| C.
Where art thou, Muse, that thou forget'st so long To speak of that which gives thee all thy might? Spend'st thou thy fury on some worthless song, Darkening thy power to lend base subjects light? Return, forgetful Muse, and straight redeem In gentle numbers time so idly spent; Sing to the ear that doth thy lays esteem And gives thy pen both skill and argument. Rise, resty Muse, my love's sweet face survey, If Time have any wrinkle graven there; If any, be a satire to decay, And make Time's spoils despised every where. Give my love fame faster than Time wastes life; So thou prevent'st his scythe and crooked knife. CI. O truant Muse, what shall be thy amends For thy neglect of truth in beauty dyed? Both truth and beauty on my love depends; So dost thou too, and therein dignified. Make answer, Muse: wilt thou not haply say 'Truth needs no colour, with his colour fix'd; Beauty no pencil, beauty's truth to lay; But best is best, if never intermix'd?' Because he needs no praise, wilt thou be dumb? Excuse not silence so; for't lies in thee To make him much outlive a gilded tomb, And to be praised of ages yet to be. Then do thy office, Muse; I teach thee how To make him seem long hence as he shows now. CII. My love is strengthen'd, though more weak in seeming; I love not less, though less the show appear: That love is merchandized whose rich esteeming The owner's tongue doth publish every where. Our love was new and then but in the spring When I was wont to greet it with my lays, As Philomel in summer's front doth sing And stops her pipe in growth of riper days: Not that the summer is less pleasant now Than when her mournful hymns did hush the night, But that wild music burthens every bough And sweets grown common lose their dear delight. Therefore like her I sometime hold my tongue, Because I would not dull you with my song. CIII. Alack, what poverty my Muse brings forth, That having such a scope to show her pride, The argument all bare is of more worth Than when it hath my added praise beside! O, blame me not, if I no more can write! Look in your glass, and there appears a face That over-goes my blunt invention quite, Dulling my lines and doing me disgrace. Were it not sinful then, striving to mend, To mar the subject that before was well? For to no other pass my verses tend Than of your graces and your gifts to tell; And more, much more, than in my verse can sit Your own glass shows you when you look in it. CIV. To me, fair friend, you never can be old, For as you were when first your eye I eyed, Such seems your beauty still. Three winters cold Have from the forests shook three summers' pride, Three beauteous springs to yellow autumn turn'd In process of the seasons have I seen, Three April perfumes in three hot Junes burn'd, Since first I saw you fresh, which yet are green. Ah! yet doth beauty, like a dial-hand, Steal from his figure and no pace perceived; So your sweet hue, which methinks still doth stand, Hath motion and mine eye may be deceived: For fear of which, hear this, thou age unbred; Ere you were born was beauty's summer dead. CV. Let not my love be call'd idolatry, Nor my beloved as an idol show, Since all alike my songs and praises be To one, of one, still such, and ever so. Kind is my love to-day, to-morrow kind, Still constant in a wondrous excellence; Therefore my verse to constancy confined, One thing expressing, leaves out difference. 'Fair, kind and true' is all my argument, 'Fair, kind, and true' varying to other words; And in this change is my invention spent, Three themes in one, which wondrous scope affords. 'Fair, kind, and true,' have often lived alone, Which three till now never kept seat in one. CVI. When in the chronicle of wasted time I see descriptions of the fairest wights, And beauty making beautiful old rhyme In praise of ladies dead and lovely knights, Then, in the blazon of sweet beauty's best, Of hand, of foot, of lip, of eye, of brow, I see their antique pen would have express'd Even such a beauty as you master now. So all their praises are but prophecies Of this our time, all you prefiguring; And, for they look'd but with divining eyes, They had not skill enough your worth to sing: For we, which now behold these present days, Had eyes to wonder, but lack tongues to praise. CVII. Not mine own fears, nor the prophetic soul Of the wide world dreaming on things to come, Can yet the lease of my true love control, Supposed as forfeit to a confined doom. The mortal moon hath her eclipse endured And the sad augurs mock their own presage; Incertainties now crown themselves assured And peace proclaims olives of endless age. Now with the drops of this most balmy time My love looks fresh, and death to me subscribes, Since, spite of him, I'll live in this poor rhyme, While he insults o'er dull and speechless tribes: And thou in this shalt find thy monument, When tyrants' crests and tombs of brass are spent. CVIII. What's in the brain that ink may character Which hath not figured to thee my true spirit? What's new to speak, what new to register, That may express my love or thy dear merit? Nothing, sweet boy; but yet, like prayers divine, I must, each day say o'er the very same, Counting no old thing old, thou mine, I thine, Even as when first I hallow'd thy fair name. So that eternal love in love's fresh case Weighs not the dust and injury of age, Nor gives to necessary wrinkles place, But makes antiquity for aye his page, Finding the first conceit of love there bred Where time and outward form would show it dead. CIX. O, never say that I was false of heart, Though absence seem'd my flame to qualify. As easy might I from myself depart As from my soul, which in thy breast doth lie: That is my home of love: if I have ranged, Like him that travels I return again, Just to the time, not with the time exchanged, So that myself bring water for my stain. Never believe, though in my nature reign'd All frailties that besiege all kinds of blood, That it could so preposterously be stain'd, To leave for nothing all thy sum of good; For nothing this wide universe I call, Save thou, my rose; in it thou art my all. CX. Alas, 'tis true I have gone here and there And made myself a motley to the view, Gored mine own thoughts, sold cheap what is most dear, Made old offences of affections new; Most true it is that I have look'd on truth Askance and strangely: but, by all above, These blenches gave my heart another youth, And worse essays proved thee my best of love. Now all is done, have what shall have no end: Mine appetite I never more will grind On newer proof, to try an older friend, A god in love, to whom I am confined. Then give me welcome, next my heaven the best, Even to thy pure and most most loving breast. CXI. O, for my sake do you with Fortune chide, The guilty goddess of my harmful deeds, That did not better for my life provide Than public means which public manners breeds. Thence comes it that my name receives a brand, And almost thence my nature is subdued To what it works in, like the dyer's hand: Pity me then and wish I were renew'd; Whilst, like a willing patient, I will drink Potions of eisel 'gainst my strong infection No bitterness that I will bitter think, Nor double penance, to correct correction. Pity me then, dear friend, and I assure ye Even that your