| I.
From fairest creatures we desire increase, That thereby beauty's rose might never die, But as the riper should by time decease, His tender heir might bear his memory: But thou, contracted to thine own bright eyes, Feed'st thy light'st flame with self-substantial fuel, Making a famine where abundance lies, Thyself thy foe, to thy sweet self too cruel. Thou that art now the world's fresh ornament And only herald to the gaudy spring, Within thine own bud buriest thy content And, tender churl, makest waste in niggarding. Pity the world, or else this glutton be, To eat the world's due, by the grave and thee. II. When forty winters shall beseige thy brow, And dig deep trenches in thy beauty's field, Thy youth's proud livery, so gazed on now, Will be a tatter'd weed, of small worth held: Then being ask'd where all thy beauty lies, Where all the treasure of thy lusty days, To say, within thine own deep-sunken eyes, Were an all-eating shame and thriftless praise. How much more praise deserved thy beauty's use, If thou couldst answer 'This fair child of mine Shall sum my count and make my old excuse,' Proving his beauty by succession thine! This were to be new made when thou art old, And see thy blood warm when thou feel'st it cold. III. Look in thy glass, and tell the face thou viewest Now is the time that face should form another; Whose fresh repair if now thou not renewest, Thou dost beguile the world, unbless some mother. For where is she so fair whose unear'd womb Disdains the tillage of thy husbandry? Or who is he so fond will be the tomb Of his self-love, to stop posterity? Thou art thy mother's glass, and she in thee Calls back the lovely April of her prime: So thou through windows of thine age shall see Despite of wrinkles this thy golden time. But if thou live, remember'd not to be, Die single, and thine image dies with thee. IV. Unthrifty loveliness, why dost thou spend Upon thyself thy beauty's legacy? Nature's bequest gives nothing but doth lend, And being frank she lends to those are free. Then, beauteous niggard, why dost thou abuse The bounteous largess given thee to give? Profitless usurer, why dost thou use So great a sum of sums, yet canst not live? For having traffic with thyself alone, Thou of thyself thy sweet self dost deceive. Then how, when nature calls thee to be gone, What acceptable audit canst thou leave? Thy unused beauty must be tomb'd with thee, Which, used, lives th' executor to be. V. Those hours, that with gentle work did frame The lovely gaze where every eye doth dwell, Will play the tyrants to the very same And that unfair which fairly doth excel: For never-resting time leads summer on To hideous winter and confounds him there; Sap cheque'd with frost and lusty leaves quite gone, Beauty o'ersnow'd and bareness every where: Then, were not summer's distillation left, A liquid prisoner pent in walls of glass, Beauty's effect with beauty were bereft, Nor it nor no remembrance what it was: But flowers distill'd though they with winter meet, Leese but their show; their substance still lives sweet. VI. Then let not winter's ragged hand deface In thee thy summer, ere thou be distill'd: Make sweet some vial; treasure thou some place With beauty's treasure, ere it be self-kill'd. That use is not forbidden usury, Which happies those that pay the willing loan; That's for thyself to breed another thee, Or ten times happier, be it ten for one; Ten times thyself were happier than thou art, If ten of thine ten times refigured thee: Then what could death do, if thou shouldst depart, Leaving thee living in posterity? Be not self-will'd, for thou art much too fair To be death's conquest and make worms thine heir. VII. Lo! in the orient when the gracious light Lifts up his burning head, each under eye Doth homage to his new-appearing sight, Serving with looks his sacred majesty; And having climb'd the steep-up heavenly hill, Resembling strong youth in his middle age, yet mortal looks adore his beauty still, Attending on his golden pilgrimage; But when from highmost pitch, with weary car, Like feeble age, he reeleth from the day, The eyes, 'fore duteous, now converted are From his low tract and look another way: So thou, thyself out-going in thy noon, Unlook'd on diest, unless thou get a son. VIII. Music to hear, why hear'st thou music sadly? Sweets with sweets war not, joy delights in joy. Why lovest thou that which thou receivest not gladly, Or else receivest with pleasure thine annoy? If the true concord of well-tuned sounds, By unions married, do offend thine ear, They do but sweetly chide thee, who confounds In singleness the parts that thou shouldst bear. Mark how one string, sweet husband to another, Strikes each in each by mutual ordering, Resembling sire and child and happy mother Who all in one, one pleasing note do sing: Whose speechless song, being many, seeming one, Sings this to thee: 'thou single wilt prove none.' IX. Is it for fear to wet a widow's eye That thou consumest thyself in single life? Ah! if thou issueless shalt hap to die. The world will wail thee, like a makeless wife; The world will be thy widow and still weep That thou no form of thee hast left behind, When every private widow well may keep By children's eyes her husband's shape in mind. Look, what an unthrift in the world doth spend Shifts but his place, for still the world enjoys it; But beauty's waste hath in the world an end, And kept unused, the user so destroys it. No love toward others in that bosom sits That on himself such murderous shame commits. X. For shame! deny that thou bear'st love to any, Who for thyself art so unprovident. Grant, if thou wilt, thou art beloved of many, But that thou none lovest is most evident; For thou art so possess'd with murderous hate That 'gainst thyself thou stick'st not to conspire. Seeking that beauteous roof to ruinate Which to repair should be thy chief desire. O, change thy thought, that I may change my mind! Shall hate be fairer lodged than gentle love? Be, as thy presence is, gracious and kind, Or to thyself at least kind-hearted prove: Make thee another self, for love of me, That beauty still may live in thine or thee. XI. As fast as thou shalt wane, so fast thou growest In one of thine, from that which thou departest; And that fresh blood which youngly thou bestowest Thou mayst call thine when thou from youth convertest. Herein lives wisdom, beauty and increase: Without this, folly, age and cold decay: If all were minded so, the times should cease And threescore year would make the world away. Let those whom Nature hath not made for store, Harsh featureless and rude, barrenly perish: Look, whom she best endow'd she gave the more; Which bounteous gift thou