| LI.
Thus can my love excuse the slow offence Of my dull bearer when from thee I speed: From where thou art why should I haste me thence? Till I return, of posting is no need. O, what excuse will my poor beast then find, When swift extremity can seem but slow? Then should I spur, though mounted on the wind; In winged speed no motion shall I know: Then can no horse with my desire keep pace; Therefore desire of perfect'st love being made, Shall neigh--no dull flesh--in his fiery race; But love, for love, thus shall excuse my jade; Since from thee going he went wilful-slow, Towards thee I'll run, and give him leave to go. LII. So am I as the rich, whose blessed key Can bring him to his sweet up-locked treasure, The which he will not every hour survey, For blunting the fine point of seldom pleasure. Therefore are feasts so solemn and so rare, Since, seldom coming, in the long year set, Like stones of worth they thinly placed are, Or captain jewels in the carcanet. So is the time that keeps you as my chest, Or as the wardrobe which the robe doth hide, To make some special instant special blest, By new unfolding his imprison'd pride. Blessed are you, whose worthiness gives scope, Being had, to triumph, being lack'd, to hope. LIII. What is your substance, whereof are you made, That millions of strange shadows on you tend? Since every one hath, every one, one shade, And you, but one, can every shadow lend. Describe Adonis, and the counterfeit Is poorly imitated after you; On Helen's cheek all art of beauty set, And you in Grecian tires are painted new: Speak of the spring and foison of the year; The one doth shadow of your beauty show, The other as your bounty doth appear; And you in every blessed shape we know. In all external grace you have some part, But you like none, none you, for constant heart. LIV. O, how much more doth beauty beauteous seem By that sweet ornament which truth doth give! The rose looks fair, but fairer we it deem For that sweet odour which doth in it live. The canker-blooms have full as deep a dye As the perfumed tincture of the roses, Hang on such thorns and play as wantonly When summer's breath their masked buds discloses: But, for their virtue only is their show, They live unwoo'd and unrespected fade, Die to themselves. Sweet roses do not so; Of their sweet deaths are sweetest odours made: And so of you, beauteous and lovely youth, When that shall fade, my verse distills your truth. LV. Not marble, nor the gilded monuments Of princes, shall outlive this powerful rhyme; But you shall shine more bright in these contents Than unswept stone besmear'd with sluttish time. When wasteful war shall statues overturn, And broils root out the work of masonry, Nor Mars his sword nor war's quick fire shall burn The living record of your memory. 'Gainst death and all-oblivious enmity Shall you pace forth; your praise shall still find room Even in the eyes of all posterity That wear this world out to the ending doom. So, till the judgment that yourself arise, You live in this, and dwell in lover's eyes. LVI. Sweet love, renew thy force; be it not said Thy edge should blunter be than appetite, Which but to-day by feeding is allay'd, To-morrow sharpen'd in his former might: So, love, be thou; although to-day thou fill Thy hungry eyes even till they wink with fullness, To-morrow see again, and do not kill The spirit of love with a perpetual dullness. Let this sad interim like the ocean be Which parts the shore, where two contracted new Come daily to the banks, that, when they see Return of love, more blest may be the view; Else call it winter, which being full of care Makes summer's welcome thrice more wish'd, more rare. LVII. Being your slave, what should I do but tend Upon the hours and times of your desire? I have no precious time at all to spend, Nor services to do, till you require. Nor dare I chide the world-without-end hour Whilst I, my sovereign, watch the clock for you, Nor think the bitterness of absence sour When you have bid your servant once adieu; Nor dare I question with my jealous thought Where you may be, or your affairs suppose, But, like a sad slave, stay and think of nought Save, where you are how happy you make those. So true a fool is love that in your will, Though you do any thing, he thinks no ill. LVIII. That god forbid that made me first your slave, I should in thought control your times of pleasure, Or at your hand the account of hours to crave, Being your vassal, bound to stay your leisure! O, let me suffer, being at your beck, The imprison'd absence of your liberty; And patience, tame to sufferance, bide each cheque, Without accusing you of injury. Be where you list, your charter is so strong That you yourself may privilege your time To what you will; to you it doth belong Yourself to pardon of self-doing crime. I am to wait, though waiting so be hell; Not blame your pleasure, be it ill or well. LIX. If there be nothing new, but that which is Hath been before, how are our brains beguiled, Which, labouring for invention, bear amiss The second burden of a former child! O, that record could with a backward look, Even of five hundred courses of the sun, Show me your image in some antique book, Since mind at first in character was done! That I might see what the old world could say To this composed wonder of your frame; Whether we are mended, or whether better they, Or whether revolution be the same. O, sure I am, the wits of former days To subjects worse have given admiring praise. LX. Like as the waves make towards the pebbled shore, So do our minutes hasten to their end; Each changing place with that which goes before, In sequent toil all forwards do contend. Nativity, once in the main of light, Crawls to maturity, wherewith being crown'd, Crooked elipses 'gainst his glory fight, And Time that gave doth now his gift confound. Time doth transfix the flourish set on youth And delves the parallels in beauty's brow, Feeds on the rarities of nature's truth, And nothing stands but for his scythe to mow: And yet to times in hope my verse shall stand, Praising thy worth, despite his cruel hand. LXI. Is it thy will thy image should keep open My heavy eyelids to the weary night? Dost thou desire my slumbers should be broken, While shadows like to thee do mock my sight? Is it thy spirit that thou send'st from thee So far from home into my deeds to pry, To find out shames and idle hours in me, The scope and tenor of thy jealousy? O, no! thy love, though much, is not so great: It is my love that keeps mine eye awake; Mine own true love that doth my rest defeat, To play the watchman ever for thy sake: For thee watch I whilst thou dost wake elsewhere, From me far off, with others all too near. LXII. Sin of self-love possesseth all mine eye And all my soul and all my every part; And for this sin there is no remedy, It is so grounded inward in my heart. Methinks no face so gracious is as mine, No shape so true, no truth of such account; And for myself mine own worth do define, As I all other in all worths surmount. But when my glass shows me myself indeed, Beated and chopp'd with tann'd antiquity, Mine own self-love quite contrary I read; Self so self-loving were iniquity. 