pity is enough to cure me. CXII. Your love and pity doth the impression fill Which vulgar scandal stamp'd upon my brow; For what care I who calls me well or ill, So you o'er-green my bad, my good allow? You are my all the world, and I must strive To know my shames and praises from your tongue: None else to me, nor I to none alive, That my steel'd sense or changes right or wrong. In so profound abysm I throw all care Of others' voices, that my adder's sense To critic and to flatterer stopped are. Mark how with my neglect I do dispense: You are so strongly in my purpose bred That all the world besides methinks are dead. CXIII. Since I left you, mine eye is in my mind; And that which governs me to go about Doth part his function and is partly blind, Seems seeing, but effectually is out; For it no form delivers to the heart Of bird of flower, or shape, which it doth latch: Of his quick objects hath the mind no part, Nor his own vision holds what it doth catch: For if it see the rudest or gentlest sight, The most sweet favour or deformed'st creature, The mountain or the sea, the day or night, The crow or dove, it shapes them to your feature: Incapable of more, replete with you, My most true mind thus makes mine eye untrue. CXIV. Or whether doth my mind, being crown'd with you, Drink up the monarch's plague, this flattery? Or whether shall I say, mine eye saith true, And that your love taught it this alchemy, To make of monsters and things indigest Such cherubins as your sweet self resemble, Creating every bad a perfect best, As fast as objects to his beams assemble? O,'tis the first; 'tis flattery in my seeing, And my great mind most kingly drinks it up: Mine eye well knows what with his gust is 'greeing, And to his palate doth prepare the cup: If it be poison'd, 'tis the lesser sin That mine eye loves it and doth first begin. CXV. Those lines that I before have writ do lie, Even those that said I could not love you dearer: Yet then my judgment knew no reason why My most full flame should afterwards burn clearer. But reckoning time, whose million'd accidents Creep in 'twixt vows and change decrees of kings, Tan sacred beauty, blunt the sharp'st intents, Divert strong minds to the course of altering things; Alas, why, fearing of time's tyranny, Might I not then say 'Now I love you best,' When I was certain o'er incertainty, Crowning the present, doubting of the rest? Love is a babe; then might I not say so, To give full growth to that which still doth grow? CXVI. Let me not to the marriage of true minds Admit impediments. Love is not love Which alters when it alteration finds, Or bends with the remover to remove: O no! it is an ever-fixed mark That looks on tempests and is never shaken; It is the star to every wandering bark, Whose worth's unknown, although his height be taken. Love's not Time's fool, though rosy lips and cheeks Within his bending sickle's compass come: Love alters not with his brief hours and weeks, But bears it out even to the edge of doom. If this be error and upon me proved, I never writ, nor no man ever loved. CXVII. Accuse me thus: that I have scanted all Wherein I should your great deserts repay, Forgot upon your dearest love to call, Whereto all bonds do tie me day by day; That I have frequent been with unknown minds And given to time your own dear-purchased right That I have hoisted sail to all the winds Which should transport me farthest from your sight. Book both my wilfulness and errors down And on just proof surmise accumulate; Bring me within the level of your frown, But shoot not at me in your waken'd hate; Since my appeal says I did strive to prove The constancy and virtue of your love. CXVIII. Like as, to make our appetites more keen, With eager compounds we our palate urge, As, to prevent our maladies unseen, We sicken to shun sickness when we purge, Even so, being tuff of your ne'er-cloying sweetness, To bitter sauces did I frame my feeding And, sick of welfare, found a kind of meetness To be diseased ere that there was true needing. Thus policy in love, to anticipate The ills that were not, grew to faults assured And brought to medicine a healthful state Which, rank of goodness, would by ill be cured: But thence I learn, and find the lesson true, Drugs poison him that so fell sick of you. CXIX. What potions have I drunk of Siren tears, Distill'd from limbecks foul as hell within, Applying fears to hopes and hopes to fears, Still losing when I saw myself to win! What wretched errors hath my heart committed, Whilst it hath thought itself so blessed never! How have mine eyes out of their spheres been fitted In the distraction of this madding fever! O benefit of ill! now I find true That better is by evil still made better; And ruin'd love, when it is built anew, Grows fairer than at first, more strong, far greater. So I return rebuked to my content And gain by ill thrice more than I have spent. CXX. That you were once unkind befriends me now, And for that sorrow which I then did feel Needs must I under my transgression bow, Unless my nerves were brass or hammer'd steel. For if you were by my unkindness shaken As I by yours, you've pass'd a hell of time, And I, a tyrant, have no leisure taken To weigh how once I suffered in your crime. O, that our night of woe might have remember'd My deepest sense, how hard true sorrow hits, And soon to you, as you to me, then tender'd The humble slave which wounded bosoms fits! But that your trespass now becomes a fee; Mine ransoms yours, and yours must ransom me. CXXI. 'Tis better to be vile than vile esteem'd, When not to be receives reproach of being, And the just pleasure lost which is so deem'd Not by our feeling but by others' seeing: For why should others false adulterate eyes Give salutation to my sportive blood? Or on my frailties why are frailer spies, Which in their wills count bad what I think good? No, I am that I am, and they that level At my abuses reckon up their own: I may be straight, though they themselves be bevel; By their rank thoughts my deeds must not be shown; Unless this general evil they maintain, All men are bad, and in their badness reign. CXXII. Thy gift, thy tables, are within my brain Full character'd with lasting memory, Which shall above that idle rank remain Beyond all date, even to eternity; Or at the least, so long as brain and heart Have faculty by nature to subsist; Till each to razed oblivion yield his part Of thee, thy record never can be miss'd. That poor retention could not so much hold, Nor need I tallies thy dear love to score; Therefore to give them from me was I bold, To trust those tables that receive thee more: To keep an adjunct to remember thee Were to import forgetfulness in me. CXXIII. No, Time, thou shalt not boast that I do change: Thy pyramids built up with newer might To me are nothing novel, nothing strange; They are but dressings of a former sight. Our dates are brief, and therefore we admire What thou dost foist upon us that is old, And rather make them born to our desire Than think that we before have heard them told. Thy registers and thee I both defy, Not wondering at the present nor the past, For thy records and what we see doth lie, Made more or less by thy continual haste. This I do vow and this shall ever be; I will be true, despite thy scythe and thee. CXXIV. If