shouldst in bounty cherish: She carved thee for her seal, and meant thereby Thou shouldst print more, not let that copy die. XII. When I do count the clock that tells the time, And see the brave day sunk in hideous night; When I behold the violet past prime, And sable curls all silver'd o'er with white; When lofty trees I see barren of leaves Which erst from heat did canopy the herd, And summer's green all girded up in sheaves Borne on the bier with white and bristly beard, Then of thy beauty do I question make, That thou among the wastes of time must go, Since sweets and beauties do themselves forsake And die as fast as they see others grow; And nothing 'gainst Time's scythe can make defence Save breed, to brave him when he takes thee hence. XIII. O, that you were yourself! but, love, you are No longer yours than you yourself here live: Against this coming end you should prepare, And your sweet semblance to some other give. So should that beauty which you hold in lease Find no determination: then you were Yourself again after yourself's decease, When your sweet issue your sweet form should bear. Who lets so fair a house fall to decay, Which husbandry in honour might uphold Against the stormy gusts of winter's day And barren rage of death's eternal cold? O, none but unthrifts! Dear my love, you know You had a father: let your son say so. XIV. Not from the stars do I my judgment pluck; And yet methinks I have astronomy, But not to tell of good or evil luck, Of plagues, of dearths, or seasons' quality; Nor can I fortune to brief minutes tell, Pointing to each his thunder, rain and wind, Or say with princes if it shall go well, By oft predict that I in heaven find: But from thine eyes my knowledge I derive, And, constant stars, in them I read such art As truth and beauty shall together thrive, If from thyself to store thou wouldst convert; Or else of thee this I prognosticate: Thy end is truth's and beauty's doom and date. XV. When I consider every thing that grows Holds in perfection but a little moment, That this huge stage presenteth nought but shows Whereon the stars in secret influence comment; When I perceive that men as plants increase, Cheered and cheque'd even by the self-same sky, Vaunt in their youthful sap, at height decrease, And wear their brave state out of memory; Then the conceit of this inconstant stay Sets you most rich in youth before my sight, Where wasteful Time debateth with Decay, To change your day of youth to sullied night; And all in war with Time for love of you, As he takes from you, I engraft you new. XVI. But wherefore do not you a mightier way Make war upon this bloody tyrant, Time? And fortify yourself in your decay With means more blessed than my barren rhyme? Now stand you on the top of happy hours, And many maiden gardens yet unset With virtuous wish would bear your living flowers, Much liker than your painted counterfeit: So should the lines of life that life repair, Which this, Time's pencil, or my pupil pen, Neither in inward worth nor outward fair, Can make you live yourself in eyes of men. To give away yourself keeps yourself still, And you must live, drawn by your own sweet skill. XVII. Who will believe my verse in time to come, If it were fill'd with your most high deserts? Though yet, heaven knows, it is but as a tomb Which hides your life and shows not half your parts. If I could write the beauty of your eyes And in fresh numbers number all your graces, The age to come would say 'This poet lies: Such heavenly touches ne'er touch'd earthly faces.' So should my papers yellow'd with their age Be scorn'd like old men of less truth than tongue, And your true rights be term'd a poet's rage And stretched metre of an antique song: But were some child of yours alive that time, You should live twice; in it and in my rhyme. XVIII. Shall I compare thee to a summer's day? Thou art more lovely and more temperate: Rough winds do shake the darling buds of May, And summer's lease hath all too short a date: Sometime too hot the eye of heaven shines, And often is his gold complexion dimm'd; And every fair from fair sometime declines, By chance or nature's changing course untrimm'd; But thy eternal summer shall not fade Nor lose possession of that fair thou owest; Nor shall Death brag thou wander'st in his shade, When in eternal lines to time thou growest: So long as men can breathe or eyes can see, So long lives this and this gives life to thee. XIX. Devouring Time, blunt thou the lion's paws, And make the earth devour her own sweet brood; Pluck the keen teeth from the fierce tiger's jaws, And burn the long-lived phoenix in her blood; Make glad and sorry seasons as thou fleets, And do whate'er thou wilt, swift-footed Time, To the wide world and all her fading sweets; But I forbid thee one most heinous crime: O, carve not with thy hours my love's fair brow, Nor draw no lines there with thine antique pen; Him in thy course untainted do allow For beauty's pattern to succeeding men. Yet, do thy worst, old Time: despite thy wrong, My love shall in my verse ever live young. XX. A woman's face with Nature's own hand painted Hast thou, the master-mistress of my passion; A woman's gentle heart, but not acquainted With shifting change, as is false women's fashion; An eye more bright than theirs, less false in rolling, Gilding the object whereupon it gazeth; A man in hue, all 'hues' in his controlling, Much steals men's eyes and women's souls amazeth. And for a woman wert thou first created; Till Nature, as she wrought thee, fell a-doting, And by addition me of thee defeated, By adding one thing to my purpose nothing. But since she prick'd thee out for women's pleasure, Mine be thy love and thy love's use their treasure. XXI. So is it not with me as with that Muse Stirr'd by a painted beauty to his verse, Who heaven itself for ornament doth use And every fair with his fair doth rehearse Making a couplement of proud compare, With sun and moon, with earth and sea's rich gems, With April's first-born flowers, and all things rare That heaven's air in this huge rondure hems. O' let me, true in love, but truly write, And then believe me, my love is as fair As any mother's child, though not so bright As those gold candles fix'd in heaven's air: Let them say more than like of hearsay well; I will not praise that purpose not to sell. XXII. My glass shall not persuade me I am old, So long as youth and thou are of one date; But when in thee time's furrows I behold, Then look I death my days should expiate. For all that beauty that doth cover thee Is but the seemly raiment of my heart, Which in thy breast doth live, as thine in me: How can I then be elder than thou art? O, therefore, love, be