'Tis thee, myself, that for myself I praise, Painting my age with beauty of thy days. LXIII. Against my love shall be, as I am now, With Time's injurious hand crush'd and o'er-worn; When hours have drain'd his blood and fill'd his brow With lines and wrinkles; when his youthful morn Hath travell'd on to age's steepy night, And all those beauties whereof now he's king Are vanishing or vanish'd out of sight, Stealing away the treasure of his spring; For such a time do I now fortify Against confounding age's cruel knife, That he shall never cut from memory My sweet love's beauty, though my lover's life: His beauty shall in these black lines be seen, And they shall live, and he in them still green. LXIV. When I have seen by Time's fell hand defaced The rich proud cost of outworn buried age; When sometime lofty towers I see down-razed And brass eternal slave to mortal rage; When I have seen the hungry ocean gain Advantage on the kingdom of the shore, And the firm soil win of the watery main, Increasing store with loss and loss with store; When I have seen such interchange of state, Or state itself confounded to decay; Ruin hath taught me thus to ruminate, That Time will come and take my love away. This thought is as a death, which cannot choose But weep to have that which it fears to lose. LXV. Since brass, nor stone, nor earth, nor boundless sea, But sad mortality o'er-sways their power, How with this rage shall beauty hold a plea, Whose action is no stronger than a flower? O, how shall summer's honey breath hold out Against the wreckful siege of battering days, When rocks impregnable are not so stout, Nor gates of steel so strong, but Time decays? O fearful meditation! where, alack, Shall Time's best jewel from Time's chest lie hid? Or what strong hand can hold his swift foot back? Or who his spoil of beauty can forbid? O, none, unless this miracle have might, That in black ink my love may still shine bright. LXVI. Tired with all these, for restful death I cry, As, to behold desert a beggar born, And needy nothing trimm'd in jollity, And purest faith unhappily forsworn, And guilded honour shamefully misplaced, And maiden virtue rudely strumpeted, And right perfection wrongfully disgraced, And strength by limping sway disabled, And art made tongue-tied by authority, And folly doctor-like controlling skill, And simple truth miscall'd simplicity, And captive good attending captain ill: Tired with all these, from these would I be gone, Save that, to die, I leave my love alone. LXVII. Ah! wherefore with infection should he live, And with his presence grace impiety, That sin by him advantage should achieve And lace itself with his society? Why should false painting imitate his cheek And steal dead seeing of his living hue? Why should poor beauty indirectly seek Roses of shadow, since his rose is true? Why should he live, now Nature bankrupt is, Beggar'd of blood to blush through lively veins? For she hath no exchequer now but his, And, proud of many, lives upon his gains. O, him she stores, to show what wealth she had In days long since, before these last so bad. LXVIII. Thus is his cheek the map of days outworn, When beauty lived and died as flowers do now, Before the bastard signs of fair were born, Or durst inhabit on a living brow; Before the golden tresses of the dead, The right of sepulchres, were shorn away, To live a second life on second head; Ere beauty's dead fleece made another gay: In him those holy antique hours are seen, Without all ornament, itself and true, Making no summer of another's green, Robbing no old to dress his beauty new; And him as for a map doth Nature store, To show false Art what beauty was of yore. LXIX. Those parts of thee that the world's eye doth view Want nothing that the thought of hearts can mend; All tongues, the voice of souls, give thee that due, Uttering bare truth, even so as foes commend. Thy outward thus with outward praise is crown'd; But those same tongues that give thee so thine own In other accents do this praise confound By seeing farther than the eye hath shown. They look into the beauty of thy mind, And that, in guess, they measure by thy deeds; Then, churls, their thoughts, although their eyes were kind, To thy fair flower add the rank smell of weeds: But why thy odour matcheth not thy show, The solve is this, that thou dost common grow. LXX. That thou art blamed shall not be thy defect, For slander's mark was ever yet the fair; The ornament of beauty is suspect, A crow that flies in heaven's sweetest air. So thou be good, slander doth but approve Thy worth the greater, being woo'd of time; For canker vice the sweetest buds doth love, And thou present'st a pure unstained prime. Thou hast pass'd by the ambush of young days, Either not assail'd or victor being charged; Yet this thy praise cannot be so thy praise, To tie up envy evermore enlarged: If some suspect of ill mask'd not thy show, Then thou alone kingdoms of hearts shouldst owe. LXXI. No longer mourn for me when I am dead Then you shall hear the surly sullen bell Give warning to the world that I am fled From this vile world, with vilest worms to dwell: Nay, if you read this line, remember not The hand that writ it; for I love you so That I in your sweet thoughts would be forgot If thinking on me then should make you woe. O, if, I say, you look upon this verse When I perhaps compounded am with clay, Do not so much as my poor name rehearse. But let your love even with my life decay, Lest the wise world should look into your moan And mock you with me after I am gone. LXXII. O, lest the world should task you to recite What merit lived in me, that you should love After my death, dear love, forget me quite, For you in me can nothing worthy prove; Unless you would devise some virtuous lie, To do more for me than mine own desert, And hang more praise upon deceased I Than niggard truth would willingly impart: O, lest your true love may seem false in this, That you for love speak well of me untrue, My name be