my dear love were but the child of state, It might for Fortune's bastard be unfather'd' As subject to Time's love or to Time's hate, Weeds among weeds, or flowers with flowers gather'd. No, it was builded far from accident; It suffers not in smiling pomp, nor falls Under the blow of thralled discontent, Whereto the inviting time our fashion calls: It fears not policy, that heretic, Which works on leases of short-number'd hours, But all alone stands hugely politic, That it nor grows with heat nor drowns with showers. To this I witness call the fools of time, Which die for goodness, who have lived for crime. CXXV. Were 't aught to me I bore the canopy, With my extern the outward honouring, Or laid great bases for eternity, Which prove more short than waste or ruining? Have I not seen dwellers on form and favour Lose all, and more, by paying too much rent, For compound sweet forgoing simple savour, Pitiful thrivers, in their gazing spent? No, let me be obsequious in thy heart, And take thou my oblation, poor but free, Which is not mix'd with seconds, knows no art, But mutual render, only me for thee. Hence, thou suborn'd informer! a true soul When most impeach'd stands least in thy control. CXXVI. O thou, my lovely boy, who in thy power Dost hold Time's fickle glass, his sickle, hour; Who hast by waning grown, and therein show'st Thy lovers withering as thy sweet self grow'st; If Nature, sovereign mistress over wrack, As thou goest onwards, still will pluck thee back, She keeps thee to this purpose, that her skill May time disgrace and wretched minutes kill. Yet fear her, O thou minion of her pleasure! She may detain, but not still keep, her treasure: Her audit, though delay'd, answer'd must be, And her quietus is to render thee. CXXVII. In the old age black was not counted fair, Or if it were, it bore not beauty's name; But now is black beauty's successive heir, And beauty slander'd with a bastard shame: For since each hand hath put on nature's power, Fairing the foul with art's false borrow'd face, Sweet beauty hath no name, no holy bower, But is profaned, if not lives in disgrace. Therefore my mistress' brows are raven black, Her eyes so suited, and they mourners seem At such who, not born fair, no beauty lack, Slandering creation with a false esteem: Yet so they mourn, becoming of their woe, That every tongue says beauty should look so. CXXVIII. How oft, when thou, my music, music play'st, Upon that blessed wood whose motion sounds With thy sweet fingers, when thou gently sway'st The wiry concord that mine ear confounds, Do I envy those jacks that nimble leap To kiss the tender inward of thy hand, Whilst my poor lips, which should that harvest reap, At the wood's boldness by thee blushing stand! To be so tickled, they would change their state And situation with those dancing chips, O'er whom thy fingers walk with gentle gait, Making dead wood more blest than living lips. Since saucy jacks so happy are in this, Give them thy fingers, me thy lips to kiss. CXXIX. The expense of spirit in a waste of shame Is lust in action; and till action, lust Is perjured, murderous, bloody, full of blame, Savage, extreme, rude, cruel, not to trust, Enjoy'd no sooner but despised straight, Past reason hunted, and no sooner had Past reason hated, as a swallow'd bait On purpose laid to make the taker mad; Mad in pursuit and in possession so; Had, having, and in quest to have, extreme; A bliss in proof, and proved, a very woe; Before, a joy proposed; behind, a dream. All this the world well knows; yet none knows well To shun the heaven that leads men to this hell. CXXX. My mistress' eyes are nothing like the sun; Coral is far more red than her lips' red; If snow be white, why then her breasts are dun; If hairs be wires, black wires grow on her head. I have seen roses damask'd, red and white, But no such roses see I in her cheeks; And in some perfumes is there more delight Than in the breath that from my mistress reeks. I love to hear her speak, yet well I know That music hath a far more pleasing sound; I grant I never saw a goddess go; My mistress, when she walks, treads on the ground: And yet, by heaven, I think my love as rare As any she belied with false compare. CXXXI. Thou art as tyrannous, so as thou art, As those whose beauties proudly make them cruel; For well thou know'st to my dear doting heart Thou art the fairest and most precious jewel. Yet, in good faith, some say that thee behold Thy face hath not the power to make love groan: To say they err I dare not be so bold, Although I swear it to myself alone. And, to be sure that is not false I swear, A thousand groans, but thinking on thy face, One on another's neck, do witness bear Thy black is fairest in my judgment's place. In nothing art thou black save in thy deeds, And thence this slander, as I think, proceeds. CXXXII. Thine eyes I love, and they, as pitying me, Knowing thy heart torments me with disdain, Have put on black and loving mourners be, Looking with pretty ruth upon my pain. And truly not the morning sun of heaven Better becomes the grey cheeks of the east, Nor that full star that ushers in the even Doth half that glory to the sober west, As those two mourning eyes become thy face: O, let it then as well beseem thy heart To mourn for me, since mourning doth thee grace, And suit thy pity like in every part. Then will I swear beauty herself is black And all they foul that thy complexion lack. CXXXIII. Beshrew that heart that makes my heart to groan For that deep wound it gives my friend and me! Is't not enough to torture me alone, But slave to slavery my sweet'st friend must be? Me from myself thy cruel eye hath taken, And my next self thou harder hast engross'd: Of him, myself, and thee, I am forsaken; A torment thrice threefold thus to be cross'd. Prison my heart in thy steel bosom's ward, But then my friend's heart let my poor heart bail; Whoe'er keeps me, let my heart be his guard; Thou canst not then use rigor in my gaol: And yet thou wilt; for I, being pent in thee, Perforce am thine, and all that is in me. CXXXIV. So, now I have confess'd that he is thine, And I myself am mortgaged to thy will, Myself I'll forfeit, so that other mine Thou wilt restore, to be my comfort still: But thou wilt not, nor he will not be free, For thou art covetous and he is kind; He learn'd but surety-like to write for me Under that bond that him as fast doth bind. The statute of thy beauty thou wilt take, Thou usurer, that put'st forth all to use, And sue a friend came debtor for my sake; So him I lose through my unkind abuse. Him have I lost; thou hast both him and me: He pays the whole, and yet am I not free. CXXXV. Whoever hath her wish, thou hast thy 'Will,' And 'Will' to boot, and 'Will' in overplus; More than enough am I that vex thee still, To thy sweet will making addition thus. Wilt thou, whose will is large and spacious, Not once vouchsafe to hide my will in thine? Shall will in others seem right gracious, And in my will no fair acceptance shine? The sea all water, yet receives rain still And in abundance addeth to his store; So thou, being rich in 'Will,' add to thy 'Will' One will of mine, to make thy large 'Will' more. Let no unkind, no fair beseechers kill; Think all but one, and me in that one 'Will.' CXXXVI. If thy soul cheque thee that I come so near, Swear to thy blind soul that I was thy 'Will,' And will, thy soul knows, is admitted there; Thus far for love my love-suit, sweet, fulfil. 