| Если умру я —
не закрывайте балкона. Дети едят апельсины.
|
Жницы сжинают пшеницу.
(Я это слышу с балкона.) Если умру я —
|
| И тополя уходят,
но след их озерный светел. И тополя уходят,
И ветер умолкнет ночью,
|
Но ветер оставит эхо,
плывущее вниз по рекам. А мир светляков нахлынет —
И крохотное сердечко
|
| И в полночь на край долины
увел я жену чужую, а думал — она невинна... То было ночью Сант-Яго,
За голубой ежевикой
Я сдернул шелковый галстук.
|
Ее жасминная кожа
светилась жемчугом теплым, нежнее лунного света, когда скользит он по стеклам. А бедра ее метались, как пойманные форели, то лунным холодом стыли, то белым огнем горели. И лучшей в мире дорогой до первой утренней птицы меня этой ночью мчала атласная кобылица... Тому, кто слывет мужчиной,
Я вел себя так, как должно,
|
Красны, далеки-далёки
дороги Андалузии.
В Кордове средь олив
поставят кресты простые,
чтоб не были позабыты
те, что навек уснули,
ища от любви защиты.
НЕНАВИДЖУ МОРЕ
Ненавиджу і зневажаю море,
Прекрасне лиш тоді, як плаче й стогне
Під кілем корабля і, ніби демон
Під покривалом чорним, під вітрами
Нічними вигинається, покірне
Звитяжцеві найбільшому — людині,
Яка на палубі при світлі зір,
Зачиненім у сфери кришталеві,
Гортає в книжці сторінки спокійно.
Ненавиджу я море безкінечне,
Однакове й холодне; не пригорне
Воно, як праліс, добрими руками
Пораненого, що людей безжальних,
Зневірившись у доброті, покинув;
Не ждатиме воно на чоловіка,
Як той борець з відкритою душею —
На втоптаній землі, а на сипкому
Піску — як смертоносний змій. Природа,
Моря і сонце мусять бути також
Відвертими і чесними, щоб людство
Подвигнути до благородства. Завжди
Душа, в якій немає пальм і квітів,
Пустинею пустошньою здається.
Що мертвий, я, це ясно, й це дурниця,
Бо я люблю життя прекрасне, змінне,
Вогненне, незнищенне, споконвічне.
Мене катує не життя, а думка,
Що я, не творячи добра, існую;
Люблю свої печалі — благородства
Свого щити. Не буду я винити
Життя за всі свої нещастя; втіхи
Чужої не струю своїм стражданням.
Земля — ласкава, і життя — священне.
Знаходиться в самому болі зав'язь
Життя нового і найвища радість,
Ясна і вгепроникна, як світанок.
Хай умирають дурні всі одразу,
Щоб тільки з їх очей зринали сльози,
Та більші і прекрасніші за море.
Я моря не люблю, мерця сумного.
Огромного, створіннями гидкими
Заселеного; всі вони як очі
Потвори, що з переситу здихає,
Як очі найманого і слизького
Любовника, що обіймає шльондру;
Сказав я: підле море; боягузи
Такі — мовчать про те, що відчувають;
А я, коли негідника побачу,
Кажу відверто: ось іде негідник,
І не мовчу, зігнувшись, наче море;
Не для того свій вірш я зберігаю,
Щоб із троянд вінки сплітати дамам,
Робити чесні маски для підлоти.
Ненавиджу я море, що без гніву
Несе на спині корабель важучий.
У квітах і піснях везе тирана!
1
Ця смугловида, та білява, третя —
З очима, ніби море; чорнобрива.
Одна висока і гнучка, як пальма,
А друга — щебетлива, мов канарок.
Всі небезпечні; розпускають довге
Волосся, наче сіть, свою принаду
Підносять, наче іграшку, до вуст
Коханого, який не йде до храму
З таким благоговінням, як до тіла
Жіночого; вона вже без вуалі
Лежить в його владарюванні, він
У спалахнулій темряві щасливий
Встає, неначе пурпур королівський
Ранкової зорі. Душа, як птиця,
В той час на гілці і на квітах ніжних
Виспівує про жінку. Благородне
Натхнення спалює жерця любові
І тут же розбивається безглуздо,
Мов кришталевий келех. Тільки птиці,
Лиш птиці не стихають. Це душа
Лишає всесвіту своє кохання.
2
Любов — палаюче вино, на сонці
Переливається, підносить піну,
А в бульбашках її веселих діти
Бліді та кучеряві; запахущі
Альтанки, романтичні парки, лані
Та олені — відбилося усе.
З коштовностей, рубінів, ізмарагдів,
Оніксів, бірюзи та діамантів,
Розплавлених на вічному вогні,
Готується диявольське питво;
Бокал, що нині щастя не приніс,
Згорить в палаючій лавині завтра.
3
І спати, і будитись, і вклонятись,—
Хоч я вклонятись не люблю,— приємно
В присутності дитини, бо вона
Перед тиранами не колінкує,
Тому я біля неї чуюсь гордим.
Якщо з моїх печальних кротких уст
Злітає усміх, як благословенний
Духмяний вітер з кучерів дитини,
То знайте: так довірливі сміються,
Що сонця вічного шукали завжди
В красі людини. Є питво єдине,
Є лиш один бокал, котрий втоляє
Жагу любові і краси,— Природа;
Вона своїм улюбленцям коханим
Медові поцілунки роздає..
4
Щоб люди шліфували світ, Природа
Створила гори і вулкани; море —
Дала на те, щоб люди зрозуміли
Мізерність власну. В огнянім горнилі
Природа зарівно творила вітер,
Людину й сонце. Щоб владати ними,
Наповнює вона людині груди
Зловісною і темною снагою.
Із волею повітря не зрівнятись
Людині; їй і сонця не затьмити
Вродливістю. У серці людськім — звір
Ось біля ніг звитяжниці-рабині
Лежить людина спідлена і мертва.
Мені своїх колін огрублих сором
і сором уст печальних, але ти
прийшов і дивишся жадливим зором,
немовби кличеш сонце з темноти.
Так жоден камінь світлом на дорозі
оголений не був, як ця жона,
що ти підняв її, не знавши досі,
яка сяйлива в наготі вона.
Мовчати буду, щоб не знали тіні,
з якого я живилась джерела,
де щастя взяти,— а воно в тремтінні
руки моєї, в поблисках чола.
Вже ніч над нами, трави — під росою.
Дивись на мене й пригортай мене.
До річки вранці я зійду, й красою
все те, що цілував ти, просяйне.