buried where my body is, And live no more to shame nor me nor you. For I am shamed by that which I bring forth, And so should you, to love things nothing worth. LXXIII. That time of year thou mayst in me behold When yellow leaves, or none, or few, do hang Upon those boughs which shake against the cold, Bare ruin'd choirs, where late the sweet birds sang. In me thou seest the twilight of such day As after sunset fadeth in the west, Which by and by black night doth take away, Death's second self, that seals up all in rest. In me thou see'st the glowing of such fire That on the ashes of his youth doth lie, As the death-bed whereon it must expire Consumed with that which it was nourish'd by. This thou perceivest, which makes thy love more strong, To love that well which thou must leave ere long. LXXIV. But be contented: when that fell arrest Without all bail shall carry me away, My life hath in this line some interest, Which for memorial still with thee shall stay. When thou reviewest this, thou dost review The very part was consecrate to thee: The earth can have but earth, which is his due; My spirit is thine, the better part of me: So then thou hast but lost the dregs of life, The prey of worms, my body being dead, The coward conquest of a wretch's knife, Too base of thee to be remembered. The worth of that is that which it contains, And that is this, and this with thee remains. LXXV. So are you to my thoughts as food to life, Or as sweet-season'd showers are to the ground; And for the peace of you I hold such strife As 'twixt a miser and his wealth is found; Now proud as an enjoyer and anon Doubting the filching age will steal his treasure, Now counting best to be with you alone, Then better'd that the world may see my pleasure; Sometime all full with feasting on your sight And by and by clean starved for a look; Possessing or pursuing no delight, Save what is had or must from you be took. Thus do I pine and surfeit day by day, Or gluttoning on all, or all away. LXXVI. Why is my verse so barren of new pride, So far from variation or quick change? Why with the time do I not glance aside To new-found methods and to compounds strange? Why write I still all one, ever the same, And keep invention in a noted weed, That every word doth almost tell my name, Showing their birth and where they did proceed? O, know, sweet love, I always write of you, And you and love are still my argument; So all my best is dressing old words new, Spending again what is already spent: For as the sun is daily new and old, So is my love still telling what is told. LXXVII. Thy glass will show thee how thy beauties wear, Thy dial how thy precious minutes waste; The vacant leaves thy mind's imprint will bear, And of this book this learning mayst thou taste. The wrinkles which thy glass will truly show Of mouthed graves will give thee memory; Thou by thy dial's shady stealth mayst know Time's thievish progress to eternity. Look, what thy memory can not contain Commit to these waste blanks, and thou shalt find Those children nursed, deliver'd from thy brain, To take a new acquaintance of thy mind. These offices, so oft as thou wilt look, Shall profit thee and much enrich thy book. LXXVIII. So oft have I invoked thee for my Muse And found such fair assistance in my verse As every alien pen hath got my use And under thee their poesy disperse. Thine eyes that taught the dumb on high to sing And heavy ignorance aloft to fly Have added feathers to the learned's wing And given grace a double majesty. Yet be most proud of that which I compile, Whose influence is thine and born of thee: In others' works thou dost but mend the style, And arts with thy sweet graces graced be; But thou art all my art and dost advance As high as learning my rude ignorance. LXXIX. Whilst I alone did call upon thy aid, My verse alone had all thy gentle grace, But now my gracious numbers are decay'd And my sick Muse doth give another place. I grant, sweet love, thy lovely argument Deserves the travail of a worthier pen, Yet what of thee thy poet doth invent He robs thee of and pays it thee again. He lends thee virtue and he stole that word From thy behavior; beauty doth he give And found it in thy cheek; he can afford No praise to thee but what in thee doth live. Then thank him not for that which he doth say, Since what he owes thee thou thyself dost pay. LXXX. O, how I faint when I of you do write, Knowing a better spirit doth use your name, And in the praise thereof spends all his might, To make me tongue-tied, speaking of your fame! But since your worth, wide as the ocean is, The humble as the proudest sail doth bear, My saucy bark inferior far to his On your broad main doth wilfully appear. Your shallowest help will hold me up afloat, Whilst he upon your soundless deep doth ride; Or being wreck'd, I am a worthless boat, He of tall building and of goodly pride: Then if he thrive and I be cast away, The worst was this; my love was my decay. LXXXI. Or I shall live your epitaph to make, Or you survive when I in earth am rotten; From hence your memory death cannot take, Although in me each part will be forgotten. Your name from hence immortal life shall have, Though I, once gone, to all the world must die: The earth can yield me but a common grave, When you entombed in men's eyes shall lie. Your monument shall be my gentle verse, Which eyes not yet created shall o'er-read, And tongues to be your being shall rehearse When all the breathers of this world are dead; You still shall live--such virtue hath my pen-- Where breath most breathes, even in the mouths of men. LXXXII. I grant thou wert not married to my Muse And therefore mayst without attaint o'erlook The dedicated words which writers use Of their fair subject, blessing every book Thou art as fair in knowledge as in hue, Finding thy worth a limit past my praise, And therefore art enforced to seek anew Some fresher stamp of the time-bettering days And do so, love; yet when they have devised What strained touches rhetoric can lend, Thou truly fair wert truly sympathized In true plain words by thy true-telling friend; And their gross painting might be better used Where cheeks need blood; in thee it is abused. LXXXIII. I never saw that you did painting need And therefore to your fair no painting set; I found, or thought I found, you did exceed The barren tender of a poet's debt; And therefore have I slept in your report, That you yourself being extant well might show How far a modern quill doth come too short, Speaking of worth, what worth in you doth grow. This silence for my sin you did impute, Which shall be