'Will' will fulfil the treasure of thy love, Ay, fill it full with wills, and my will one. In things of great receipt with ease we prove Among a number one is reckon'd none: Then in the number let me pass untold, Though in thy stores' account I one must be; For nothing hold me, so it please thee hold That nothing me, a something sweet to thee: Make but my name thy love, and love that still, And then thou lovest me, for my name is 'Will.' CXXXVII. Thou blind fool, Love, what dost thou to mine eyes, That they behold, and see not what they see? They know what beauty is, see where it lies, Yet what the best is take the worst to be. If eyes corrupt by over-partial looks Be anchor'd in the bay where all men ride, Why of eyes' falsehood hast thou forged hooks, Whereto the judgment of my heart is tied? Why should my heart think that a several plot Which my heart knows the wide world's common place? Or mine eyes seeing this, say this is not, To put fair truth upon so foul a face? In things right true my heart and eyes have erred, And to this false plague are they now transferr'd. CXXXVIII. When my love swears that she is made of truth I do believe her, though I know she lies, That she might think me some untutor'd youth, Unlearned in the world's false subtleties. Thus vainly thinking that she thinks me young, Although she knows my days are past the best, Simply I credit her false speaking tongue: On both sides thus is simple truth suppress'd. But wherefore says she not she is unjust? And wherefore say not I that I am old? O, love's best habit is in seeming trust, And age in love loves not to have years told: Therefore I lie with her and she with me, And in our faults by lies we flatter'd be. CXXXIX. O, call not me to justify the wrong That thy unkindness lays upon my heart; Wound me not with thine eye but with thy tongue; Use power with power and slay me not by art. Tell me thou lovest elsewhere, but in my sight, Dear heart, forbear to glance thine eye aside: What need'st thou wound with cunning when thy might Is more than my o'er-press'd defense can bide? Let me excuse thee: ah! my love well knows Her pretty looks have been mine enemies, And therefore from my face she turns my foes, That they elsewhere might dart their injuries: Yet do not so; but since I am near slain, Kill me outright with looks and rid my pain. CXL. Be wise as thou art cruel; do not press My tongue-tied patience with too much disdain; Lest sorrow lend me words and words express The manner of my pity-wanting pain. If I might teach thee wit, better it were, Though not to love, yet, love, to tell me so; As testy sick men, when their deaths be near, No news but health from their physicians know; For if I should despair, I should grow mad, And in my madness might speak ill of thee: Now this ill-wresting world is grown so bad, Mad slanderers by mad ears believed be, That I may not be so, nor thou belied, Bear thine eyes straight, though thy proud heart go wide. CXLI. In faith, I do not love thee with mine eyes, For they in thee a thousand errors note; But 'tis my heart that loves what they despise, Who in despite of view is pleased to dote; Nor are mine ears with thy tongue's tune delighted, Nor tender feeling, to base touches prone, Nor taste, nor smell, desire to be invited To any sensual feast with thee alone: But my five wits nor my five senses can Dissuade one foolish heart from serving thee, Who leaves unsway'd the likeness of a man, Thy proud hearts slave and vassal wretch to be: Only my plague thus far I count my gain, That she that makes me sin awards me pain. CXLII. Love is my sin and thy dear virtue hate, Hate of my sin, grounded on sinful loving: O, but with mine compare thou thine own state, And thou shalt find it merits not reproving; Or, if it do, not from those lips of thine, That have profaned their scarlet ornaments And seal'd false bonds of love as oft as mine, Robb'd others' beds' revenues of their rents. Be it lawful I love thee, as thou lovest those Whom thine eyes woo as mine importune thee: Root pity in thy heart, that when it grows Thy pity may deserve to pitied be. If thou dost seek to have what thou dost hide, By self-example mayst thou be denied! CXLIII. Lo! as a careful housewife runs to catch One of her feather'd creatures broke away, Sets down her babe and makes an swift dispatch In pursuit of the thing she would have stay, Whilst her neglected child holds her in chase, Cries to catch her whose busy care is bent To follow that which flies before her face, Not prizing her poor infant's discontent; So runn'st thou after that which flies from thee, Whilst I thy babe chase thee afar behind; But if thou catch thy hope, turn back to me, And play the mother's part, kiss me, be kind: So will I pray that thou mayst have thy 'Will,' If thou turn back, and my loud crying still. CXLIV. Two loves I have of comfort and despair, Which like two spirits do suggest me still: The better angel is a man right fair, The worser spirit a woman colour'd ill. To win me soon to hell, my female evil Tempteth my better angel from my side, And would corrupt my saint to be a devil, Wooing his purity with her foul pride. And whether that my angel be turn'd fiend Suspect I may, but not directly tell; But being both from me, both to each friend, I guess one angel in another's hell: Yet this shall I ne'er know, but live in doubt, Till my bad angel fire my good one out. CXLV. Those lips that Love's own hand did make Breathed forth the sound that said 'I hate' To me that languish'd for her sake; But when she saw my woeful state, Straight in her heart did mercy come, Chiding that tongue that ever sweet Was used in giving gentle doom, And taught it thus anew to greet: 'I hate' she alter'd with an end, That follow'd it as gentle day Doth follow night, who like a fiend From heaven to hell is flown away; 'I hate' from hate away she threw, And saved my life, saying 'not you.' CXLVI. Poor soul, the centre of my sinful earth, [ ] these rebel powers that thee array; Why dost thou pine within and suffer dearth, Painting thy outward walls so costly gay? Why so large cost, having so short a lease, Dost thou upon thy fading mansion spend? Shall worms, inheritors of this excess, Eat up thy charge? is this thy body's end? Then soul, live thou upon thy servant's loss, And let that pine to aggravate thy store; Buy terms divine in selling hours of dross; Within be fed, without be rich no more: So shalt thou feed on Death, that feeds on men, And Death once dead, there's no more dying then. CXLVII. My love is as a fever, longing still For that which longer nurseth the disease, Feeding on that which doth preserve the ill, The uncertain sickly appetite to please. My reason, the physician to my love, Angry that his prescriptions are not kept, Hath left me, and I desperate now approve Desire is death, which physic did except. Past cure I am, now reason is past care, And frantic-mad with evermore unrest; My thoughts and my discourse as madmen's are, At random from the truth vainly express'd; For I have sworn thee fair and thought thee bright, Who art as black as hell, as dark as night. CXLVIII. O