Слабі від горя, сильні від нестями,
Волочим тугу без кінця ми,
Всьому навперекір.
О світе мій,
Одумайся і зрозумій!
Шляхи встеляючи кістками,
В кільці облуд і полювань
Життя складаючи, мов гідну дань,
Скрижалі правди, ковані віками,
— Як стяг —
Несем по селах і містах.
Пізнай же, світе! Мозком і душею
Збагни, чому розпукою своєю,
Журбою чорною, що — як моря — без дна,
Тобі карбуєм світлі письмена.
Правдиві серцем, спрагнено-відверті,
Страху й тривог зазнавши,
В очей провали дивимось, як завше,
Суворій смерті.
Бо хто ми, хто?
Яких земель аборигени,
Чиїх морів колишні владарі?
Куди й пощо, скорботно і натхненно,
Бредем, як бідарі?
І на устах—до Господа молитва,
І на руках — диявола тягар,
А ген за нами навісна гонитва,
Удар — на вдар.
О світе мій,
Одумайся і зрозумій!
Немов пливуча лава, ген за нами
Підступства темні водії
Гудуть, щоб ми палючими словами
Не слали правди про свої
Краї.
Вчувай, о світе,
Зло несамовите!
Гримить Сибір скелетами борців,
Лунає лунами тайга безкрая;
Запливши кров'ю в пустирях степів,
Немов зегзиця, Винниця ридає.
Чиї ж то кості і чиї тіла
Земля у надра прийнята?
Вчувай, о світе,
Зло несамовите!
Щоб, не вагаючись, дознав ти
Безсмертну істину ясної правди:
Хто ми, яких земель аборигени,
Чиїх морів колишні владарі,
Куди й по що, скорботно і натхненно,
Бредем, як бідарі.
І не страшні підкуплені облави,
Ні Кіль, ні Кемптен, ані даль, ні час,
Бо наші подвиги, свічада слави,
Переживуть безсмертних нас.
І будуть правнуки твої, оглухлий світе,
Визвольні наші заповіти
— Як стяг —
Нести по селах і містах.
І будуть до Карпат — як до Сінаю,
Мов до Йордану — до Дніпрових вод,
До краю нашого, святого краю,
Гучати відгроми врочистих од
За те, що ми — усміхнені з відчаю —
Життя складаючи, мов гідну дань,
Шляхи встеляючи кістками
В кільці облуд і полювань,
Скрижалі правди, ковані віками,
— Як стяг —
Несли по селах і містах.
Лилась дорога під колеса,
Прорвавши поли ячменів...
І раптом темінь піднебеса
Відкрила диво з дивних снів:
Як гоже сяйво меду з борті,
Як мислі зрив, хмільний украй
Піднявсь, народжений в Оксфорді,
Крилатих веж гінкий розмай.
Я чув, бриніла над полями
Щаслива Англія в дубах,
Коли дзвіниць квітчасті злами
Співали славень на верхах.
II.
У дальній вирій
Журавлі полетіли.
Вернусь, як вони?
III.
Мандрівний ворон,
Ширяючи з краю в край,
Не маю гнізда!
Простерши в сонці шати змоклі,
Натхненно ставши на кордон,
Ловлю в потужному біноклі
Драконську далеч і Кантон.
О як навколо буро й голо!
Грозить безкрай, жахає даль.
Та я, херсонський Марко Поло,
Вдихаю Азії буваль.
І почуваю, що з Китаю,
З верха крутого, як Емей,
Лі Бо словами привітаю
Глухих до подиву людей.
Такий незвичний, незнайомий світ!
Пройди повз пальми з пагорбів оспалих,—
Очам появляться, як давній міт,
Імлаві хижі на високих палях.
Я йду вперед, я берегом бреду.
Не треба тла модерної Маніли!
Первісні будні вічності ходу
На цій землі назавжди зупинили.
Темношкірий, пристрасний мисливий,
Віднайшовши срібло в гаманці,
Танцював, побожливо-щасливий,
Череп мій тримаючи в руці.
Кров по краплі крапала на землі,
Вітер твори розвівав у рань.
Я кричав:
«Найгіршу смерть приємлі
Не знесу над віршами знущань!
І в такому соромі й неславі
Я піднявсь на помсту, наче грім.
І прокинувсь — на сумирній Яві,
У готелі, вбогім і старім.
Злітає в небо Тадж Махал —
Як серця клич, як раю пал.
Немов співає під вітрами
З морського дна сяйний корал.
Злітає в небо Тадж Махал —
Любові гімн, красі причал.
Прийми ж, ясна перлино Агри,
Від Яра скромний мадригал.
Три дружини дозволяє правовірному Аллах,
Щоб його не подолали ні журба, ні зло, ні страх.
Перша — подруга дозвілля, іскроока діва з дів,
Що її створив для втіхи передбачливий Аллах.
Друга — шабля із Дамаска, що над ворогом дзвенить,—
Любить виспіви крицеві здавна славлений Аллах!
Третя — пружна кобилиця, що ірже, немов сурма,-—
Легко в битву переносить на її сідлі Аллах!
Той, хто вірні три дружини осягнув собі в житті,
Раюватиме довіку, буде жити — як Аллах!
Тільки я один у Бога, безталанний сибарит,
Жаль безмежний виливаю — несприятливий Аллах!
Дав одну мені дружину, ані шаблі, ні коня,—
І горює Яр Славутич — покарав мене Аллах!
Стояв тут город, каменем яснів,
Колони зводились, як гойний спі
Горорізьба, здавалось, незникома
Цвіла окрасою ночей і днів.
Та, як вістила провістю Кассанді
Прийшли в палац гопліти Олександра:
Спахнув Персеполь Вааловим вогнем
І чахне даль без цвіту олеандра.
Нема нічого вічного в світах!
Жере подвижників пустельний прах
І сам, невічний, звіяно зникає —-
Неначе Фенікс, незникомий птах.
О брил уламки, вченим пожадані!
ежать навкруг руйновища сметанні...
Лише на стелах вої йдуть і йдуть —
Безсмертні вгору йдуть по ападані!
Який тепер я радий і багатий!
Зі мною в парі обійшовши світ,
Мене зберіг той камінець-граніт.