most my glory, being dumb; For I impair not beauty being mute, When others would give life and bring a tomb. There lives more life in one of your fair eyes Than both your poets can in praise devise. LXXXIV. Who is it that says most? which can say more Than this rich praise, that you alone are you? In whose confine immured is the store Which should example where your equal grew. Lean penury within that pen doth dwell That to his subject lends not some small glory; But he that writes of you, if he can tell That you are you, so dignifies his story, Let him but copy what in you is writ, Not making worse what nature made so clear, And such a counterpart shall fame his wit, Making his style admired every where. You to your beauteous blessings add a curse, Being fond on praise, which makes your praises worse. LXXXV. My tongue-tied Muse in manners holds her still, While comments of your praise, richly compiled, Reserve their character with golden quill And precious phrase by all the Muses filed. I think good thoughts whilst other write good words, And like unletter'd clerk still cry 'Amen' To every hymn that able spirit affords In polish'd form of well-refined pen. Hearing you praised, I say ''Tis so, 'tis true,' And to the most of praise add something more; But that is in my thought, whose love to you, Though words come hindmost, holds his rank before. Then others for the breath of words respect, Me for my dumb thoughts, speaking in effect. LXXXVI. Was it the proud full sail of his great verse, Bound for the prize of all too precious you, That did my ripe thoughts in my brain inhearse, Making their tomb the womb wherein they grew? Was it his spirit, by spirits taught to write Above a mortal pitch, that struck me dead? No, neither he, nor his compeers by night Giving him aid, my verse astonished. He, nor that affable familiar ghost Which nightly gulls him with intelligence As victors of my silence cannot boast; I was not sick of any fear from thence: But when your countenance fill'd up his line, Then lack'd I matter; that enfeebled mine. LXXXVII. Farewell! thou art too dear for my possessing, And like enough thou know'st thy estimate: The charter of thy worth gives thee releasing; My bonds in thee are all determinate. For how do I hold thee but by thy granting? And for that riches where is my deserving? The cause of this fair gift in me is wanting, And so my patent back again is swerving. Thyself thou gavest, thy own worth then not knowing, Or me, to whom thou gavest it, else mistaking; So thy great gift, upon misprision growing, Comes home again, on better judgment making. Thus have I had thee, as a dream doth flatter, In sleep a king, but waking no such matter. LXXXVIII. When thou shalt be disposed to set me light, And place my merit in the eye of scorn, Upon thy side against myself I'll fight, And prove thee virtuous, though thou art forsworn. With mine own weakness being best acquainted, Upon thy part I can set down a story Of faults conceal'd, wherein I am attainted, That thou in losing me shalt win much glory: And I by this will be a gainer too; For bending all my loving thoughts on thee, The injuries that to myself I do, Doing thee vantage, double-vantage me. Such is my love, to thee I so belong, That for thy right myself will bear all wrong. LXXXIX. Say that thou didst forsake me for some fault, And I will comment upon that offence; Speak of my lameness, and I straight will halt, Against thy reasons making no defence. Thou canst not, love, disgrace me half so ill, To set a form upon desired change, As I'll myself disgrace: knowing thy will, I will acquaintance strangle and look strange, Be absent from thy walks, and in my tongue Thy sweet beloved name no more shall dwell, Lest I, too much profane, should do it wrong And haply of our old acquaintance tell. For thee against myself I'll vow debate, For I must ne'er love him whom thou dost hate. XC. Then hate me when thou wilt; if ever, now; Now, while the world is bent my deeds to cross, Join with the spite of fortune, make me bow, And do not drop in for an after-loss: Ah, do not, when my heart hath 'scoped this sorrow, Come in the rearward of a conquer'd woe; Give not a windy night a rainy morrow, To linger out a purposed overthrow. If thou wilt leave me, do not leave me last, When other petty griefs have done their spite But in the onset come; so shall I taste At first the very worst of fortune's might, And other strains of woe, which now seem woe, Compared with loss of thee will not seem so. XCI. Some glory in their birth, some in their skill, Some in their wealth, some in their bodies' force, Some in their garments, though new-fangled ill, Some in their hawks and hounds, some in their horse; And every humour hath his adjunct pleasure, Wherein it finds a joy above the rest: But these particulars are not my measure; All these I better in one general best. Thy love is better than high birth to me, Richer than wealth, prouder than garments' cost, Of more delight than hawks or horses be; And having thee, of all men's pride I boast: Wretched in this alone, that thou mayst take All this away and me most wretched make. XCII. But do thy worst to steal thyself away, For term of life thou art assured mine, And life no longer than thy love will stay, For it depends upon that love of thine. Then need I not to fear the worst of wrongs, When in the least of them my life hath end. I see a better state to me belongs Than that which on thy humour doth depend; Thou canst not vex me with inconstant mind, Since that my life on thy revolt doth lie. O, what a happy title do I find, Happy to have thy love, happy to die! But what's so blessed-fair that fears no blot? Thou mayst be false, and yet I know it not. XCIII. So shall I live, supposing thou art true, Like a deceived husband; so love's face May still seem love to me, though alter'd new; Thy looks with me, thy heart in other place: For there can live no hatred in thine eye, Therefore in that I cannot know thy change. In many's looks the false heart's history Is writ in moods and frowns and wrinkles strange, But heaven in thy creation did decree That in thy face sweet love should ever dwell; Whate'er thy thoughts or thy heart's workings be, Thy looks should nothing thence but sweetness tell. How like Eve's apple doth thy beauty grow, if thy sweet virtue answer not thy show! XCIV. They that have power to hurt and will do none, That do not do the thing they most do show, Who, moving others, are themselves as stone, Unmoved, cold, and to temptation slow, They rightly do inherit heaven's graces And husband nature's