me, what eyes hath Love put in my head, Which have no correspondence with true sight! Or, if they have, where is my judgment fled, That censures falsely what they see aright? If that be fair whereon my false eyes dote, What means the world to say it is not so? If it be not, then love doth well denote Love's eye is not so true as all men's 'No.' How can it? O, how can Love's eye be true, That is so vex'd with watching and with tears? No marvel then, though I mistake my view; The sun itself sees not till heaven clears. O cunning Love! with tears thou keep'st me blind, Lest eyes well-seeing thy foul faults should find. CXLIX. Canst thou, O cruel! say I love thee not, When I against myself with thee partake? Do I not think on thee, when I forgot Am of myself, all tyrant, for thy sake? Who hateth thee that I do call my friend? On whom frown'st thou that I do fawn upon? Nay, if thou lour'st on me, do I not spend Revenge upon myself with present moan? What merit do I in myself respect, That is so proud thy service to despise, When all my best doth worship thy defect, Commanded by the motion of thine eyes? But, love, hate on, for now I know thy mind; Those that can see thou lovest, and I am blind. CL. O, from what power hast thou this powerful might With insufficiency my heart to sway? To make me give the lie to my true sight, And swear that brightness doth not grace the day? Whence hast thou this becoming of things ill, That in the very refuse of thy deeds There is such strength and warrantize of skill That, in my mind, thy worst all best exceeds? Who taught thee how to make me love thee more The more I hear and see just cause of hate? O, though I love what others do abhor, With others thou shouldst not abhor my state: If thy unworthiness raised love in me, More worthy I to be beloved of thee. CLI. Love is too young to know what conscience is; Yet who knows not conscience is born of love? Then, gentle cheater, urge not my amiss, Lest guilty of my faults thy sweet self prove: For, thou betraying me, I do betray My nobler part to my gross body's treason; My soul doth tell my body that he may Triumph in love; flesh stays no father reason; But, rising at thy name, doth point out thee As his triumphant prize. Proud of this pride, He is contented thy poor drudge to be, To stand in thy affairs, fall by thy side. No want of conscience hold it that I call Her 'love' for whose dear love I rise and fall. CLII. In loving thee thou know'st I am forsworn, But thou art twice forsworn, to me love swearing, In act thy bed-vow broke and new faith torn, In vowing new hate after new love bearing. But why of two oaths' breach do I accuse thee, When I break twenty? I am perjured most; For all my vows are oaths but to misuse thee And all my honest faith in thee is lost, For I have sworn deep oaths of thy deep kindness, Oaths of thy love, thy truth, thy constancy, And, to enlighten thee, gave eyes to blindness, Or made them swear against the thing they see; For I have sworn thee fair; more perjured I, To swear against the truth so foul a lie! CLIII. Cupid laid by his brand, and fell asleep: A maid of Dian's this advantage found, And his love-kindling fire did quickly steep In a cold valley-fountain of that ground; Which borrow'd from this holy fire of Love A dateless lively heat, still to endure, And grew a seething bath, which yet men prove Against strange maladies a sovereign cure. But at my mistress' eye Love's brand new-fired, The boy for trial needs would touch my breast; I, sick withal, the help of bath desired, And thither hied, a sad distemper'd guest, But found no cure: the bath for my help lies Where Cupid got new fire--my mistress' eyes. CLIV. The little Love-god lying once asleep Laid by his side his heart-inflaming brand, Whilst many nymphs that vow'd chaste life to keep Came tripping by; but in her maiden hand The fairest votary took up that fire Which many legions of true hearts had warm'd; And so the general of hot desire Was sleeping by a virgin hand disarm'd. This brand she quenched in a cool well by, Which from Love's fire took heat perpetual, Growing a bath and healthful remedy For men diseased; but I, my mistress' thrall, Came there for cure, and this by that I prove, Love's fire heats water, water cools not love. |
100
Лукава музо, де пісні твої - Земній красі заслужені похвали? Чи пломінь твій нездарні шахраї .Для од своїх нікчемних заховали? Прийди, і слово дай, і дай снаги, Щоб у пориві творчої нестями, Увівши в слів гранітні береги, Стихію вроди вславити піснями. Проснись, ледача, в любе глянь лице, Як зморшку хоч малу знайдеш на ньому, Що час поклав, скарай його за це, Суддею стань напаснику лихому. Відбивши наступ грізного часу, Нетлінним словом відтвори красу. 101 Чому ти, музо, ледарко недбала, Красі і правді гинути даєш? Таж ти навік прославилася б теж, Коли б мою кохану оспівала. Чи, може, ти на глум відповіси, Що правді чистій зайві всі похвали, Що приоздоблення - не для краси, Що фарби вроду б тільки зіпсували? Та цим не виправдаєш німоти,- Лиш ти повинна оспівати вроду І для віків прийдешніх зберегти, Щоб сяяла вона усім на подив. Нехай така, як є, в далекі дні Вона сягне через твої пісні. 102 Зроста любов моя, всякчас нова,- Люблю ніжніше, мовчки, до нестями. Торгує той дрібними почуттями, Хто серце всім напоказ відкрива. В весняну пору нашої любові Тебе прославили мої пісні,- Так соловей співа на честь весни, Та влітку мовкне спів його в діброві. Не гаснуть чари весняного саду, Як стихне голос ніжного співця. Коли той спів лунає без кінця. Набридне він, утративши принаду. Тому на певний час умовк і я, Щоб пісня не обриднула моя. 103 Убогих муз убогий марнотрат; Не маю фарби, гідної сюжету: Без всіх прикрас нужденного сонету Лице твоє прекрасніше стократ. Не дорікай, що не пишу ні слова,- Поглянь у дзеркало, й побачиш ти, Що всі слова мої - лише полова, В якій краси твоєї не знайти. Тож чи не гріх прекрасне прикрашати, Це ж сонце кутати в запону хмар. Обкрадуть лиш природи щедрий дар Моїх рядків занадто вбогі шати. Ніі Не вмістить мені в слова все те, Що дзеркало віддасть тобі просте. 104 Рокам краси твоєї не здолати, Такою ж ти була, як стрілись ми. Від того часу три лихі зими Лісів чарівні позривали шати. Спалили тричі в золотім вогні Три осені вбрання весни зелене. Проте здаєшся і тепер для мене Такою ж ти, як і в далекі дні. Як стрілка, що незримо йде на вежі, Карбуючи години в тьмі ночей, Так непомітно для моїх очей Твоя краса лишає давні межі. Дух ув'ядання не страшний тепер,- Коли ти народилась - він помер. 105 Не ідолопоклонство ця любов. Об'єкт моїх захоплень - не ікона. Хоч їй одній, про неї знов і знов Мій тихий вірш,- моя жага бездонна. Любов моя - вірніша день у день, І в правді, в сталості ії прикмета, Тому вона, одна вона лишень У кожному рядку мого сонета. Краса, добро і честь - в рядках моїх, Краса, добро і честь - пісень основа. На всі лади відмінюючи їх, Влучнішого я не знаходив слова. В тобі добро, краса і честь зійшлись, Які жили роз'єднано колись. 106 Коли в літописах померклих днів Стрічаю описи облич вродливих І слухаю краси напхнений спів На честь жінок і лицарів поштивих, Палкі слова про осіянну вроду, Врочистий гімн устам, очам, бровам,— Упевнююсь, що в той пісенний храм Ти увійшла, як у свою господу. Провидженням були тобі похвали Співців, що мріяли про твій прихід. Тебе провидячи, вони як слід Краси у давнину не оспівали. А ми, кому явилась нині ти, Знімівши, слів не можемо знайти. 