Пісня над Піснями

Потягни ти мене за cобою, біжім! Ми радіти та тішитись будемо... «Я по правді кохаю тебе!» — пролунало так місячно в сутінках. Ложе нам — зелень степу зросла, в підголів'я — обійми покладені, зорепад — наче Божі слова: «Бережіть, що вінчали ви в задуми!» Що той рай, якщо рай то є ти, все минуле — дорога до тебе: було важко до тебе іти, неможливо було не потрапити.	*Draw me, we will run after thee...* *... our bed is green.*
Я жадаю його тіні відпочити в ній, втомивишсь від чекання, в прохолоду рук з роботи... притулитися щокою, поруч лагідно присісти, подих подихом відчути, серце заспокоять очі - повернувся невгамовний, обдивлюся - і зрадію!... добре на душі, як добре! Ось тепер я відпочину...	*I sat down under his shadow with great delight...*
Освіжи мене, вітре, бо я хвора з кохання! Цілувалась до рання під Стожарами ночі. Розплелися з коханім мої коси дівочі і тепер він єдиний - всі мої сподівання. Освяти мене, земле, бо я хвора з любові! Хай озветься в діброві щастя співом пташиним, хай зозуля кує довгі роки нам з милим та безхмарнії дні, як квітки волошкові.	*Awake, O north wind; and come, thou south...* *. . . for I am sick of love*
	Подовж моє життя присутністю твоєю, прийди, як Мавка Лелю, від мене ж — не піди! Потоками води зруйнуй на серці греблю, що влаштували мені недобрі та чужі. Зустріньмось на межі під зорепадним небом, далі — підемо степом в ранкову голубінь. Благаю не покинь — життю моєму треба твоїх рук ніжна верба і розуміння мить.
Я злюсь сама на себе, ненавиджу себе: в житті, що мені треба, щоб тямилось усе? Звільнилась від опіки що добрих, що лихих... Та ба, немає втіхи, що ти є, та не мій. Навіщо мені доля дала тебе на мить — тепер думками мрія услід тобі біжить. Я зпюсь сама на себе - ти бажаний мені, покою було треба, тепер - вулкан в вині.
Не можу спати, жити і ходити... Не знала я, що можна так кохати! ...Без тебе, милий, як же я могла, то, мабуть, я до тебе не жила. О, Боже мій, благаю, збережи, щастя моє для інших не криши. Мій наречений з Божої руки, єднай же нас, благаю, на віки.
	Втішеній людині легше в світі жити, та якщо любити — втішеним не будеш. Лиш сама самотність повертає спокій, та чи варто буде в цьому світі жити. Забери у мене, моя люба, серце, бо мені навіщо воно є одному. Як тебе немає - воно біль та й годі, а побіля тебе — поживе ще трохи. Втішену самотність побере кохання, може важко буде — попри все, як люди. Я в тобі щасливий, якщо не розлюбиш, а якщо вмирати, то лише з тобою. Не відпускай, люба, щоб не залишився замість мене спокій — втішена самотність, краще рятуватись я у тобі буду, і моє кохання, що забуло спокій.
Я мала все, крім пари у житті... Скрутне здолала з Господом в душі... Я мала все, крім тебе, любий мій, тепер минуле, що без тебе — біль! Минали весни, та пустим цвіли, — на моїх квітах не було бджоли, літа летіли, як мої літа... Якби не ти, завіяла б зима.
Мій коханий - він мій, я ж його. Як це мало, та втім, як багато повертатися не в пусту хату, либонь прийде з коханням і Бог. Боже, добре завжди мені вдвох!
По ночах на лоні шукала того, кого покохала душа. Шукала його, - та його не знайшла... Думки розчинша імла. Ранкова зоря поспішала на день дарити надії мені. Вечірня зоря, як завжди, опісля про все жалкувала в пітьмі. І знову самотня, невтішена ніч, думки переходять у сни... Вже осінь на листях, невдовзі - зима, і знову чекати весни. О, Боже, благаю, — чи грішна бо я?— мені до душі приклади мою половину — кохання моє, буття до життя поверни.
	Люби мене, люба, ти люба мені, не стримуй вуста від любові — черешня солодка — цілунки твої, волосся — ліси смерекові. Дзвінка твоя мова, як паводок з гір, душа — вода чиста з криниці, а погляд твій щирий мене береже — лихе нищить світоч зірниці. Дарунок Господній мені на життя, моя берегиня небесна, з тобою щаститься в усьому буття, і зірка надії воскресла.

Sonnets Rubai Tanka Haiku Gazel Rondeau

Home Blackboard Favorites Gallery van Poetry Bible