of thyself so wary As I, not for myself, but for thee will; Bearing thy heart, which I will keep so chary As tender nurse her babe from faring ill. Presume not on thy heart when mine is slain; Thou gavest me thine, not to give back again. XXIII. As an unperfect actor on the stage Who with his fear is put besides his part, Or some fierce thing replete with too much rage, Whose strength's abundance weakens his own heart. So I, for fear of trust, forget to say The perfect ceremony of love's rite, And in mine own love's strength seem to decay, O'ercharged with burden of mine own love's might. O, let my books be then the eloquence And dumb presagers of my speaking breast, Who plead for love and look for recompense More than that tongue that more hath more express'd. O, learn to read what silent love hath writ: To hear with eyes belongs to love's fine wit. XXIV. Mine eye hath play'd the painter and hath stell'd Thy beauty's form in table of my heart; My body is the frame wherein 'tis held, And perspective it is the painter's art. For through the painter must you see his skill, To find where your true image pictured lies; Which in my bosom's shop is hanging still, That hath his windows glazed with thine eyes. Now see what good turns eyes for eyes have done: Mine eyes have drawn thy shape, and thine for me Are windows to my breast, where-through the sun Delights to peep, to gaze therein on thee; Yet eyes this cunning want to grace their art; They draw but what they see, know not the heart. XXV. Let those who are in favour with their stars Of public honour and proud titles boast, Whilst I, whom fortune of such triumph bars, Unlook'd for joy in that I honour most. Great princes' favourites their fair leaves spread But as the marigold at the sun's eye, And in themselves their pride lies buried, For at a frown they in their glory die. The painful warrior famoused for fight, After a thousand victories once foil'd, Is from the book of honour razed quite, And all the rest forgot for which he toil'd: Then happy I, that love and am beloved Where I may not remove nor be removed. XXVI. Lord of my love, to whom in vassalage Thy merit hath my duty strongly knit, To thee I send this written embassage, To witness duty, not to show my wit: Duty so great, which wit so poor as mine May make seem bare, in wanting words to show it, But that I hope some good conceit of thine In thy soul's thought, all naked, will bestow it; Till whatsoever star that guides my moving Points on me graciously with fair aspect And puts apparel on my tatter'd loving, To show me worthy of thy sweet respect: Then may I dare to boast how I do love thee; Till then not show my head where thou mayst prove me. XXVII. Weary with toil, I haste me to my bed, The dear repose for limbs with travel tired; But then begins a journey in my head, To work my mind, when body's work's expired: For then my thoughts, from far where I abide, Intend a zealous pilgrimage to thee, And keep my drooping eyelids open wide, Looking on darkness which the blind do see Save that my soul's imaginary sight Presents thy shadow to my sightless view, Which, like a jewel hung in ghastly night, Makes black night beauteous and her old face new. Lo! thus, by day my limbs, by night my mind, For thee and for myself no quiet find. XXVIII. How can I then return in happy plight, That am debarr'd the benefit of rest? When day's oppression is not eased by night, But day by night, and night by day, oppress'd? And each, though enemies to either's reign, Do in consent shake hands to torture me; The one by toil, the other to complain How far I toil, still farther off from thee. I tell the day, to please them thou art bright And dost him grace when clouds do blot the heaven: So flatter I the swart-complexion'd night, When sparkling stars twire not thou gild'st the even. But day doth daily draw my sorrows longer And night doth nightly make grief's strength seem stronger. XXIX. When, in disgrace with fortune and men's eyes, I all alone beweep my outcast state And trouble deal heaven with my bootless cries And look upon myself and curse my fate, Wishing me like to one more rich in hope, Featured like him, like him with friends possess'd, Desiring this man's art and that man's scope, With what I most enjoy contented least; Yet in these thoughts myself almost despising, Haply I think on thee, and then my state, Like to the lark at break of day arising From sullen earth, sings hymns at heaven's gate; For thy sweet love remember'd such wealth brings That then I scorn to change my state with kings. XXX. When to the sessions of sweet silent thought I summon up remembrance of things past, I sigh the lack of many a thing I sought, And with old woes new wail my dear time's waste: Then can I drown an eye, unused to flow, For precious friends hid in death's dateless night, And weep afresh love's long since cancell'd woe, And moan the expense of many a vanish'd sight: Then can I grieve at grievances foregone, And heavily from woe to woe tell o'er The sad account of fore-bemoaned moan, Which I new pay as if not paid before. But if the while I think on thee, dear friend, All losses are restored and sorrows end. XXXI. Thy bosom is endeared with all hearts, Which I by lacking have supposed dead, And there reigns love and all love's loving parts, And all those friends which I thought buried. How many a holy and obsequious tear Hath dear religious love stol'n from mine eye As interest of the dead, which now appear But things removed that hidden in thee lie! Thou art the grave where buried love doth live, Hung with the trophies of my lovers gone, Who all their parts of me to thee did give; That due of many now is thine alone: Their images I loved I view in thee, And thou, all they, hast all the all of me. XXXII. If thou survive my well-contented day, When that churl Death my bones with dust shall cover, And shalt by fortune once more re-survey These poor rude lines of thy deceased lover, Compare them with the bettering of the time, And though they be outstripp'd by every pen, Reserve them for my love, not for their rhyme, Exceeded by the height of happier men. O, then vouchsafe me but this loving thought: 'Had my friend's Muse grown with this growing age, A dearer birth than this his love had brought, To march in ranks of better equipage: But since he died and poets better prove, Theirs for their style I'll read, his for his love.' XXXIII. Full many a glorious morning have I seen Flatter the mountain-tops with sovereign eye, Kissing with golden face the meadows green, Gilding pale streams with heavenly alchemy; Anon permit the basest clouds to ride With ugly rack on his celestial face, And from the forlorn world his visage hide, Stealing unseen to west with this disgrace: Even so my sun one early morn did shine With all triumphant splendor on my brow; But out, alack! he was but one hour mine; The region cloud hath mask'd him from me now. Yet him for this my love no whit disdaineth; Suns of the world may stain when heaven's sun staineth. XXXIV. Why didst thou promise such a beauteous day, And make me travel forth without my cloak, To let base clouds o'ertake me in my way, Hiding thy bravery in their rotten smoke? 