107 І страх мій власний, і землі пророки, Що снять майбутнім, окритим уві млі, Неправду вирекли, сказавши, доки Моїй любові жити на землі. І смертний місяць, віщуни зухвалі, Своє затемнення вже пережив, Надія знов звелась на п'єдесталі, І мир несе цвітіння для олив. В моїх рядках по смерті ми воскреснем, І смерть не роз'єднає нас. Вона З косою йде на дикі племена, І їм страшна, німим і безсловесним. Твій пам'ятник з моїх натхненних слів Переживе гробниці королів. 108 Усе вже я про тебе розповів, На що мій дух спромігся й слово щире. Що віднайду, яких докину слів До образу твого, ясний кумире? Нема нічого вже. Та знов і знов Я від кінця вертаюсь до прологу І словом древнім, як молитву погу, Щодня тобі співаю про любов. І ті слова в новій любові й досі Звучать так само на новий мотив. Любов не бачить сивини в волоссі, Навіки взявши старість в наймити. Приходиш ти, любове, гостю любий, Як вигляд наш твою віщує згубу. 109 О, не кажи, що я у фальш запав, Що мій вогонь на віддалі вже гасне. Таж я себе з собою роз'єднав, Тобі в заклад віддавши серце власне. Ти — мій притулок, радісний завжди. Відходив я. Не змінений роками, Вертався знов, приносячи води, Яка щораз мої змивала плями. Якби вміщав я всі гріхи земні, То навіть і тоді лише одна ти Своїм наближенням, повір мені, Змогла б мої пороки подолати. В ніщо цей світ без тебе ставлю я, Моя трояндо, радосте моя. ііо О леле, правда. Вештався я блазнем І в ницості поганив почуття, Топтав, низотно торгував не раз ним Без жодного жалю і каяття. Не бачив правди я, лиш незугарне Її зображення криве — на сміх. Та не пішов мій сказ отой намарне: Я досвідом дійшов — ти краща всіх. Тепер по всьому вже. Змикаю коло. І досвідів нових не прагну я. Липі ти одна. І сяєво навколо, Межо стремлінь, свята жаго моя. Тож хай сягне моя любов бездонна До неба чистого — до твого лона. 111 Їй дорікай, моїй злочинній долі, Богині, винній у моїх гріхах,— Це жебрав я з її лихої волі На людних стовпищах і на. шляхах. Мій труд тавром ліг на мою істоту, Як знак ганьби на чоло байстрюка. Я ремеслом позначений достоту, Як чорна сажотрусова рука. Допоможи мені позбутись бруду, Гіркотою зцілитись від хвороб. Гірке гірким вважати я не буду, Яке вже покарання не було б. Твоєї ласки серце прагне, цебто — Єдиних ліків за його рецептом. 112 Твоя любов стира з мого чола Тавро, що брехні випекли жорстокі. Ну й що мені і осуд, і хвала, Зломовності та наклепів потоки? Липі тільки ти — мій світ і трибунал, Що властен суд чинити наді мною. І не сягне лукавий світ ганьбою Моїх чуттів, закутих у метал. На дно пекельне наклеп я спровадив Тих ницих голосів, що скрізь гули, Я став глухий, як до сичання гадів, До підлих лестощів і до хули. Понад усе — твоя любов незмінна, А цілий світ — пустеля безгомінна. 113 Розставшися, ввійшов я в себе оком, А те, яким тримаються доріг, Поволі сліпне, вражене пороком, Хоч зримих змін ніхто б не спостеріг. Ані пташок, ані трави зображень Моїй душі не віддає воно, Тому й душа не має певних вражень Від тих речей, що знала їх давно. Вродливці пишні чи гидкі потвори, Прекрасні горлиці чи вороння, Чи день, чи ніч, верхів'я гір, чи море,— До тебе всіх душа моя рівня. Це, вражений краси твоєї дивом, Мій вірний зір тепер став неправдивим. 114 Чи це тебе прийнявши, мов корону, П'ю лестощі — трутизну королів? Чи зір мій ще тримає оборону, Чи від твого відьомства ошалів — Твоїх алхімій похопив науку І творить ангелів а гримучих змій Та всякій нечисті, що йде під руку, Малює образ неповторний твій? Ні, перший здогад: лестощі у зорі. І їх спива мій дух — король сліпий. А зір, знавець смаків, дає напій, Якого прагне повелитель хворий. Гріх зменшиться, як там трутизна є, Зір готував —за те ж він перший п'є. 115 Збрехав мій вірш, колись тобі сказавши: «моїй любові нікуди рости». Я думав — ріст її спинивсь назавше, Найьільшої сягнувши висоти. Час нищить честь, вбива красу кохану, Несучи нам мільйони перемін, І чисті душі він веде в оману, І королів веде на плаху він. Я вірив лиш у щастя нетривале, Упевнившись в несталості буття. Та як я смів казать колись зухвало: «Не може буть сильнішого чуття?» Моя любов подібна до дитяти, Тож як я міг життя її утяти? 116 Не буду я чинити перешкоди Єднанню двох сердець. То не любов, Що розцвіта залежно від нагоди І на віддаленні згасає знов. Любов — над бурі зведений маяк, Шо кораблям шле промені надії, Це — зірка провідна, яку моряк Благословляє в навісній стихії. Любов — не блазень у руках часу, Що тне серпом своїм троянди свіжі — І щік, і уст незайману красу. Той серп любові справжньої не ріже. Як це брехня — я віршів не писав, І ще ніхто на світі не кохав. 117 Суди мене, що був скупий у всьому, Твоїм щедротам загубивши лік, Що занедбав стежки до твого дому, З яким душею зв'язаний навік. Що на любов тобі належним правом З чужими я ділитися посмів. Своїм вітрилам дозволяв лукавим Нести мене до інших берепв, Бичуй мене, кляни мою сваволю, Моїх учинків непрощенний гріх, Карай мене судом очей своїх, Лише презирством не причинюй болю! Суди мене, злочинного, стократ, Твоя любов — мій добрий адвокат. 118 Ми вдаємось до гострої приправи, Щоб гіркотою розпалити смак, Аби збудить нудоту, п'ємо трави І від недуг лікуємося так. Твоїх розкошів я любовних повен, Задумав теж зажити гіркоти; Собі вигідних прагнучи умовин, Отак, без видимих причин, злягти. Від вигадок любовних і лукавих — Від лікувань того, чого нема, Хворобам я уліг, що уникав їх. І ліки п'ю уже не жартома. Та зрозумів я: в ліках тих трутизна Болящому, що вроду твою визнав. 119 Яким питвом з отруйних-сліз сирени — Пекельним варивом — упився я: То блиск надій, то розпачу змія, То зникла ти, то знову біля мене! Який вчинив я непрощенний гріх, Що всі тортури змушений терпіти! Який вогонь торкнувсь очей моїх І спорожнив запалені орбіти? Благословенне зло, коли від зла Стає миліше нам усе прекрасне, І та любов, що знищена була, Розцвівши знов, ніколи не погасне. Шкода мені на горе нарікати,— Від нього більше зиску, ніж утрати. 120 Твоїм знущанням тішу нині душу. Впізнавши сам оту гірку печаль, За власний блуд благать я плахи мушу, Як маю серце, а не куту сталь. Коли й тебе гріхами так уразив, Як ти мене,— о серце, розколись! Чи я, тиран, забув про ті образи, Що їх від тебе зазнавав колись? Нехай та ніч, печальна і найдовша, Мої страждання нагада мені, Щоб, каяття бальзам я віднайшовши, Зцілив тебе, як ти мене в ті дні. І я, і ти— вчинили блуд по разу: Тепер взаємну вибачмо образу. 121 Ліпш бути злим, ніж виглядать на злого, Впокорившись обмовам навісним. О суд очей чужих! Як нам із ним Погодитись нелегко, їй же Богу! Чи б міг фальшивий зір цінити в скарб Мій серця жар? Здолав його б донести Шпигунський набрід, що кладе на карб Мені все те, за що я годен честі? Я — отакий, як бач. Ганьбить мене — Це міряти на свій аршин пігмеям. Та я ж високий як на них. Бігме їм Це не з руки. А хто мене зігне? На грішника — то всі, і навіть діти, В смолі пекельній мусили б сидіти. 122 Чи б міг дарунок твій на незабудь Мені любовну пам'ять замінити? З лиця землі колись роки зітруть Гучних митців полотна знамениті. Та в мого серця пам'яті живій Твій образ житиме, не знавши тліну, Аж доки серце, доки мозок мій І доки сам безслідно я не згину. Твоїх чуттів не передасть папір І спогаду не збереже про тебе,— Тож тільки серцю ти мойому вір, А в знаках пам'ятних нема потреби. Для пам'яті ж тримати опертя — То визнати можливість забуття. 