Гармонію нічну, що в'язням справ
Буденних уві сні почуть не дано.
Лиш дух палкий приймає пожадано
Величний гуркіт буряних октав.
Але обранець у витті вітрів
Розчує не лише плачі прощальні
За тим, що вже навіки відійшло, —
Вгамується природи дикий гнів,
Почезнуть разом з ним думки печальні
Й простеле ранок вод спокійне тло.
Вони спиняють порух віт вгорі
І подорожніх, що ідуть у лісі,
І корабель, що при скелястім мисі
Навік в заливі кинув якорі.
Дитя весни і літа й падолисту,
Що вірно тчуть ясну твою окрасу,
Мистецтво, ти даруєш благодать.
І стримане, просте, хоч повне змісту,
Ти вмієш вирвать мить із плину часу
І в ній божисту вічність передать.
Де курс тому проляже кораблеві,
Що, наче ранній жайвір в небесах,
Летить вперед на білих парусах
І пропадає вдалині у мреві?
Сонця його зустрінуть полудневі
Чи океан у крижаних полях?
Дарма й гадати. Вільний всюди шлях
На ходовім та пружнім вітерцеві.
Та спогад набігає, наче тінь:
Колись давно, за картами старими,
Вітрильники — самотні пілігрими
Долали вперше грізну широчінь.
Й затьмарює нових вітрил світлінь
Старого моря пострах незборимий.
СОНЕТ, написаний на Вестмінстерському мості 3 вересня 1803 рокуЗемля краси такої ще не знала.Лише душа похмура і черства Подібні зможе проминуть дива: Світанок у коштовні покривала Все місто оповив. Немов дзеркала,
Ніколи не займався сонця схід
В моїй душі. І міста над рікою
|
Sonnet Composed upon Westminster Bridge September 3, 1802Earth has not anything to show more fair:Dull would he be of soul who could pass by A sight so touching in its majesty; This City now doth, like a garment , wear The beauty of the morning; silent, bare,
Never did sun more beautifully steep
The river glideth at his own sweet will;
|
Котрого путь несхибна і пряма,
Котрому дивувалися народи,
Загрузне у піски й болотні води,
І там його навік поглине тьма!
Та прикрашає стіни наших зал
Ще зброя лицарів непереможних,—
І нині ми в горнилі днів тривожних
Умрем чи відіб'єм ворожий вал,
Бо в мові нам живе Шекспірів пал,
Бо Мільтон нас навчав чуттів побожних!
Їм добре так. І бджоли-трудівниці
До гір крутих спрямовують свій літ,
Щоби в лугах знайти медовий цвіт.
Те, що здається мороком темниці,—
То зовсім не тюрма. Тому, гадаю,
Так радісно завжди бува мені
Стать на сонетні обшири тісні.
Тоді я інші душі споглядаю,
Котрі, безладдям змучившись до краю,
В них теж знайшли хвилини рятівні.