'Tis not enough that through the cloud thou break, To dry the rain on my storm-beaten face, For no man well of such a salve can speak That heals the wound and cures not the disgrace: Nor can thy shame give physic to my grief; Though thou repent, yet I have still the loss: The offender's sorrow lends but weak relief To him that bears the strong offence's cross. Ah! but those tears are pearl which thy love sheds, And they are rich and ransom all ill deeds. XXXV. No more be grieved at that which thou hast done: Roses have thorns, and silver fountains mud; Clouds and eclipses stain both moon and sun, And loathsome canker lives in sweetest bud. All men make faults, and even I in this, Authorizing thy trespass with compare, Myself corrupting, salving thy amiss, Excusing thy sins more than thy sins are; For to thy sensual fault I bring in sense-- Thy adverse party is thy advocate-- And 'gainst myself a lawful plea commence: Such civil war is in my love and hate That I an accessary needs must be To that sweet thief which sourly robs from me. XXXVI. Let me confess that we two must be twain, Although our undivided loves are one: So shall those blots that do with me remain Without thy help by me be borne alone. In our two loves there is but one respect, Though in our lives a separable spite, Which though it alter not love's sole effect, Yet doth it steal sweet hours from love's delight. I may not evermore acknowledge thee, Lest my bewailed guilt should do thee shame, Nor thou with public kindness honour me, Unless thou take that honour from thy name: But do not so; I love thee in such sort As, thou being mine, mine is thy good report. XXXVII. As a decrepit father takes delight To see his active child do deeds of youth, So I, made lame by fortune's dearest spite, Take all my comfort of thy worth and truth. For whether beauty, birth, or wealth, or wit, Or any of these all, or all, or more, Entitled in thy parts do crowned sit, I make my love engrafted to this store: So then I am not lame, poor, nor despised, Whilst that this shadow doth such substance give That I in thy abundance am sufficed And by a part of all thy glory live. Look, what is best, that best I wish in thee: This wish I have; then ten times happy me! XXXVIII. How can my Muse want subject to invent, While thou dost breathe, that pour'st into my verse Thine own sweet argument, too excellent For every vulgar paper to rehearse? O, give thyself the thanks, if aught in me Worthy perusal stand against thy sight; For who's so dumb that cannot write to thee, When thou thyself dost give invention light? Be thou the tenth Muse, ten times more in worth Than those old nine which rhymers invocate; And he that calls on thee, let him bring forth Eternal numbers to outlive long date. If my slight Muse do please these curious days, The pain be mine, but thine shall be the praise. XXXIX. O, how thy worth with manners may I sing, When thou art all the better part of me? What can mine own praise to mine own self bring? And what is 't but mine own when I praise thee? Even for this let us divided live, And our dear love lose name of single one, That by this separation I may give That due to thee which thou deservest alone. O absence, what a torment wouldst thou prove, Were it not thy sour leisure gave sweet leave To entertain the time with thoughts of love, Which time and thoughts so sweetly doth deceive, And that thou teachest how to make one twain, By praising him here who doth hence remain! XL. Take all my loves, my love, yea, take them all; What hast thou then more than thou hadst before? No love, my love, that thou mayst true love call; All mine was thine before thou hadst this more. Then if for my love thou my love receivest, I cannot blame thee for my love thou usest; But yet be blamed, if thou thyself deceivest By wilful taste of what thyself refusest. I do forgive thy robbery, gentle thief, Although thou steal thee all my poverty; And yet, love knows, it is a greater grief To bear love's wrong than hate's known injury. Lascivious grace, in whom all ill well shows, Kill me with spites; yet we must not be foes. XLI. Those petty wrongs that liberty commits, When I am sometime absent from thy heart, Thy beauty and thy years full well befits, For still temptation follows where thou art. Gentle thou art and therefore to be won, Beauteous thou art, therefore to be assailed; And when a woman woos, what woman's son Will sourly leave her till she have prevailed? Ay me! but yet thou mightest my seat forbear, And chide try beauty and thy straying youth, Who lead thee in their riot even there Where thou art forced to break a twofold truth, Hers by thy beauty tempting her to thee, Thine, by thy beauty being false to me. XLII. That thou hast her, it is not all my grief, And yet it may be said I loved her dearly; That she hath thee, is of my wailing chief, A loss in love that touches me more nearly. Loving offenders, thus I will excuse ye: Thou dost love her, because thou knowst I love her; And for my sake even so doth she abuse me, Suffering my friend for my sake to approve her. If I lose thee, my loss is my love's gain, And losing her, my friend hath found that loss; Both find each other, and I lose both twain, And both for my sake lay on me this cross: But here's the joy; my friend and I are one; Sweet flattery! then she loves but me alone. XLIII. When most I wink, then do mine eyes best see, For all the day they view things unrespected; But when I sleep, in dreams they look on thee, And darkly bright are bright in dark directed. Then thou, whose shadow shadows doth make bright, How would thy shadow's form form happy show To the clear day with thy much clearer light, When to unseeing eyes thy shade shines so! How would, I say, mine eyes be blessed made By looking on thee in the living day, When in dead night thy fair imperfect shade Through heavy sleep on sightless eyes doth stay! All days are nights to see till I see thee, And nights bright days when dreams do show thee me. XLIV. If the dull substance of my flesh were thought, Injurious distance should not stop my way; For then despite of space I would be brought, From limits far remote where thou dost stay. No matter then