби
видива казкові:
І все-таки співає хтось!
Правдивим голосом,
мої ласкавить скроні...
як мама, як сестра...
давно-давно...
Чутливі звуки
аж по вінця
повні
надії
доброти,
снаги...
Співає рідною, незрадною!
І - чорні
кіптяви павутини
опадають
попелом
на помисли гріховні
лукавих
невсипущих ворогів...
Тойді повісли Христа,
й сьогодні.
Не втік би син Марії.
Не втікав би...
Начеб розмовляю
Лютень скрізь.
І навіть постіль підо мною -
мов крижина
крихка -
скрегоче,
ранить холодом.
Неначе вже не я,
а бадилина
побита лихом
та й забута цілим світом...
Ні дружини, ані сина,
ні побратимів
радісних...
О, Всевидющий Господе!
Хіба я
не людина?
Хіба не можу жити
меж людей
по-людському,
по-ближньому,
родинно?
Хіба, хіба ніколи не було
і бути не могло
мого народу
хрещеного?!
Як важко дихати!
Неначе вже не я -
тяжка колода
собі вимолює
хоч крихітку тепла...
Усюди
лютень верховодить,
скажено топчеться,
щоб
Як мучить дихавиця!
Найостанні сили трачу
на зрухи
кволих, немічних здерв'янілих
пальців...
Нібито мантачу
повітря перестояне...
і - подумки - на сполотнілих стінах
значу
моїх нових малюнків
найдорожче начиння:
Анічого,
либонь, не полишилося...
Лише любов єдина
до мойого
народу невмирущого,
народу незнищенного,
навік святого.
Як дихає - співає...
чи голосить і голосить,
вповиває
своїх дітей
Причинна молодая...
Заледь жива,
заледве неживая
Причинна чи Вкраїна молода...
Козацьке сонце -
місяць -
зазирає
у нерухомі
нескінченні роки.
Не стачає хоч яких розраянь
у нього.
Наче знятий із хреста-
Блідий, закляклий місяць
понад краєм
звітрілих берегів,
яруг несходимих...
Ні землі,
Ні небозводу!
Та й ніде притупитись зраненому
тілу...
ніде... ні...
Разками глоду
звисають
воску розпашілі крапелини -
мовби на догоду
моїм засмученим очам
на втішення...
Іще не знають недороду -
і я не можу
надивитися на них,
надивуватися:
господу,
вузеньку антресолю,
буцім, прикрашають,
звеселяють!..
То за рогом
будинку зальоділого,
якраз на перехресті
смерку
кам'яного,
на болотах, засипаних кістьми.
кістьми козацькими,
мене незлого
ніяк не дочекається
лютневий холод!..
Намагаюся
тривоги
глибоко, на самому дні
затамувати...
вкупі з болем,
од якого
довкіл туманиться:
ввижаються горби, сади, хатини
вітряки, рівнини-
ввижаються, мов привиди,
гетьмани
і гетьмани.
і гетьмани...
В жилах стигне,
змерзає кров!..
Як Причинна убогая...
рутами скаліченая
геть окраденая
гине
Вкраіна,
безталанна Україна!..
Боже мій!
Лихіші од навали
неситих завойовників,
безжальних суховіїв, моровиць!
Приспали
і поховапи в полинах
звитягу кревну...
щоб
не заважала
в новітні і новітніші часи
не прокидалась...
Перейменувались,
перенавчилися,
переродились виродки погані!..
Замало
в мені святого гніву!
Господи прости!..
Так наче бранець у полоні,
в незамкненій тюрмі-
і все-таки не відчаю
стражденничого
повні
тяжкі думки,
а гніву превеликого!
Прости.
Хай навіть на припоні,
в годину лютую на прив'язі,
але в душі моєї нелукавім дзвоні
звучать,
не замовкають голоси!..
мого народу!..
рідні, невгамовні!..