riches from expense; They are the lords and owners of their faces, Others but stewards of their excellence. The summer's flower is to the summer sweet, Though to itself it only live and die, But if that flower with base infection meet, The basest weed outbraves his dignity: For sweetest things turn sourest by their deeds; Lilies that fester smell far worse than weeds. XCV. How sweet and lovely dost thou make the shame Which, like a canker in the fragrant rose, Doth spot the beauty of thy budding name! O, in what sweets dost thou thy sins enclose! That tongue that tells the story of thy days, Making lascivious comments on thy sport, Cannot dispraise but in a kind of praise; Naming thy name blesses an ill report. O, what a mansion have those vices got Which for their habitation chose out thee, Where beauty's veil doth cover every blot, And all things turn to fair that eyes can see! Take heed, dear heart, of this large privilege; The hardest knife ill-used doth lose his edge. XCVI. Some say thy fault is youth, some wantonness; Some say thy grace is youth and gentle sport; Both grace and faults are loved of more and less; Thou makest faults graces that to thee resort. As on the finger of a throned queen The basest jewel will be well esteem'd, So are those errors that in thee are seen To truths translated and for true things deem'd. How many lambs might the stem wolf betray, If like a lamb he could his looks translate! How many gazers mightst thou lead away, If thou wouldst use the strength of all thy state! But do not so; I love thee in such sort As, thou being mine, mine is thy good report. XCVII. How like a winter hath my absence been From thee, the pleasure of the fleeting year! What freezings have I felt, what dark days seen! What old December's bareness every where! And yet this time removed was summer's time, The teeming autumn, big with rich increase, Bearing the wanton burden of the prime, Like widow'd wombs after their lords' decease: Yet this abundant issue seem'd to me But hope of orphans and unfather'd fruit; For summer and his pleasures wait on thee, And, thou away, the very birds are mute; Or, if they sing, 'tis with so dull a cheer That leaves look pale, dreading the winter's near. XCVIII. From you have I been absent in the spring, When proud-pied April dress'd in all his trim Hath put a spirit of youth in every thing, That heavy Saturn laugh'd and leap'd with him. Yet nor the lays of birds nor the sweet smell Of different flowers in odour and in hue Could make me any summer's story tell, Or from their proud lap pluck them where they grew; Nor did I wonder at the lily's white, Nor praise the deep vermilion in the rose; They were but sweet, but figures of delight, Drawn after you, you pattern of all those. Yet seem'd it winter still, and, you away, As with your shadow I with these did play: XCIX. The forward violet thus did I chide: Sweet thief, whence didst thou steal thy sweet that smells, If not from my love's breath? The purple pride Which on thy soft cheek for complexion dwells In my love's veins thou hast too grossly dyed. The lily I condemned for thy hand, And buds of marjoram had stol'n thy hair: The roses fearfully on thorns did stand, One blushing shame, another white despair; A third, nor red nor white, had stol'n of both And to his robbery had annex'd thy breath; But, for his theft, in pride of all his growth A vengeful canker eat him up to death. More flowers I noted, yet I none could see But sweet or colour it had stol'n from thee. C. Where art thou, Muse, that thou forget'st so long To speak of that which gives thee all thy might? Spend'st thou thy fury on some worthless song, Darkening thy power to lend base subjects light? Return, forgetful Muse, and straight redeem In gentle numbers time so idly spent; Sing to the ear that doth thy lays esteem And gives thy pen both skill and argument. Rise, resty Muse, my love's sweet face survey, If Time have any wrinkle graven there; If any, be a satire to decay, And make Time's spoils despised every where. Give my love fame faster than Time wastes life; So thou prevent'st his scythe and crooked knife. |
51
Вперед рвучись дорогами простими, Коня повільність виправдать я рад, Але тепер, вертаючись назад, Кажу йому: - Лінивство непростиме! До тебе вихор хай мене нестиме, Неначе з гір нестримний водоспад, Удари буду сипати, як град, Лише б стихію підігнати ними. Рвучись до тебе у зворотну путь, Злиденну шкапу миттю обженуть Крилаті прагнення - любові діти. Вони виправдують нужденну тлінь: "Від щастя їхати - потрібен кінь, До щастя - нашими крильми летіти" - 52 Я - мов багач, що може в кожну мить Свої скарби заховані відкрити, Та оглядать не часто їх спішить, Щоб тим блаженства вістря не тупити. Великих свят на рік приходить раз Для нас пора і радісна, й врочиста, І ми в разках коштовного намиста Не дуже часто бачимо алмаз. Нехай скривав дорогу перлину Від мене днів безжальна пелена, Та скільки радощів, як на хвилину Мені мій скарб відкриє враз вона! Тебе побачивши, від щастя млію, Нема тебе - я бережу надію. 53 З яких стихій постав ти, чудодійний, Що не подібний до усіх створінь? Один ти кидаєш мільйони тіней, Коли у кожного одва лиш тінь. Портрет Адонісів - недійшлий плід, Невдала відбитка твого обличчя. В лиці Єленинім твій ніжний вид, Що шати еллінські на мить позичив. Весна-красна й осінні дні гостинні Твою найліпше відбивають суть. Як перші вроду нам явили нині, То другі скарб твоїх щедрот несуть. У всіх речах ти, що для нас чарівні, Та в сталості тобі немає рівні. 54 В оправі правди й чистоти ясної Для нас краса привабніша стократ. Так ми ще більше любимо весною Красу троянд за їхній аромат. Червиві квіти, як троянди, ніжні, Вони і квітнуть у садах одних, Те саме листя й колючки на них, Ті ж пелюстки рожеві й білосніжні. Та жити їм, не знаючи весни, І непривітаним на пні померти. Ну й що трояндам смерть? Адже вони Живуть у пахощах і після смерті. Отак і з тебе, цвіте юнаків, Есенцію в віках лишив мій спів. 55 Надгробків царських мармурові плити Переживе потужний мій рядок, І образ твій, немов із міді литий, У вічність перейде. Хоч воєн крок Зруйнує все - і статуї, і трони, Каменярами тесаний граніт, Але твоєї із пісень корони В тисячоліттях не забуде світ. Ти смерті й забуття минеш дорогу І, відшукавши путь в людські серця, Вперед ітимеш із віками в ногу, Аж доки дійде світ свого кінця. І в день суда ти житимеш у слові, В піснях моїх, що сповнені любові. 