although my foot did stand Upon the farthest earth removed from thee; For nimble thought can jump both sea and land As soon as think the place where he would be. But ah! thought kills me that I am not thought, To leap large lengths of miles when thou art gone, But that so much of earth and water wrought I must attend time's leisure with my moan, Receiving nought by elements so slow But heavy tears, badges of either's woe. XLV. The other two, slight air and purging fire, Are both with thee, wherever I abide; The first my thought, the other my desire, These present-absent with swift motion slide. For when these quicker elements are gone In tender embassy of love to thee, My life, being made of four, with two alone Sinks down to death, oppress'd with melancholy; Until life's composition be recured By those swift messengers return'd from thee, Who even but now come back again, assured Of thy fair health, recounting it to me: This told, I joy; but then no longer glad, I send them back again and straight grow sad. XLVI. Mine eye and heart are at a mortal war How to divide the conquest of thy sight; Mine eye my heart thy picture's sight would bar, My heart mine eye the freedom of that right. My heart doth plead that thou in him dost lie-- A closet never pierced with crystal eyes-- But the defendant doth that plea deny And says in him thy fair appearance lies. To 'cide this title is impanneled A quest of thoughts, all tenants to the heart, And by their verdict is determined The clear eye's moiety and the dear heart's part: As thus; mine eye's due is thy outward part, And my heart's right thy inward love of heart. XLVII. Betwixt mine eye and heart a league is took, And each doth good turns now unto the other: When that mine eye is famish'd for a look, Or heart in love with sighs himself doth smother, With my love's picture then my eye doth feast And to the painted banquet bids my heart; Another time mine eye is my heart's guest And in his thoughts of love doth share a part: So, either by thy picture or my love, Thyself away art resent still with me; For thou not farther than my thoughts canst move, And I am still with them and they with thee; Or, if they sleep, thy picture in my sight Awakes my heart to heart's and eye's delight. XLVIII. How careful was I, when I took my way, Each trifle under truest bars to thrust, That to my use it might unused stay From hands of falsehood, in sure wards of trust! But thou, to whom my jewels trifles are, Most worthy of comfort, now my greatest grief, Thou, best of dearest and mine only care, Art left the prey of every vulgar thief. Thee have I not lock'd up in any chest, Save where thou art not, though I feel thou art, Within the gentle closure of my breast, From whence at pleasure thou mayst come and part; And even thence thou wilt be stol'n, I fear, For truth proves thievish for a prize so dear. XLIX. Against that time, if ever that time come, When I shall see thee frown on my defects, When as thy love hath cast his utmost sum, Call'd to that audit by advised respects; Against that time when thou shalt strangely pass And scarcely greet me with that sun thine eye, When love, converted from the thing it was, Shall reasons find of settled gravity,-- Against that time do I ensconce me here Within the knowledge of mine own desert, And this my hand against myself uprear, To guard the lawful reasons on thy part: To leave poor me thou hast the strength of laws, Since why to love I can allege no cause. L. How heavy do I journey on the way, When what I seek, my weary travel's end, Doth teach that ease and that repose to say 'Thus far the miles are measured from thy friend!' The beast that bears me, tired with my woe, Plods dully on, to bear that weight in me, As if by some instinct the wretch did know His rider loved not speed, being made from thee: The bloody spur cannot provoke him on That sometimes anger thrusts into his hide; Which heavily he answers with a groan, More sharp to me than spurring to his side; For that same groan doth put this in my mind; My grief lies onward and my joy behind. |
І
Ми пагінці плекаємо кущів, Щоб відновить красу троянди ними. Хай кущ старий і всохне без дощів,- Весною пагін молодий цвістиме. А ти, в свій блиск закоханий без меж, Марнуєш скарб, позичений в природи, І з голоду серед достатку мреш, Жорстокий вороже своєї вроди. Провіснику весняної снаги, Коротких днів окрасо нетривала, Твоя самітність нині в ланцюги Потік життя безжально закувала. Над світом змилуйся і дар краси. Новим вікам назустріч понеси. 2 Як сорок зим, суворі й невмолимі, Чоло твоє поріжуть молоде, А врода юності більш не цвістиме І вже зів'ялим листом опаде,- Що скажеш ти, де молодості шати? Слова: "Я зберігав недбало їх" Ганебним будуть вироком звучати Тоді в устах, розтратнику, твоїх. Чи відповідь не краща від тієї: "Оце мій син, на нього подивись, В нім виправдання старості моєї І свідчення, яким я був колись". Раз по раз дивлячись на сина свого, Подібним станеш сам до молодого. 3 В свічадо глянь на свій дозрілий квіт,- Чи то ж не час тобі нащадка мати? Сівби уникнувши, обдуриш світ, Якусь жону позбавиш благодаті. Котра з дівчат не дасть під твій посів Свойого лона безколосу ниву? Та й хто б самозакоханий хотів Зійти в могилу, занедбавши жниво? Ти - матері свічадо, і вона Стрічає там свої далекі квітні. Так і до тебе юність чарівна Загляни в зморщок вікна непривітні. Не кинеш сліду в пам'яті людській,- То сам умри, і згине образ твій. 4 Ти, любий марнотрате, не владар Отого спадку, що марнуєш нині,- Природа щедра, та красу не в дар, А в позику лише дає людині. Чому ж, скупарю, зловживаєш ти Щедротами, що дані для роздачі? Чому ціннотам ве даєш рости, Ховаєш скарб, як той лихвар ледачий? Ти - сам крамар і сам же - покупець, Сам - розкрадач у свого Я господі. Та як життю настане вже кінець,- Не станеш ти перед судом, як злодій? Свою красу - намарне вжитий скарб - В могилу візьмеш ти, лихий скупар. 5 Всевладний час зродив краси взірець, Що досконалістю вражає зір. Тоді нищителем стає творець І нищить свій неперевершний твір. Це ж саме він під вітру дикий рев Жбурляє літо злій зимі до ніг, І пада лист, і стигне сік дерев, І всю красу вкриває мертвий сніг. Коли б не квітів запахущий хміль - Текучий бранець у тюрмі зі скла,- Забули б ми в морози й заметіль Красу весни, що квітами цвіла. У цій тюрмі зелений гине лист, Не пахощі - душі і тіла вміст. 