123 Не тішся, часе, що мене схилив; Нові твої і піраміди, й храми Це — давнина, в якій немає див,— Нове вбрання з старими вже латками. Наш вік — малий. Здається через те Старий той одяг нині — як новий нам. Ми віримо, із наших рук росте, Що узяли ми в прадідів у винайм. Не йму тобі я віри, не вража Сучасне і минуле, та й не диво: Твої ж літописи й архіви — лжа, Яку ти нам відновлюєш хапливо. Я зневажаю час і зміни всі. На вірність присягаючи красі. 124 Була б моя любов дитям нагоди Чи долі байстрюком, гріхом батьків, То місце б їй примхливий час находив Серед квіток або між будяків. Не з волі примх вона зроста на подив. То й не впаде від підлих язиків. Що їй вимога нетривкої моди? Що їй лрихилність часу аби гнів? На неї вже погрозами не вплине Винаймувач короткої хвилини. Звелась вона, незрушна, як гора. Над спеки злі, над зливи і пороші,— Ви в цьому свідки, тлуми скомороші, Для зла живі і мертві для добра. 125 Тримать над головою балдахін. Щоб зовнішню явить тобі шанобу? Чи класти підмурівок вічних стін, Що й кілька літ не вистоять на пробу? Лакуза суєтний, ловець чинів. Втрачаю честь у прагненні пошани. Забувши хліо, чого б він не вчинив За .тасощі, химерні марципани? Я тільки про твою прихильність мріяв, Душі твоєї бранець і слуга. Прийми ж мій дар малий як щирий вияв Палких чуттів, владарко дорога. Геть, злий обмовнику, дрібний пігмею, Не властен ти над чистою душею. 126 Крилатий хлопче, що в руках затис Міряли часу і разючий спис, В ущербі ти ростеш. З твоєї ж волі Ми любим, в'янемо і мрем неволі. Але Природа, владарка руїн, Гальмує твій і завертає плин. Вона тебе трима лише для того, Щоб Час губнть, глумитися із нього. Але тремти — бо для забави ти, Вина не владна вік тебе нести; Надійде час не сподідайсь пощади. Віддасть тебе свого спокою ради. 127 Колись чорнявих гарними не звали, Хоча б вони були взірцем краси. Оганьблено красу в нові часи, Прекрасне вже доходить до розвалу. А все бридке, удавшися до фарб, Міняє лик усупереч природі, І гине, відданий на жертву моді, Бездомної краси великий скарб. Тому твої і очі, і волосся — Мов чорна ніч. У них відбився сум. Вони по вроді, кинутій на глум, Той колір чорний, мов жалобу, носять. І личить так тобі жалоба та, Що визнана за вроду чорнота. 128 Дивлюся, як, о музико моя, .Ладів твоїх торкнуться руки милі, Даючи їхній металічній силі Високий лад. В ту мить так заздрю я Украденому щастю плигунів, Що в захваті твої цілують руки. І, клавішів я слухаючи звуки, Обурений зухвальством, червонів. З танцюючими зграбними ладами Я часто помінятися б хотів, Щоб тільки міг на місці тих ладів До рук твоїх торкатися устами. Ах, ті зухвальці крадуть неспроста — Лиши їм пальці, дай мені уста. 129 О хтивосте, що гониш плоть у сказ, Страшна нищителько душі слабої, Джерело лжі, і підступу, й розбою, Тупа, сліпа й жорстока воднораз. Вгамована — ти збудниця відраз, Та надиш знов і знов п'яниш собою. І вжене знайде любого спокою, Хто на приманку попадеться раз. Безтямна ти в жадобі й посіданні. У всьому крайнощі: при гамуванні — Ти солод болісний, блаженна мить, А там — розгіука і тягар покути. Світ знає це. Не зна, як обминути Небесний рай, що нас де пекла мчить. 130 Її очей до сонця не рівняли, Корал ніжніший за її уста, На білосніжні пліч її овали, Мов а дроту чорного коса густа. Троянд багато зустрічав я всюди, Та на її обличчі не стрічав, І дише так вона, як дишуть люди,— А не конвалії між диких трав. І голосу її рівнять не треба До музики, милішої мені, Не знаю про ходу богинь із неба, А кроки милої — цілком земні. І все ж вона — найкраща поміж тими, Що славлені похвалами пустими. 131 Ти деспотична, з серцем кам'яним, Як всі красуні, пишні й гордовиті, Бо знаєш добре — ти мій скарб, і ним Я дорожу понад усе на світі. Та що мені обмови й поговір! Що ти смуглява — й слухати на гтяну. Нехай! Та серцю я скажу: не вір Чужим очам, заведеним в оману. Щоб впевнити себе і очі ті, Щоб і своїм очам не йняти віри, Я ладен присягнути на хресті, Що сніг темніший від твоєї шкіри. Та не смугляве милої чоло, А чорні вчинки — лиха джерело. 132 О любі очі, жалісливі свідки Моїх страждань! Одягши чорний стрій, Вони твого зреклися серця, звідки Облудний злочин розпочався твій. Не красить так чола блідого сходу Проміння сонячне в ранковій млі, І срібний диск — світило небозводу — Не може так оздобити землі. Яй траур цей твоє лице квітчає... Коли б твоє і серце по мені, Без жалощів покинутім в одчаї, Також вбрання носило жалібні,— Поклявся б я, що врода зроду чорна, А що не чорне, те повік потворне. 133 Будь серце прокляте, що розіп'яло Мене і друга на однім хресті,— Четвертувать тобі одного мало, Ти й друга кинула на муки ті. Вже завдало, в полон узявши нас, Потрійних мук твоє лукаве око: Себе, мене і друга водночас З моїх грудей ти вирвала жорстоко. Помилуй друга, зжалься хоч над ним. Потрапивши як бранець до острогу, Я власне серце дам тобі за нього І біля друга стану вартовим. Волання марні! Я в тюрмі закутий, Тут все моє зі мною мусить бути. 134 Тепер довідне знаю: так, він — твій. На пропад я — в заклад твоїй сваволі — Даю себе, щоб другий образ мій Мені на втіху вирвався з неволі. Ти ж — загребуща, й не втекти йому, Та й він — терплячий, прагне тих кайданів. Він, вексель підписавши, мною даний, Сам розділив із боржником тюрму. Твоє, лихварко, серце невситиме,— Ти правиш борг за продану красу. І через мене друг тепер нестиме Ярмо важке, що я його несу. Він дав себе мого визволу ради, Сплатив мій борг, мені ж нбма пощади. 135 Авжеж, волити волі всі ми вільні,— То ж Білля мати серцеві не гріх. Нехай же вічно буде тільки Білль в нім Додачею до всіх водінь твоїх. Чи ти, чиїх волінь безмежна сила, Не вволиш волі — хай волає Білль? Чи, може, іншим серця ти вділила І вільно Білля витиснуть відтіль? Безмежне море до свого привілля Прийма й дощі в солоне лоно хвиль. Тож будь і ти прихильніша до Білля І власну волю увелич на «Білль». Не відмовляй мені і серцем смілим Вінчай усі свої водіння Біллем! 136 Як видавсь я душі твоїй немилим, Заприсягни нечулій і сліпій. Що звусь я Болею, Болінням, Біллем, То й маю залишитися при ній, Доповнивши твого чуття скарбницю, В числі водінь твоїх хай буде й Білль. Не важить там нічого одиниця, Де множество зійшлося звідусіль. Хай буде в велелюднім тлумі тому Білль, мов кукіль серед поживних зіль, Аби в очах лишень і в серці твому Щось важив той малопримітний Білль. Люби лиш волю — й перед світом цілим Мене любитимеш, бо звусь я Біллем. 137 Сліпа любов затьмарила мій зір, І те, що бачу,— вже мені незриме: Краса, позбавлена і фальші, й гриму, В моїх очах — недосконалий твір. Скувала якоря любов облудна Моїм очам, і серце мимохіть Приковане на якорі стоїть В затоці тій, де е ще й інші судна. Як серце гавань гомінливу ту Могло вважати затишком від бурі? Мій зір скривав і бруд, і суєту, Прикрашуючи береги похмурі. Я правди вже не бачу довгі дві, І душу облягла чума брехні. 138 Коли в правдивості клянешся ти, Я навіть бачачи неправду, вірю, Аби лише в очах твоїх зійти За підлітка, ще скромного надміру. Даремно вірить лестощам пустим, Адже мій вік усяк прекрасно знає. Та фальш беру за правду я, між тим, І щирості між нас обох немає. Не скажеш ти, що обманула знов, Та і мені свій вік признати сором. У парі йдуть лукавство і любов,— І Ми про літа в коханні не говорим. Так я брешу тобі, а ти мені, І кожне задоволене з брехні. 