56 Проснись, любове! Чи твоє жало Не дошкульніше, аніж голод лютий? Нехай найкраще снідання було, Та без вечері важко нам заснути. Так і любов голодний погляд свій Сьогодні погамує до нестями, А завтра знову необхідно їй Втішатися коханими вустами. Щоб не зазнати збайдужіння рай В щоденного побачення хвилини, Нехай до зустрічей ведуть стежини Через страшний розлуки океан. Нехай зима розлук несе кайдани, По ній весна ласкавіша настане. 57 Твій вільний раб, ладен я день при дні Тобі єдиній слугувати вірно, Найменшу примху виконать покірно В години рабства, дорогі мені. Я проклинать не смію навіть скуки, Чекаючи на твій жаданий зов. Коли ж слузі накажеш вийти знов,- Мов дар, він прийме гіркоту розлуки. Ревнива мисль не сміє підійти До справ твоїх, заглянути в ті справи. Я, раб німий, лиш думать маю право: Щасливі ті, хто зараз там, де ти. Роби, що хоч. Моє чуття незриме І зраду, й глум покірливо нестиме. 58 Хай криє Бог, що дав мене в раби, Щоб я посмів твого жадати звіту, Чинить контроль тобі. Що хоч роби,- Покірний раб не має права сміти. Я знову ждатиму без нарікань, І не наближусь без твбго наказу,- Моє терпіння, звичне до страждань, Знесе ганьбу, забувши про образу. Де хочеш будь, на власний розсуд дій: Свого ж дозвілля владарка сама ти, І власний злочин лиш тобі одній Дано засуджувати чи прощати. Я ждатиму, хоч пекло в тім жданні: Твої гріхи судити не мені. 59 Якщо на світі не бува нового, Лиш плин повторний явищ і речей, То блуд який це розуму людського,- • Знов тяж нести вже роджених дітей. Якби вернуть я міг роки уперті В п'ять сотень кіл, що сонце їх пройшло. І в древніх книгах, де й слова затерті, Я віднайшов ясне твоє чоло,- Дізнав би я, що в дні далекі знали Про чудо це - краси земної цвіт, Вони чи ми вперед сягнули далі, Чи вічно йде шляхом повторень світ. Я певен, що в минулому поети Вславляли менш достойнії предмети. 60 Як хвилі мчать на узбережну рінь, Так в небуття і наші мчать хвилини Одну поглине вічності глибінь, На зміну їй уже наступна лине. Все зроджене під блиском осяйним До сонця пнеться, зріючи незримо, А там встає затемнення над ним, І Час дари свої стина без втриму: Цвіт юності безжально обрива І люто борознить чоло краси, І все живе лягає, мов трава, На пруг неутомленної коси. Та вірш мій проти смерті сміло стане І захистить твоє лице кохане. 61 Чи це з твоєї волі образ твій Являється примарою щоночі, Розплющує мої дрімотні очі, Відгонить сон і нищить супокій? Чи це до мене цілені ти свого духа,- Слугу й раба ревнивих підозрінь,- Щоб при мені він, як незрима тінь, Моїх учинків наглядав і слухав? О ні! Не досить любиш ти, щоб тим Себе й вночі тривожить без потреби. Це, біля мене ставши вартовим, Моя любов піклується про тебе, Щоб ти була щаслива уві сні - Комусь близька, для мене - в далині. 62 Гріх себелюбства - гріх моїх очей, Душі і тіла непростимий гріх. І лікування марне тут: ачей Гріха не вирвати з грудей моїх. Отож і малював мій зір мене Вродливцем пишним з голови до ніг. І серце вірило моє дурне, Що вродою усіх я переміг. А в дзеркалі (лукавий фарисей!) - Подоба зморщена - моя чи ні? О грішне окоі Як же хворий сей Все бачене шельмує в маячні. Тебе повсюдно в серці я несу, Тож око й віддає твою красу. 63 Настане час, коли мою любов, Так, як мене, зігнуть додолу роки, І в жилах юна охолоне кров, І ляжуть зморшки на чоло глибокі; Твій ранок ступить на нічний поріг, І меркнути почнуть весняні шати, І всі скарби, що ранок їх беріг, Не будуть більше золотом блищати. Про час отой фортеця в мене є, Де слова мідь, певніша від гармати, Здола красу, як не життя твоє, Від часу згубного обороняти. Твоя фортеця - чорні ці рядки, І врода в них переживе віки. 64 Дивлюсь, як нищівна потуга літ Красу віків змітає і корони. Одвічні вежі, мармур і граніт,- Ніщо не зна від смерті охорони. Щодня ненатлий океан в злобі Прибоєм землю пожира багату, І суша, з морем ставши на двобій, Вирівнює здобутками утрату. Дивлюсь - одні держави піднялись, А ті уже дійшли свого розвалу. І страшно думати, що смерть колись Любов мою зруйнує нетривалу. Ці мислі чорні прирекли мене На сум за тим, що скоро промайне. 65 Мідь і граніт, земля і океани Не вистоять під натиском часу, Тож як твою оборонить красу, Тендітна квітко, витворе весняний? Проти облоги войовничих днів Чи може встояти дихання літа, Коли в покорі никне міць граніту, Нікчемна перед пащею віків? О скорбна думо, марення безсиле! Для свіжості земної красоти Хто може сховище тривке знайти, Щоб від часу спасти обличчя миле? Та над сторіччями краса твоя З мого чорнила, може, засія. 66 Стомившися, вже смерті я благаю, Бо скрізь нікчемність в розкоші сама, І в злиднях честь доходить до одчаю, І чистій вірності шляхів нема, І силу неміч забива в кайдани, І честь дівоча втоптана у бруд, І почесті не тим, хто гідний шани, І досконалості - ганебний суд, І злу - добро поставлене в служниці, І владою уярмлені митці, І істину вважають за дурниці, І гине хист в недоума в руці. Стомившись тим, спокою прагну я, Та вмерти не дає любов твоя. 67 Ну, і чому живеш ти у гріхах, Безчестя прикриваючи собою? Щоб зло гострило світові на страх Приховану твоїм іменням зброю? Щоб фальш в'ялила мак твого лиця І мертва тінь сягла живого сяйва? Навіщо вроді фальш, адже ж оця Живій троянді позолота зайва? Чому живеш ти в дні, коли до дна Природа вибрала краси криницю? Тепер старчиха знічена вона, Лише з твоєї жебрає скарбниці. То й береже тебе, щоб в дні ганьби Нам показать минулих літ скарби. 68 Твоє лице - свічадо давніх літ, Коли краса упевнено і зримо Росла, буяла, як весняний цвіт, Не смівши удаватися до гриму, Коли ще не заведено було - Зрізать покійниць золоте волосся, Яке б, чуже оздобивши чоло, Жило удруге й заново вилося. Ти воскрешаєш нам священні дні, Явивши скромність і природний розум, Та барв не крадеш у чужій весні Своїм квіткам, що борються з морозом. Тепер за малу правиш ти природі,- Щоб показать красу померлу моді. 69 Твоя частина, видима для ока, Не залишає жодних побажань; І вірна дружба й ворожда жорстока Твоїй красі склада належну дань. Назовні скарб, то й зовнішні похвали, Та з тих же уст ми чули іншу річ, Коли перед судом людським ставала Частина друга, схована од віч. Щоб душу знать твою - ціннот вершину,- Цікавий люд обстав тебе кругом, До справ і вчинків приклада аршина І дух троянд поганить бур'яном. Той запах вигляду твого не вартий, Бо йдуть в твій сад усі - нема там варти. 70 Нехай ганьблять,- не маєш в іім провини Постійно в парі врода й поговір. Так ворон чорний в чистім небі лине, Та неба не бруднить крилом, повір. Обмови ті - засвідчення чесноти Твоєї чистої душі. Отак До квітки ніжної плазує потай Подібний лиходійствами хробак. Хай в щит чеснот твоїх розбито стріли І юних днів спокуса відійшла, Та правда й чистота твоя зустріли Не всі атаки підступу і зла. А блиску не сягли б твого ці плями,- Ти володіла б усіма серцями. 