6 Не дай зимі нищівною рукою Весни й твоєї погубити шал. Жагою сповни будь-який фіал, Помнож скарби не літом, а весною. Це - не лихварство, гідне осороми, А з власної краси належний зиск, Це сил поновлення і юний блиск, Це десять Я навколо тебе в домі. Ти щастя десять би разів помножив, Якби відбився в десятьох синах. Що візьме смерть? Хіба нікчемний прах, Бо погасить твого вогню не зможе. Вродливий ти, тож не давай краси Під вістря невмолимої коси. 7 Поглянь на схід, як в сяйві благовіснім Лице вогненне ранок підійма, І вся земля тим променям навкісним Вітання шле, ясніючи сама. Зеніту дійде світла колісниця, Як молодість - найкращої пори, І ми за сяйвом повертаєм лиця, Рвучись душею й тілом догори. Коли ж з горба небесного поволі Світило стомлене іде на спад, Його красу забувши, мимоволі Ми до землі вертаємось назад. Пополудні й твою забудуть вроду, І сам помреш, як не поновиш роду. 8 Ти - музика, чого ж музичні звуки Печаль породжують в очах твоїх? Чом любиш те, що завдає лиш муки, Радієш прикрощам і прагнеш їх? Ті звуки, здружені в однім концерті, Твій дух бентежать, нищать супокій? В них докір лиш самотності упертій І докір безпотомності твоїй. Чи чуєш ти, як струни дружним ладом Озвалися на ніжний звук струни? Неначе пісню, посідавши рядом, Співають батько, мати і сини. І звуки ті без слів проголосили: "В твоїм житті не має соло сили". 9 Чи втримує тебе від шлюбу страх, Щоб не лилися сльози удовині? Якщо ж краса, не втілена в синах, Разом з тобою щезне в домовині, То безпотомною жоною світ Розпачливо ридатиме в жалобі. Син - втіха удовина: мужів цвіт Живе для неї в синовій особі. Не щезне скарб змарнований, о ні! Він тільки з рук перейде в інші руки. То гине світла врода повесні, Як не несуть її сини і внуки. Чи має добрі до людей чуття, Хто сам собі вкорочує життя? 10 Спростуй чутки, позбавлені підстав, Що, люблений, нікого ти не любиш І спадщину, що від батьків дістав, Ганебно так, так нерозважно губиш. Жорстокий вороже, в добрі своїм Вдаєшся ти до нищення й розбою,- Ти люто батьківський руйнуєш дім, Що мусив буть поновлений тобою. Змінися сам, тоді змінюсь і я. Чи треба ліпшого любові дому? Ласкавий будь, як зовнішність твоя, І стань господарем у домі свому. Змінись - таж любиш ти мене, відай,- І синові свої скарби віддай. 11 Йдучи в ущерб, ти в синові ростеш, Що навесні плекав колись при собі. Він твій вогонь несе в своїй особі, Його снага стає твоєю теж. Це мудрості закон, який стоїть Основою усіх основ назавше. Вогонь життя без нього, відпалавши, Навік би згас за шість десятиліть. Хай безпотомно йдуть у небуття Безликі й ниці пасерби природи. Тобі ж вона не шкодувала вроди, І мусиш ти продовжити життя. Вона тебе різьбила на печать,-- Пора вже й відбиватися почать. 12 Коли годинника подзвіння сонні Звістують дня померклого відхід. Коли безжально сніг ляга на скроні І осипається фіалки цвіт; Коли тремтять безлисті верболози, Де в спеку тінь була для череди, А вицвіт літа у снопах на возі Трясе остюччям сивим бороди,- Я думаю про квіти нетривалі - Краси твоєї швидкоплинний цвіт,- Невже судилось їм в років проваллі Загинути, осиротивши світ? О ні! Не знищить їх коса осіння, Коли від них розсіється насіння. 13 О, не міняйся, будь же сам собою! Не будеш ти собою, живши сам. Свою красу ти б міг зробить тривкою, Коли б віддав її своїм синам. З лиця землі тоді не зможе стерти Твойого образу жорстокий час. Ти будеш сам собою і по смерті У спадкоємцеві своїх окрас. Хто дасть палити батьківську господу? Та син її статечний береже ж. В зимові дні, у спеку і негоду Супроти бурі, шашеля й пожеж. Коханий мій, не будь же марнотратом,- Ти батька мав, то будь і сам же татом. 14 По зорях я гадати не бажаю, Хай знана астрономія мені, Я не скажу, чи бути урожаю, Чи голоду, пожежам і війні. Я й за хвилину наперед не бачу Ні бур, ані морозів, ні відлиг, Царям не врочу успіхів, невдачі, Що в знаках неба сховані від них. Та я одне пророчу безпомильно, З очей зірок твоїх читаю те: Квіт правди і краси цвістиме спільно, Як по тобі нащадок твій зросте. Коли ж на світі не залишиш сина, Загине правда і краса загине. 15 Коли подумаю, що мить єдина Лежить між розквітом і сном могил, Що світ - видовище, в якім людина Йід владна силі неземній світил; Коли дивлюсь, що нас, немов рослину, Вирощують і нищать небеса, Що юний шал трива одну хвилину, А там навік безслідно погаса,- Стривожений несталістю такою, В розпуці гину я, відома річ, Бо Час і Розпад ладяться війною Твій день ясний перетворить на ніч. І я іду на Час несамовитий, Щоб нищене словами відновити. 16 Але чому, як час почав облогу, Не йдеш війною на тирана сам? Мій вірш слабкий, він опору тривкого Не виставить запеклим ворогам. Досягши верховин краси і сили, Лани незаймані ори і сій: Красуні лона радісно б відкрили, Щоб юний образ повторити твій. І проросте твоє найбільш тривале Нове життя і тіла, і душі, Якого внукам би не змалювали Мої убогі й немічні вірші. Віддай себе - і житимеш в століттях В малюнку власному - у рідних дітях. 17 Ну, хто ж колись повірить в ці слова, Хай щиро цноти в них твої відбиті? Мій вірш, як напис на могильній плиті, Твоїх ціннот усіх не відкрива. Коли б красу твою неповториму Зумів я повністю відбити враз,- Сказали б люди: "Бреше віршомаз, Сю вроду він списав із херувима". Взяли б на кпини зжовклі папірці, Немов дідка, що ласий на похвали. Та й казкою б нікчемною назвали Усе, що бачим на твоїм лиці. А хай твій син в далекі дні сягне ті, Ти житимеш і в синові, й в сонеті. 18 Рівнять тебе до літньої пори? Ти сталіший, чарівніший від неї. Весняний цвіт зірвуть лихі вітри, І літа мить мигне лиш над землею. Небесне око розсипа жарінь, А то сховається в часи негоди,- І на красу, бува, лягає тінь В мінливості примхливої природи. Твоєму ж літу в осінь не ввійти, Рокам краси твоєї не зітерти, І смерть тебе не годна досягти,- В моїх словах ти не підвладний смерті. Аж доки дишуть люди, бачить зір - В моїх словах ти житимеш, повірі 19 Левині пазурі притуплюй, з пащі Тигриної, о часе, зуби рви, Руйнуй всі витвори землі найкращі І фенікса спали в його крові, Спустошуй світ, і радощі, і горе, Людські утіхи знищуй без жалю, Хай твій леміш всю землю переоре, Що хоч роби,- лиш про одне молю: У злобі не карбуй чола ясного Моєму другові своїм різцем. Хай врода образу його земного Для всіх віків залишиться взірцем. Проте роби, о часе, все найгірше,- Я збережу його в безсмертнім вірші. 20 З природи примх - обличчя в тебе жінки,і Владарю-владарко жагучих мрій, Жіночий серця віск і тільки вчинки. На щастя, зовсім не властиві їй. Ясні твої нелицемірні вічі, І промінь їхній золотить усе. Він погляди полонить чоловічі, Серцям жіночим болещі несе. Ти на жону Природою зачат, Вона ж сп'яніла, дивлячись на тебе, Та й додала щось любе для дівчат, У чім не мав я жодної потреби. Коли вже так, то поділи свій статок: Мені любов, жінкам ~ отой додаток. 21 Ні, я не йду тропою віршоробів, Що оди тчуть з фальшивої краси. Їй не шкодують неба для оздоби Здрібнілі і охриплі голоси. Своїх я уст брехнею не поганив, Для порівнянь не брав так, як вони, Скарбів земних, перлин всіх океанів, Зірок і квітів ранньої весни. У вірші правда - над усе для мене, І я писав, що мила - чарівна, Хоча від матері лице натхненне, А не з небес отримала вона. Мою любов хвалити не годиться,- Вона не крам, що продають в крамницях. 