Жадав би вмерти в час, як небеса
Полощуть сяєвом собори зарно,
І, ставши духом, пальцями безкарно
Торкати мармур чистий, мов роса.
Та ти, о рідний Києве днедавній,
Мене місійно по світах ведеш
І надихаєш, подвигами славний,
Щоб я, тобі лиш відданий без меж,
Окрай Мадон примкнувши злегка вії,
Звитяжно снив Орантою Софії.
І він повився по тосканських схилах
І розбуяв палацами з дібров;
Флоренція в розкриллі корогов
Звелася цвітом лілій отяжілих.
Стою на вежі й наслухаю зів
Inferno Данте з нетрів підземелля,
І бачу, як між плахтами домів
Литво Челліні й пензель Рафаеля,
І Мікеланджело міткий зубок
Плетуть Firence вічности вінок.
Це тут повз тінь ліхтарного стовпа
Поет проносив сяйво таємниче.
Здається, й досі поміж гвельфів риче
Образа чорних, ницістю тупа.
О флорентійче! В довгому вигнанні
Пізнав ти хмурий погляд чужини
І хліб гіркий, відкинутий зарані,
Та не пішов на зради гріх страшний.
Ти чесно жив, обходячи облуди,
І зносив гордо все, що кпили люди.
Що є життя? Правдива, гойна слава,
Відбита вірним, небайдужим тлом.
Вона злітає в засвіти орлом,
Широкосяжна, рвійна, золотава.
Ще тільки мить, як навзнак Голіят
Упав, розкинувши могутні руки,
Та вже в Давида — з голови до п'ят —
Струмує кров дозвільне, без принуки.
І з уст палає перемоги блиск,
Як над чолом — незримий німба диск.
Як ніжний шелест осяйних мантиль,
Як гнівні поклики popolo graso, —
Вергнувши в прах латині мертве м'ясо,
Заблиснув Dolce stil — вельможний стиль!
Солодкодзвонне слово Гвінічеллі
Ввібрало спів болонських солов'їв.
І до канцон мелодії веселі
Влились, як до терцин — пекельний гнів,
Щоб крізь віки проходили крилато
Франческо, Данте, Гвідо і Торквато.
Плекали предки герб і меч, і плуг —
Знаки наснаги, точені віками,
Щоб ми, нащадки, зріли козаками,
В труднім житті не відавши наруг.
Нема булав, ні гробівців, ні стягів!
Основи Січі сплять у бур'яні,
І ми — як зграї недобитих птахів.
Та ви крізь темінь сяєте мені,
Немов подвижництва ярке свічадо,
О вежі Віндзора, душі відрадо!
Немов струнка хорватка чорноброва,
Що йде на берег, повна гордих мрій,
Ти й досі, в повені крутих завій,
Пелюстки зводиш, квітко мармурова.
Під мудрим правом сорока родин
Віками кріпнув твій гербовний чин,
Слов'янську силу множачи на звагу.
Змагарко правди, звихрена, як брань,
Навічно вірна перемоги стягу,
Цвіти й наснажуй літеплу Ядрань!
Жене полки зухвалий Ватікан —
І хрестоносці п'ють босфорські вина.
Неначе Понту перемога звинна,
Святософійський двиготить майдан.
Що з того, що від хрещених слов'ян
Гряде на поміч бойова дружина?
Гримить, як грім, над городом кончина
У сяйві з ядер, що наслав Урбан.
Дуплом усобиць краяну зі споду,
Тебе, знеможену, бере Мехмет...
Горюй, ридай, Христовий крине Сходу!
І, з пишногордих вирвавшись тенет,
Скорботний Кость, останній Палеолог,
Піднявши меч, іде на смерті сколих.
Від цього суму не врятує втеча.
І вже ніяка радісна буваль
Не скрасить ночі місячну вуаль,
Коли навкруг - астральна ворожнеча.
Не світить Віз, погас Волосожар,
Чумацький Шлях подався, як бідар,
У невідоме небуття безкрає.
І навіває невимовний жур
Пустеля неба. Лиш темноти крає
Південний Хрест — величний Cruz del sur.