71 Як я помру, ти довго не тужи,- Замовкне дзвін, і ти забудь про мене, Коли на хробаків це світло денне І ниций світ зміняю на чужий. Читаючи оці слова кохання, Руки не згадуй, що писала їх. Щоб я тобі не завдавав страждання, Похорони мене в думках своїх. Коли очей моїх зімкнуться віки, Ти не повторюй більш моє ім'я. Разом із подихом моїм навіки Нехай погасне і любов твоя. Я хочу, щоб після відходу мого Ти не зазнала осуду людського. 72 Щоб світ тебе примусити не зміг Розповідать, за що мене любила, Забудь любов свою, коли могила Схова навік мене за свій поріг. Бо ти серед пристанища пороку Заслуг так мало знайдені у мені, Що, мимохіть удавшись до брехні, Складеш ціну небіжчику високу. Щоб ти вуста не осквернила милі, Коли неправду вимовлять вони, Віддай навік ім'я моє могилі, Позбавивши подвійної вини: Що за життя я не уник злослів'я, А як помер, тебе до лжі призвів я. 73 Той місяць року бачиш ти в мені, Коли багряний лист тремтить на вітті Під вітром злим, який прийшов по літі На хори, де замовкнули пісні. В мені ти бачиш вечори бездонні, Коли над світом запалає мла, І чорна ніч, що хмуро залягла, Неначе смерть, простягує долоні. В мені ти бачиш ті слабкі вогні, Що юність палять в попелі, безсилу. І те, що перш дало життя мені, В мою перетворилося могилу. Ти бачиш це. І дужче любиш ти Того, хто мусить скоро відійти. 74 Як злий конвой - недуга і роки - Навік мене спровадить до острогу, Тобі залишаться мої рядки - Вогонь ясний, частина серця мого. І будуть доказом - цей слід руки Та жовтий клапоть аркуша старого, Що тільки прах сточили хробаки, Не доторкнувшись до вогню святого. Життя оденки в землю відійдуть - Їх легко б міг ножем своїм здобуть Грабіжник лютий в закутку ідухому,- Тобі ж одній залишиться в віках Не черепок світильника, не прах, А пломінь серця, що згоріло в ньому. 75 Моїх думок жагу втоляєш ти, Як землю - хмара ливними дощами. Ніяк не можу спокою знайти, Немов той скнара з любими скарбами. То тішуся, то схоплююсь вві сні, Наляканий видіннями страшними, То пхну червінці в сховища тісні, То ладен між людей бряжчати ними. Так я й живу: то в пеклі, то в раю,- По зустрічі настане знов розлука, І знов у душу стомлену мою Увійде біль, спустошення і мука. І так щодня - до розпачу й знемоги: То я - багач, то я - злидар убогий. 76 В піснях я не вдаюсь до новизни, Ясного блиску зовсім не знайти в них. Були весь час далекими вони Від форм химерних і сполучень дивних. Про убрання не дбаючи нове, Виходять мислі в одязі старому, І кожне слово у рядку мойому Вже автора на ймення назове. Любов і ти - всякчасна в них основа, Тому-то й завжди одіж в нкх стара: Мої чуття в обіймах мого слова Подібними виходять з-під пера. Щодня старого сонця сяйво нове, Така й любов моя, все в тому ж слові. 77 Згасання вроди дзеркало покаже, Годинник - час, який марнуєш ти. А мисль твоя, що на папері ляже, Твій слід колись поможе віднайти. Відбита зморшка в дзеркалі правдивім До дум невтішних спонукає нас, Відмірений годинником зрадливим Летить у вічність невблаганний час. Все те, що може пам'ять розгубити, Цим білим аркушам віддай на схов. Нехай живуть твойого мозку діти, Красу душі відновлюючи знов. Що більш читатимеш рядки забуті, То більше зможеш мудрощів збагнути. 78 Так часто музою тебе я звав, Ім'ям твоїм звеличуючи слово, Що всі творці сонетів і октав Твого ім'я запрагнули раптово. Твій зір до співу спонука й німих, До злету в небо - глупоту безкрилу, Твоя краса в слова вдихає силу І грацію подвоює у них. Пишаюсь я своїм служінням слову, Бо не намарне докладав зусиль: Чужим рядкам ти виправляєш стиль, Зате моїм ти правиш за основу. Поезії ти чисте джерело, Що сил мені, невігласу, дало. 79 Як пив один я з твого джерела, Моє натхнення доблестю зростало. Та хвора муза іншого знайшла, - І вірш зів'яв, і грації не стало. Я визнаю - ясне чоло твоє Пера таки достойнішого варте. Нехай там що пісняр тобі дає, Та все з добра твого накрав пісняр те: Чесноту прославляє, слово це Тихцем укравши із твоєї вдачі. Коли ж грабує і твоє лице,- Хвалу красі склада співець ледачий. За ці слова й подякувати гріх - Це ж борг забрати в боржників своїх. 80 Який поет в своїм пісеннім громі Красу твою прославив на віки! Куди ж мені, убогому сіромі, Писать за ним несміливі рядки? Але твій блиск - це океан без меж: Там гордий корабель іде невпинно, То й човен мій, горіхова лушпина, Зухвало в далеч випливає теж. Твоя любов - його міцні вітрила, Тому й мілка для нього ця глибінь. Мчить корабель, і велетенська тінь Навік мене з моїм човном покрила. Нехай судилось нам піти на дно,- Любов і смерть для мене все одно. 81 Чи я раніш тебе землі віддам, Чи ти мене - туди, де тлінь нещадна, Та в цих рядках ти смерті непідвладна, Тоді як я дістанусь хробакам. В піснях моїх ти вічно будеш жити, Хоч згинуть по мені й сліди малі: Мій пай - обійми хмурої землі, Твій - мавзолей, повік-віків одкритий. Твій монумент - мойого слова мідь. Читать його ще не зачатий буде І далі передасть із роду в рід, Хоч вимруть всі живі сьогодні люди. Ти вічно житимеш в моїх піснях, Де дихання живе людське - в устах. 82 Із музою моєю ти не в шлюбі, То й безсторонньо дивишся на труд. Що, присвятивши вроді твоїй любій, Поет дає тобі його на суд. Взірцем, як мудрості, так і краси, Стоїш ти над усі мої похвали І прагнеш ти, щоб у нові часи Твою красу повніше оспівали. Нехай співають, звівшись на котурни, Та риторичністю фальшивих слів Нездатні модники літературні Мій щирий, дружній заглушити спіь. Блідих фарбують за новим звичаєм, А в тебе фарб і власних вистачає. 83 Я на твоїм лиці не бачив гриму, Тому не знає фальшу мій сонет. Краси твоєї не затисне в риму Рядків найкращих ні один поет. Тож хай сама нам неосяжна врода Зведеться в величі на повен зріст, Запевнивши: слова - убогий вміст Для чар, що нам явила їх природа. Німотство ганиш ти? Зате хвали Та слави годен я в науку іншим, Які безжально недолугим віршем Красу живцем до ями потягли. В одному оці маєш більш ти вроди, Ніж двох твоїх співців хвалебні оди. 84 Хто годен кращі висловить похвали За просто сказане, що ти є ти? В якій скарбниці вроду заховали, Що владна вартістю тебе сягти? Нужденний спів, якому бракне слів Звеличити краси земної велич. Та буде славен той із голосів, Який тебе тобою назове лиш. Хто тільки скопіює твір природи, Що на твоїм написаний лиці, Той заживе і слави, й нагороди, Якої ще не відали митці. А голоси фальшивої хвали Красі і честі - гірші від хули. 88 Твою оспівують поети вроду, Моя ж убога муза мовчазна. Гучних співців - тобі найкращі оди, Вінки похвал, яких ніхто не зна. А я без слів плекаю тиху мрію, Вчуваючи хвалу тобі щодень. Я лиш дячком-невігласом умію Гукнуть "амінь" в кінці чужих пісень. Коли тебе уславлюють сонетом, Кажу: "Це ~ суща правда! Дійсно такі" - В ту мить я міг би кращим буть поетом, Та не знаходжу слів тоді ніяк. Шануй митця, що в пісні ожива, Мене ж - за думку, що не йде в слова. 