22 Не вірю дзеркалу, що вже старий я, Твоєю ж юністю я молодий. Але як час твоє лице пориє, Упевнюсь я ~ кінець приходить мій. Твоя краса - це шати мого серця, Що до грудей покладене твоїх, Твоє ж в моїх, наснаги повне, б'ється. Щоб довго ще я молодіти міг. Я думаю про нього щогодини, За нього я на все ладен, затям. Так ніжна мати за життя дитини Готова власним заплатить життям. У наших серць тепер життя єдине: Моє помре - твоє також загине. 23 Немов актор, що, збившися із ролі, Затнувсь на слові, з остраху мовчить, Чи як шаленець, на коротку мить, Упавши в лють, німіє мимоволі,- Отак і я забув про цілий світ, Мовчу, в любовному блаженстві млію. Мого чуття важкий солодкий гніт Закрив уста і поневолив мрію. Хай погляд мій іде замість послів Безмовним вісником палкого серця, Він - лицар кращий на любовнім герці, Аніж полки гучних і пишних слів. Учись читати писане без мови. Очима слухать вісника любові. 24 Мій зір-митець відбив твоє лице На мого серця полотні незвичнім. І на зображення удале це Прийшовсь я рамою на віки вічні. Щоб свій портрет побачити в мені, Крізь маляра дивися на творіння,- Воно в робітні висить на стіні, Де, як вікно, твій зір пуска проміння. Там наші очі здружено трудом: Мої творили цей шедевр новітній, Твої ж, у грудях будучи вікном, Впускали щедро сонце до робітні. Метавсь митець і малював, що міг, Лише до серця не знайшов доріг. 25 Нехай комусь від щедрої планети - Високі титули, гучна хвала. Таких дарів не дістають поети,- Мені зоря любов твою дала. Цвіте, мов соняшник, в красі великій Улюбленець могутнього царя. Та куца ласка царського двора - Щез фаворит невдячного владики. Військовий вождь, по тисячній звитязі Лиш раз один розбитий у бою, В неласку падає, живе в зневазі, І владу, й честь утративши свою. Мені ж від зір найбільша честь припала Твоя любов, велика і тривала. 26 О владарю чуттів моїх святих, Як свідчення і щирості, й любові До тебе йдуть посли мої письмові В одежі слів буденних і простих. Щоб гідно одягти посланців тих, Окрас не міг я віднайти у слові, Тож не шкодуй убогому послові Своїх думок - уборів золотих. Коли ж зоря, що креслить нам дорогу, Мені вділивши блиску дорогого, Любов мою одягне до ладу, Тоді вже сам я власними руками Її, у серці ховану роками, До ніг твоїх навіки покладу. 27 Стомившись працею, чекаю ночі, Щоб любий сон у ліжку віднайти, Та мисль моя заснуть тоді не хоче; Всю ніч до тебе зводячи мости, Вона іде шляхами пілігрима Крізь біль і сум, крізь темряву ночей. І, не змикаючи й на мить очей, Я бачу пітьму, що й сліпому зрима. В ній, щастя я шукаючи своє, Очима серця в темноті знаходжу Чарівну тінь, на самоцвіт похожу,- Від неї ніч прекрасніша стає. Так серцем вічно рвусь я за тобою, Вночі і вдень не знаючи спокою. 28 Як доступитися мені спокою, Коли важка утома не мине? Турботи дня і по ночах зі мною - І ніч і день пригнічують мене. Вони, чужі взаємно, тиснуть руки І, помирившись, проти мене йдуть: В роботі день не дав мені й дихнуть, А ніч вбива трутизною розлуки. Із лестощів брехав я без кінця, Що день на тебе чарами похожий, А темну ніч у пітьмі зловорожій До милого порівнював лиця. Та день щодня поглиблює розпуку А ніч щоніч приносить більшу муку. 29 Зневажений і долею, й людьми, Плачем тривожу небеса даремне, Становище відреченого темне Клянучи, обмиваюся слізьми. Надіями багатшим прагну-буть, Мінятись долею готовий з тими, Хто друзями оточений палкими, Кому лягла в мистецтві краща путь. Тоді, згадавши раптом я про тебе, Картаю сам себе за слабість ту. Від хмурої землі у висоту Я гімн, як жайворон, несу до неба. Я промінять ніколи б не хотів Твою любов на славу королів. зо Коли на суд безмовно-тихих дум Встають далеких споминів тумани, -- Приходить знов давно заснулий сум. І серце рве, і ятрить давні рани. Знов гаснуть очі від скорбот німих За друзями, що вже давно в могилі. Я марно жду в покірному безсиллі Не прозвучить замовклий голос їхі Тоді оплачений рахунок горя Я з гострим болем відкриваю знов І знов плачу за дружбу і любов, За все. вже відшкодоване учора. Талиш тебе побачу я на мить, І сум засне, і серце не щемить. 31 У тебе в грудях б'ються ті серця, Які вважав я взятими землею, І та любов, що я простився з нею, Розквітла в рисах любого лиця. Далекі друзі! Скільки я в одчаї Колись пролив пекучих сліз по них. Пройшли роки,- і знов я, мов живих. Тепер в тобі усіх їх зустрічаю. Ти мавзолей, в якому знов живуть Померлі друзі юності моєї. Чуттів моїх розтрачені трофеї Вони тобі до крихти віддають. Тепер в тобі стрічаюсь я із ними, І я, й вони -- віднині всі твої ми. 32 Якщо ти дня діждеш, коли мені Відчинить смерть свої холодні двері. І вбогі знов проглянеш ці пісні, Що збереглись на зжовклому папері, Зістав їх з піснею співців нових, - І хай мої здадуться вже старими, Та їх ти збережи не задля рими, Моя ж любов залишилась у них. Тоді мене вшануй хоча б словами: - Якби мій друг зростати й досі міг, То він, змагаючись, поети, з вами, Ще б кращий дар поклав мені до ніг. Та він помер, і шанувать я мушу За форму вас, його ж - за ніжну душу. 33 Я часто споглядав, як сонця схід Голубить поглядом гірські вершини, А там проміння п'є росу долини І залиша на водах світлий слід. Та тільки хмар обридливих навала Обляже сонця чарівного вид, Сплямоване, весь кидаючи світ, Воно на захід відплива помалу. Так сонце і моє у час ясний Мене зігріло ласкою своєю, Та раптом - хмара, і погас під нею Твого чуття промінчик золотий. Небесне сонце хмариться в зеніті, Чому ж земні не можуть захмарніти? 34 Ти провіщала день мені погожий, І я пустився без плаща у путь. Зненацька хмари з обрію пливуть, І ллється дощ, на водоспад похожий. Хоч промінь твій, пробившись із-за хмар, І осушив мене, й зігрів по бурі, Та залишився на душі тягар На довгі дні, безрадісно-похмурі. Нехай ти каєшся й тремтять уста, Та спочуттям не виправити лиха, Бо горе кривдника - мала потіха Тому, хто скривдження несе хреста. О сльози ці - твого чуття перлинні - Вони змивають всі твої провини. 35 Вчинивши гріх, не побивайся так: На сонці й місяці також є плями, Є на троянді шип, а то й хробак, Піщинка - в джерелі. Та й хто між нами Не зна гріха? Ось зараз повен міх Я всяких плям зібрав з землі і неба, Ганебний твій виправдуючи гріх, Гріха чи ж я прийняв не через тебе? Винувачем явившися на суд, Заступником я раптом виступаю. Ненависть і любов моя - твій блуд Виправдують із мужністю одчаю,- Щоб не прийшлось, грабіжнику, тобі В кайдани впасти, улягти ганьбі. 