139 Не спонукай мене, щоб я твою Виправдував неправду і образу. Убий мене безжалісно й відразу Без хитрощів, в одкритому бою. Скажи, що іншу ти любов зустріла, Лише очей від мене не ховай. Хай твого погляду убивчі стріли Мене, беззбройного, разять. Нехай] Твоїх очей мені вже сила знана: Блаженство в них з трутизною злилось. І, може, їх відводиш ти, кохана, Щоб ними вбити іншого когось. Не треба жалощів. Хай любі очі Мене уб'ють— я смерть прийму охоче. 140 Розумна будь, наскільки ти жорстока, Зневагою не ятри мук німих, Бо туга вирветься моя глибока, Як тільки знайдуться слова для них. Коли й не любиш, ошукай в коханні І ласкою звана жорстокий гнів. Так хворий в лікаря у даа останні Надій благає поглядом без слів. В розпуку впавши, в божевільнім стані Сказати можу те, чого не слід. І наклепи, низькі та безпідставні, Підхопить радісно зломовний світ. Щоб не дійти цього, криви душею,— Здавайся хоч із вигляду моєю. 141 Мій зір тебе не любить, далебі, Усякого набачившись пороку. Та серце любить і не вірить оку, Сто сотень вад не бачачи в тобі. Ні голос твій, не надто милий вуху, Ні дотик ніжний, пахощі і смак Не владні затягнуть мене ніяк На учту зору, доторку і слуху. Та навіть всім п'ятьом моїм чуттям Не визволити серця із неволі,— Воно, як раб, твоїй покірне волі, За усміх твій платитиме життям. Та вже хоч тим у виграші я буду, Що ти — мій гріх — даєш мене до суду. 142 Любов — мій гріх, твоя ж чеснота — гнів. Гнів на мій гріх, на ті любовні квіти. Та зваж пороки наші, щоб узріти Що я на докір твій не заслужив. А годен я докорів і образ,— То вже ж ме з уст, які, запавши в нестям, Уже споганили себе не раз Ламанням слів, брехнею і безчестям. Природно це,— мене і не вражає, Що ти когось, а я тебе люблю. Сій жаль в душі своїй. З його врожаєм Діждеш і ти від іншого жалю. Отямсь, безжалісна й несамовита, Бо власним будеш прикладом побита. 148 Буває іноді, щоб упіймати Шкідливу курку там чи то курча, Дитину опуска додолу мати І тільки й думає про втікача. Дитя волає, щоб вернулась мати, Вмивається невтішними слізьми. Дихнути ж мамі не дає пернате, Під самим носом тріпає крильми. Так мчиш і ти за мрією в погоні, Надіючись впіймать її колись. Я ж простягаю, мов дитя, долоні: — Не покидай, кохана, повернись! Хай воля вволиться твоя,— волаю,— Лиш не давай загинути з одчаю. 144 Прийшли мені на горе і на страх Любові дві в супутники щоденні. Юнак блакитноокий — добрий геній, І жінка — демон з мороком в очах. Щоб чисту душу в пекло заманити, Збиває демон ангела на гріх І хоче силою очей своїх Слугу небес дияволом зробити. Та я не впевнений, чи ангел мій Зберіг незайманість, чи вже пропащий, Він друг мені, тож завжди він при ній, За крок один від пеклової пащі. І я живу, й чекаю кожну мить, Що праведник до пекла полетить. 145 «Ненавиджу» — убивче слово Із уст зірвалося її. Я остовпів, немов раптово Торкнувсь гримучої змії. Та, спочуття найшовши скоро, Вона притримала язик, Який давно мені навик Шептать і ніжності, й докори. «Ненавиджу» — та милі очі Змінили раптом зір гнівний, Так день погідний та ясний Зміня грозову пору ночі. «Так, я ненавиджу...— І враз Вона докінчила: — ...не вас» . 146 Душе, що мешкаєш в гріховній глині, Ти, суєті віддавшися в полон, Скарби глибинні марно тратиш нині На позолоту зовнішніх колон. Пощо великі кошти віддаєм ці На розкіш нетривалого житла, Щоб хробаки, пишноти спадкоємці, Добро твоє сточили все дотла? Душе моя, виконуй ту роботу, Що перед внуком виправдає нас. Не дбаючи про зверхню позолоту, У вічності купуй безсмертя час. І смерть помре, а ти в простій одежі Підеш в віки, зламавши часу межі. 147 Моя любов — пропасниця. Вона В жадобі прагне лиш того напою, Якого випивши колись до дна, На все життя зосталася слабою. Мій розум-лікар лікував любов, Вона ж відмовилась приймати ліки. А він розгнівався і геть пішов, Страждать мене покинувши навіки. , Без нагляду, у відчаї страшнім Я день і ніч метаюся в нестямі, І, розумом покинуті моїм, Слова і мислі бродять манівцями. Я ж присягав, знесиленний украй, Що пекла морок — найсвітліший рай. 148 О, як любов затьмарила мій зір, Що викривля і явища, і речіі Чи зриму річ фальшує глузд старечий, Волаючи очам моїм «не вір» ! Як гарне те, що до вподоби оку,— Чому весь світ запевнює, що ні? А дійсно — ні, то визнать слід мені: Любовний зір не добача пороку. Що діяти? Незрячий погляд мій Ошукують любовних сліз потоки. Отак бува сліпим і сонце, доки Заховане у хмарі дощовій. Любове хитра, шлеш мені полуду, Щоб за слізьми я не розгледів бруду. 149 Я не люблю тебе? Жорстока ти! Коли б чуття мої уже згоріли, Чи б міг з тобою я на себе йти, З твоїх бійниць метать на себе стріли? Чи з ворогом твоїм дружить я смів, Любив того, на кого маєш око? Як ти до мене виявляла гнів, Чи я себе не бичував жорстоко? Чи е в мені гординя, що взяла б У тебе службу вірну — за образу? Твоїх пороків я слухняний раб, На все готов з очей твоїх наказу. Ненавидь, люба,— смак пізнав я твій: Ти любиш зрячих, я ж давно сліпий. 150 Хто, кволій, сил тобі вділив таких, Що полонить людські серця змогла ти? Мої ти очі змушуєш брехати, Що світлий день — затьмарений для них. Чому так до лиця тобі пороки, Що навіть вчинений тобою гріх Мені чеснотою здається, доки Тебе не виправда в очах моїх? Чому — тим краща ти в моєму вірші, Чим більший гріх знаходжу я в тобі? Хай я люблю ненависне юрбі, Та честі не уймай мені, як інші. До грішниці росте любов моя — Тим вартий більшої любові я. 151 Кохання юне — то й не зна сумління, Хоч, певна річ, воно любові плід. Тож вад моїх тобі чіпать не слід,— Це твій порок у мене вріс корінням. Бо зрадиш ти — безчестю віддаю Я дух шляхетний на догоду плоті. І душу вмить осквернену мою Купає плоть в гріховному болоті, Від імені твого, твоїх приваб Та плоть тремтить і цілиться на здобич. Вона за щастя має, наче раб, За тебе стати і сконати обіч. По совісті, повір, моя ти любо, Любов'ю зву цю боротьбу і згубу. 152 Я кривоприсягаю вже давно, Але і ти зламала клятву двічі: Ти і мені брехню говориш в вічі, І честь подружню топчеш у багно. Та за подвійну зраду і наругу Я докорять тобі не маю прав, Во й сам не першу, може, і не другу, А соту вже присягу я зламав. Я присягався у твоїй чесноті, У вірності й правдивості колись. Я власні очі засліпив, щоб проти Поганьбленої істини клястись. Глумивсь я з правди, клявся проти неї, Свої уста споганивши брехнею. 153 Заснув Амур, тримавши смолоскипа; Одна з дівчат Діаниних тоді Взяла вогонь, що з рук Амура випав, Та й погасила нипіком у воді. Вогнем любовним у долині гаю Нагрілось раптом зимне джерело І від недуг болящим помагає, Бо дивний чар навіки зберегло. Ту головешку запаливши знову З очей моєї милої, хлоп'я Грудей моїх торкнулося. В діброву Ходив купатися даремно я. Бо купіль та зціля мої недуги, В якій божок вогню добув удруге. 154 Божок кохання задрімав колись, Поклавши обіч смолоскипа свого, А німфи, те помітивши, знялись І потайки наблизились до нього. Одна із них схопила той вогонь, Який серцям спричинював знемогу, І, в зимний струмінь кинувши його, Тим обеззброїла неждано бога. Вогнем нагрівшися, вода тоді Коханцям рани гоїла глибокі. І я не раз купавсь у тій воді, Щоб серцю втрачений вернути спокій. Любовний пломінь воду підігрів, Вода ж не остудила почуттів. |