Гармонію нічну, що в'язням справ
Буденних уві сні почуть не дано.
Лиш дух палкий приймає пожадано
Величний гуркіт буряних октав.

Але обранець у витті вітрів
Розчує не лише плачі прощальні
За тим, що вже навіки відійшло, —

Вгамується природи дикий гнів,
Почезнуть разом з ним думки печальні
Й простеле ранок вод спокійне тло.
 

ДО ПРЕКРАСНОГО

Вони спиняють порух віт вгорі
І подорожніх, що ідуть у лісі,
І корабель, що при скелястім мисі
Навік в заливі кинув якорі.

Дитя весни і літа й падолисту,
Що вірно тчуть ясну твою окрасу,
Мистецтво, ти даруєш благодать.

І стримане, просте, хоч повне змісту,
Ти вмієш вирвать мить із плину часу
І в ній божисту вічність передать.

Де курс тому проляже кораблеві,
Що, наче ранній жайвір в небесах,
Летить вперед на білих парусах
І пропадає вдалині у мреві?

Сонця його зустрінуть полудневі
Чи океан у крижаних полях?
Дарма й гадати. Вільний всюди шлях
На ходовім та пружнім вітерцеві.

Та спогад набігає, наче тінь:
Колись давно, за картами старими,
Вітрильники — самотні пілігрими

Долали вперше грізну широчінь.
Й затьмарює нових вітрил світлінь
Старого моря пострах незборимий.

СОНЕТ, написаний на Вестмінстерському мості 3 вересня 1803 року Земля краси такої ще не знала.  Лише душа похмура і черства  Подібні зможе проминуть дива:  Світанок у коштовні покривала  Все місто оповив. Немов дзеркала,  Його відбили води. В них канва  Будинків, доків, храмів проплива,  І неба ще імла не запинала.  Ніколи не займався сонця схід  Ще над землею з величчю такою,  Не був такий глибокий тиші слід  В моїй душі. І міста над рікою  Нагадував ранковий краєвид  Могутнє серце, повне ще спокою.

Sonnet Composed upon Westminster Bridge  September 3, 1802  Earth has not anything to show more fair:  Dull would he be of soul who could pass by  A sight so touching in its majesty;  This City now doth, like a garment , wear  The beauty of the morning; silent, bare,  Ships, towers, domes, theaters, and temples lie  Open unto the fields, and to the sky;  All bright and glittering in the smokeless air.  Never did sun more beautifully steep  In his first splendor, valley, rock, or hill;  Ne'er saw I, never felt, a calm so deep!  The river glideth at his own sweet will;  Dear God! the very houses seem asleep;  And all that mighty heart is lying still!

Котрого путь несхибна і пряма,
Котрому дивувалися народи,
Загрузне у піски й болотні води,
І там його навік поглине тьма!

Та прикрашає стіни наших зал
Ще зброя лицарів непереможних,—
І нині ми в горнилі днів тривожних

Умрем чи відіб'єм ворожий вал,
Бо в мові нам живе Шекспірів пал,
Бо Мільтон нас навчав чуттів побожних!

Їм добре так. І бджоли-трудівниці
До гір крутих спрямовують свій літ,
Щоби в лугах знайти медовий цвіт.
Те, що здається мороком темниці,—

То зовсім не тюрма. Тому, гадаю,
Так радісно завжди бува мені
Стать на сонетні обшири тісні.

Тоді я інші душі споглядаю,
Котрі, безладдям змучившись до краю,
В них теж знайшли хвилини рятівні.