86 Чи то строфа його, душі вітрила, Напнуті силою приваб твоїх, Глуху труну моїм думкам відкрила, В моєму серці поховавши їх? Чи дух його, сягнувши таємниць - Волхвів померлих сили неземної,- Мене схилитися примусив ниць, Змагаючись в майстерності зі мною? О ні! Не він, не віщий дух волхвів, Йому до помочі богами даний, Ніхто, кохана, в світі б не зумів Мій голос вільний закувать в кайдани. В його ж рядок - ти вступиш мимохіть: Мій вірш, як місто вимерле, стоїть. 87 Прощай, моя короткочасна мріє,- Ні, не про мене золоті скарби: Жебрак, що носить латані торби, Про золото і марити не сміє. Не маючи на те заслуг і прав, Тебе в дарунок я прийняв від неба, І мучився, неначе щось украв, І знав, що крадене вернути треба. Ти помилково скарб дала мені, Ціни йому великої не знавши. Прийшли печальні й неминучі дні З чужим добром розстатися назавше. Я був царем, посівши пишний трон, Та зникло все, коли скінчився сон. 88 Коли, свої виправдуючи зради, Нарузі віддаси мене й ганьбі, Я сам допомагатиму тобі Себе ганьбитиму я без пощади. Найкраще знаючи всі власні вади, В них ладен я відкритися юрбі, Твоєї правоти і честі ради Найбільшу кривду спричинить собі. Та в жертві цій здобуток мій багатий Покриє легко всі мізерні втрати, Моє безчестя, кривди і жалі, Бо знатиму - не м-арно слугував я: Тавро лукавства, зради і безслав'я Не запалало на твоїм чолі. 89 Скажи, що ваду у мені знайшла ти, Того і зрада виникла твоя. Назви мене калікою, - і я Весь вік прилюдно буду шкутильгати. Такі Ти не зможеш привинить мені Всього, що сам сказать на себе можу: Лжемовців суд^низотну лжу ворожу - Я все прийму. Й не викажу, о ні, Я тайнощів знайомості близької Ні словом, ані поглядом німим, Ні навіть окритим помислом, щоб тим Тобі, кохана, шкоди не накоїв. Я сам себе топтатиму в багні, Бо нелюб твій - ненавистен мені. 90 Якщо не любиш, кинь мене сьогодні, Коли зреклись і люди, і Господь. Віддай на муки в пеклові безодні, Лиш як остання втрата не приходь. Не завдавай іще мені страждання, Як душу знов посяде супокій, Нехай не йде по ночі грозовій Холодне, хмуре й дощове світання. Покинь мене, лиш не в останню мить, Коли зігнуся від дрібних утрат я. Покинь тепер, щоб міг я пережить Удар оцей, страшніший від розп'яття. Тоді тягар усіх дрібніших втрат Покажеться мізернішим стократ. 91 Хто хвалиться своїм шляхетним родом, Хто силою, достатком, хто умом, Хто шатами - хай шиті всупір модам,- Хто псом, хто соколом, хто скакуном. І кожному в одній з отих марнот - Вершина мрій і втіхи неземної. Та не зрівняється ніхто зі мною, Бо враз я досягнув усіх висот. Твоя ж любов - над родові герби, Над королівські пишні горностаї, Коштовніша за всі земні скарби, Прекрасніша за соколині зграї. Та горе: скарб мій у твоїх руках,- Як відбереш його - і щастю крах. 92 Ну й кинь мене - найгірше учини,- Я все-таки не знатиму розстання, Бо вік сягне мій лиш далечини, В якій зупиниться твоє кохання. Тож не боюсь найбільшого із лих, Коли в найменшому - моя могила. Від примх твоїх, твоїх учинків злих Мене ласкава доля захистила. Несталістю мене ти не зведеш, Бо я живу липі до твоєї зради. Любов і смерть - мені одне і те ж, І там, і там є джерело відради. Та радощів без смутку не знайти,- Чи ж певен я, що вірна зараз ти? 93 Вважатиму, що вірна й досі ти, Хоча любов уже не пломеніє. Хай погляд тут,- душа твоя і мрії Далеко так, що їх не досягти. Бувають погляди - сердець свічада, Де б жодна думка скритись не змогла. Але в твоїх - одна лише принада, Ні крапельки презирства або зла. Бо в них- угодно так, напевне. Богу - Нехай брехнею зганьблені уста,- Цвіте любов постійно, й чистота, Неначе тінь, іде з тобою в ногу. Твоя краса у дні недобрі ці - Мов яблуко у Євиній руці. 94 Хто б міг чинити, а не чинить зла І втрим знаходить вчинкові лихому, Хто інших зрушить, сам же, мов скала, Стоїть серед спокуси нерухомо,- Тому у спадок - неба благодать І вся земля з коштовними дарами. Він там володарем спромігся стать, Де інші стали тільки наймитами. Лілеї влітку - любі пелюстки, Хай прийде час, зів'яне та лілея. Та як у ній осядуть хробаки, Тоді й бур'ян миліший нам від неї. Так і краси солодкої взірець Зведе життя порочне нанівець. 95 Ти - сяйво чисте і в гріхах своїх, Які тебе, мов тля троянду, вкрили, У ніжні пелюстки повитий гріх, Таким здається безневинно милим. Злі язики ганьблять твій кожен крок, На те підстави маючи, я певен, Але чеснотою стає порок, Лише твойого імені сягне він. Що за житло дістав підступний блуд, Твою красу обравши за колиску. В такій пишноті не помітний бруд Моїм очам, прижмуреним від блиску. Цим перевагам, серце, є межа, Вживанням частим туплять і ножа. 96 На карб тобі кладуть - хто юнь, хто вдачу, Хто каже - це окраса, а не гріх. І я пороків у тобі не бачу,- Оздобила твоя принада їх. Нікчемне скельце в персні королеви Стає вершиною усіх окрас. Так і порок - принадливий для нас В твоїй оправі чистій, кришталевій. О, скільки б вовк передушив овець, Прикинувшись ягницею в кошарі! І ти, явивши молодощів чари, Зведеш не менш довірливих сердець. Не кой того: твоєї честі плями Моя любов розподіля між нами. 97 Розлуки час - зимою був мені, Хоч рік сягав лише свого полудня. Який туман, які похмурі дні, Яке спустошення і холод грудня) Скінчилось літо, і за ним услід Ступає осінь в золотій короні, Несучи важко в благодатнім лоні Свої дари - землі дозрілий плід. Та всі дари і всі плоди на світі - Мов сироти без матері в сім'ї. Нема тебе - і мовкнуть солов'ї В кущах троянд, в зеленім верховітті. А там, де й чуть синички вбогий свист, Зими злякавшися, тріпоче лист. 98 Ми розійшлись, коли будили весну Дзвінкого квітня сурми голосні, І лик Сатурна крізь глибінь небесну Всміхавсь назустріч молодій весні. Та солов'ї і пахощі конвалій. Принади всі воскреслої землі Не вабили мене. Як уві млі, Тягнувся час в байдужості тривалій. Бо і троянд багрянисті вогні, І найніжніша білина лілеї - Лиця ясного милої моєї Ніяк не можуть замінить мені. Без тебе чари пишної природи - Неначе тільки тінь твоєї вроди. 99 Я докоряв фіалці у маю: "Злодійко чарівна, фіалко рання, У пахощах твоїх і без вагання Я дихання коханої взнаю". Твоє волосся - в бруньці майорану, А ніжні руки - в білині лілей. Троянда ця від сорому багряна, А та побліднула. За злочин цей, За це привласнення краси твоєї Жде на розкрадачів сумний кінець: В самому розквіті хробак поб'є їх, Чуже добро він сточить унівець. Весною квітів бачив я немало, І кожне зілля в тебе щось украло. 100
|