36 Існує двоє нас - я визнаю,- Хай ми одними зв'язані чуттями. На честь непоганьбовану твою Не упадуть моїх пороків плями. В коханні нашім - щастя навзаєм, Та різні прикрощі, які так часто, Чуттів не шкодячи, ми визнаєм,- Змагають нашу зустріч обікрасти. На бачності я маюсь, щоб тобі На людях не послать, бува, привіту, Бо міг би тим віддать тебе ганьбі В очах зломовного пустого світу. Так, я люблю тебе, й любов моя Несе в собі ясне твоє ім'я. 37 Як батькові, що старості дійшов, Дає снагу дітей потужний ріст, Так і мене збагачує любов, Краса твоя, становище і хист. Твій розум, слава, честь, шляхетний рід,- Все враз чи щось одне з ціннот отих І на мені лишає добрий слід: Прищеплено ж мою любов до них. Не знать мені зневаги і нужди, Коли такі скарби у тебе є,- Твоєї слави часточка завжди Звеличує дрібне життя моє. В тобі - межа моїх стремлінь і мрій, І суть твоя - увесь достаток мій. 38 Яких ще тем примхливій музі треба, Коли ти в вірні таку вдихаєш суть, Що кращої явить не зможе небо І папірцям слова не віддадуть. І в тім твоя, а не моя заслуга, Якби слова у віршах зацвіли, Бо лиш душа німа і недолуга Красі твоїй не висловить хвали. Будь музою десятою поету, Від решти муз гарнішою стократ,- І образ твій повік не кане в Лету, Ти в цих словах не знатимеш утрат. І славу нам ділити по заслузі: Мені - за труд, а за натхнення - музі. 39 Як можу я хвалить твої чесноти, Коли удвох - одна істота ми? Я тим хвалив би сам себе супроти Звичаїв добрих, визнаних людьми. Тож будьмо нарізно, й любов, нам дану, Тепер двома іменнями зовім, Щоб я, відділений, належну шану Складати міг ціннотам лиш твоїм. Ти завжди болісна, розлуко люта, Зате, дозвілля маючи запас, Любовні мрії вміють обманути Тверезу думку і повільний час. І я, твоя відторгнута частина, Хвалю тебе, моя любов єдина. 40 Усе, мій любий, все моє візьми, Та не побільшають чуття твої. Вона з моєю радістю й слізьми Була твоя, як ти й не мав її. її ж любов - розставлене сильце - Сприйняв ти як любов мою тривку. Та я боюсь - самоомана це, Це свідчення примхливого смаку. Хоч обікрав, коханий, старця ти, Та я простив тобі крадіжку ту, Любовну кривду важче нам знести. Ніж ворожнеч відвертих гіркоту Ти, в кому зло не видається злим, Вудь катом ліпш, не ворогом моїм. 41 На волі чиниш ти за блудом блуд, Коли над серцем я твоїм не властен. Рокам і вроді личить це. Мій суд На карб тобі спокус не міг покласти. Ласкавий ти - тому й атак немало. Вродливий ти - тому в облозі й сам. І, правнук Єви, ти явив зухвало Звитяжну міць спокусливим жінкам. Та міг би ти моєї честі ради Знайти красі і молодощам втрим, Щоб запалом незборканим отим Подвійної не допустити зради: її - що вродою причарував, Своєї теж - бо друга занедбав. 42 Біда - не те, що володієш нею, Хоч я її кохаю щиро, знай, Вона стає владаркою твоєю,- І це біда, бо нашій дружбі край. Я сам ваш глум виправдую з одчаєм: Ти в ній мене любити захотів, Вона також твою любов стрічає Як знак палких до мене почуттів. Як милу втрачу - то її знайдеш ти, Тебе ж утрачу - мила скориста; Обоє стрінетесь - я все до рештки За раз утрачу й понесу хреста. Стривай. Та ти ж - мого єства основа. Я - люблений! О радосте раптова! 43' Заплющені найкраще бачать очі, Не знавши втіх на денному путі. Тебе вві сні мій зір стріча охоче, Яснішаю тобою в темноті. Нехай би тінь твоя, що в темні тіні Вливає світло, сяла в дні ясні, Коли ночами в золотім промінні Вона очам так сяє уві сні. Яких би втіх мої зазнали очі, За дня живого вгледівши той лик, Що мертвої мені ввижався ночі Крізь темні шиби зімкнутих повік? Без тебе день на ніч похмуру схожий, А ввійдеш в сон - і ніч як день погожий. 44 Коли б то плоть на мисль було можливо Мені змінить хоч на короткий час, Я б відстань подолав несправедливу, Що безконечністю лягла між нас. Хай доля занесла б, немов пилину, Мене в найбільш віддалені світи, Я б, перетнувши океан, прилинув До місць, в яких перебуваєш ти. Та я не мисль і вільно так не лину В той світ, що заховав твою красу,- Корюсь я силі простору й часу, Бо створений, як всі, з води і глини. Вода - невтішних сліз моїх потік; Земля - я до землі приріс навік. 45 Проте дві інші всесвіту основи - Повітря і вогонь - не знають меж: Дихання мислі не заб'єш в закови, Вогню бажання в пута не візьмеш. Коли до тебе линуть ці стихії, Мого кохання віддані посли,- Вода й земля, що в плоть мою вросли, Руйнують вщент усі мої надії. Найважчої тоді я повен муки, Аж доки вернуться посланці знов І звістку принесуть, що друг здоров, Що згадує мене у дні розлуки. Щасливий я. Та уриваю сміх. Шлю знов послів і жду в тривозі їх. 46 Мій зір і серце мруть на полі бою,- За тебе згубна йде між них війна. Бо скарб, не ділячи поміж собою, Посісти прагне кожна сторона. Я чую серця стук: "Вона в мені, Куди не проникають очі ниці". Метнувся зір: "Наслухались брехні! Навік вона ввійшла в мої зіниці". Щоб тій війні покласти край назавше, Парламентери дум зійшлись за стіл І миру мудрого дійшли, поклавши: Коштовний скарб розпаювать навпіл. Очам - що вхопить зорове сприймання, А серцю вже - сердечний пал кохання. 47 Мій зір із серцем підписав папір На подання взаємодопомоги, Коли без тебе голодує зір Або страждає серце від знемоги. Як зір ласує образом твоїм, То пригоща й союзника обідом. Щоб любі мрії розділить з сусідом, І серце зве союзника в свій дім. Притулок твій - моя уява й груди: Нема тебе - і все-таки ти в них, Адже з думок ти не втечеш нікуди,- Думки в мені, як ти в думках моїх. А думи сплять - ти в сни ідеш урочі, Щоб чарувать мої і серце, й очі. 48 Старанно я, готуючись в дорогу, Майно своє ховаю під замки, Щоб гість незваний до набутку мого Пожадливої не простяг руки. А ти - джерело муки і відради, Найбільша цінносте мого життя, Перед якою й зояото - сміття, Тебе хто-будь, побачивши, украде. Куди ж мені сховать тебе? Хіба що В єдиний сховок - до моїх грудей, Щоб не наважився з лихих людей Привласнити мій скарб якийсь ледащо. Та скарбу цього не сховать ніде,- Його і в серці злодій віднайде. 48 В той час лихий (нехай він нас мине), Коли усі мої відкриєш вади, І зиск, і втрати зваживши, мене, Позбавиш ти останньої відради, В той час лихий, коли, ідучи мимо, Ти збайдужа кивнеш на мій привіт, Як не мені, а вже комусь цвістиме Твоєї вроди молодої цвіт, В той час лихий свої зміцню я сили Визнанням вад і власної вини, Щоб грунтом зрад твоїх вони служили І проти мене свідчили вони. Покинути мене ти маєш право,- Чуттям твоїм я не знайду підстави. 50 Як важко їхати вперед мені. Таж верстви ці, лукаві лиходії, Мене щораз віддалюють від мрії, Від радості, що окрилась в тумані. Вже кінь давно стомивсь, бо на коні - Вантаж розлуки, туги, безнадії. Він стиха йде, неначе розуміє: Що дальша путь - безрадісніші дні. Кінь тільки рже на всі мої спонуки, І шарпають мене ті дикі звуки,- Сталь острогів так на коня не діє. О, скільки їхати іще століть?.. Ти десь позаду вже, моя надіє, А біль тупий попереду стоїть. |