О, як боялися святі отці,
Чи не схитнеться їх могутня влада!
Душа єретика тій смерті рада —
Чи ж не майне де усміх на лиці?
Вони самі усім розповідали,
Що інквізитора уже нема.
А люди, слухаючи їх, ридали...
Не усміхались навіть крадькома;
Напевно, дуже добре пам'ятали,
Що здох тиран, але стоїть тюрма!
Мені, малому, палиця ліскова
Служила за хорошого коня,
Але одного зимового дня
Її мій батько порубав на дрова.
Тепер не коле вже мене стерня,
Я — на хребті осідланого слова,
Дзвенить залізна рима, як підкова,
Прудкий скакун думки наздоганя,
Тобі ж видніше, дорогий читачу,
Чи я на поетичному коні,
Чи просто сам, як у дитинстві, скачу.
Поганих віршів не шкода мені —
Візьми ти їх, як іграшку дитячу,
У грубку кинь і грійся при вогні!
Ти сам для себе слідчий, і суддя,
І прокурор, що кари вимагає,
І хитрий адвокат, що захищає
Промовами про злигодні життя...
Пощади ненастанно він благає
Від імені людського співчуття,
За злочин обіцяє каяття —
І знову суд усе тобі прощає.
Ненавидиш те прощення своє,
Але з душі прогнати адвоката
Відваги й сили в тебе не стає.
І серце він обсотує твоє,
Неначе та гадюка сороката,
І кров за послугу із тебе п'є!
Вже недалеко нам до роздорожжя,
Де з добротою розійдеться лють,
А з чесністю — підлота зловорожа,
А з правдою — брехня, гидка паскудь.
Краси без колючок не втратить рожа.
Людина не загубить горду суть.—
Як буде радість на душі погожа.
А злу гризоту з серця проженуть.
Але на тому щасному розпутті.
Де пари почуттів, що здавна скуті,
Повинні роз'єднатися навік,
Ненависть не розлучиться з любов'ю,
І не водою буде кров, а кров'ю,
І чоловіком буде чоловік!
Що кличе до життя нас на землі ?
Говорить розум: «Боротьба і праця.
Та серце зразу хоче сперечаться:
«А де любов? Лиш кров та мозолі...»
Знов каже ум — прославлений дорадця:
« Безжурні не полюблять мотилі.»
Знов серце виклада свої жалі:
«Пропав, хто міг любові відцураться»
Обоє мають рацію вони.
Життя мінливе, вічне і єдине —
Зима — це білі пелюшки весни.
Вогонь виходить з темної льодини,
Грім дозріває в ложі тиішини,
В печаль веде кохання лебедине.
Я на зап'ястя тятиву напнув,
Здавивши пружну непокору лука.
Живої зброї вигини тугі
Я гладив, наче перед поєдинком.
Замало стріл в моїм сагайдаку —
А ворог наступає і сміється.
Та я повинен виграти двобій,
Тому свій лук на вірність заклинав я.
Чимраз коротшу міряв тятиву,
Аж доки він не закричав із болю.
Кружальцем ядровитої цитрини
З блакиті сонце скочується вниз
І на вечірнім обрії горить,
Мов на корі вишневій крапля клею.
Жінки грудасті й голі, як богині
З полотен Рубенса, до річки йдуть;
Просвітлюється плесо в комишах,
Мов абажур зелений, сяйвом плоті.
Втіч надбігає молодий кентавр —
Кінь і юнак — одне єство безумне —
Врізається у воду, в крик і сміх.
Від наляку дебелі молодиці
На здутих сорочках у небеса
Возносяться, як янголи русяві.
Лишилась тільки чистота сліпуча,
Як після віхоли нічної сніг:
Нікуди не втікає він — лежить!
З незайманості проступає холод.
Моя душа опалена вогнем,
Як деревина в полі, під якою
Розводили багаття мандрівці.
Мені здається, що життя минуло.
А то лиш ревність вигасла моя —
На сніг злітає сажа пластівцями.
Втім подають тобі на кпину лука —
Султан регоче, євнухи пищать.
І ти, хто смерті в них благав,— скоріш!
Тепер хапаєш кілька стріл зубами.
Так творчість починається. Болить,
А потім правди й помсти прагне серце.
Пиши — так ніби мить остання йде.
Не зрадить слово тільки те, якому,
Мов Байда, зором ти відміряв шлях
І дав гніваючу, сміливу душу.
Та в мене є ще й риса протилежна
Натурі кінській — я до ворогів
Підходжу, не задкуючи, відверто
Дивлюся в очі їм і на диби
Піднятись можу навіть перед богом.
Лиш до нікчеми спиною стаю!
А що таке темноти? Я не знаю.
Можливо, це — самотності печаль.
Дух каменя. Жало злоби. Липкі
Пов'язки мумій. Заздрість ненаситна.
Але без темряви свою снагу
Не може сяйво людям об'явити;
Потрібна ніч знесиленим очам.
Тьма смерті очищає джерело
Людського зору, як пісок підземний —
Ті води, що прозріють у криниці.
Ця жінка жде мене. Вона стоїть
На хмарі позолоченого листя
Під кожним явором. Вона чекає
Мене опівночі на площах міст.
Вона по водах весняних, розлитих
Поміж хатами, йде навстріч мені.
В ілюмінатор літака мого
Злітаючого — дивиться знадвору.
Ніщо так не відлякує мене.
Як усміх скорбний на її обличчі.
Ніщо так не приваблює, як зір
Її очей жорстоких, у котрому
Я запримітив ласки пломінець,
Глибинний зблиск не смутку, а любові.
Крізь хвилі, що завмерли, мов луска,
Я бачу затонулі гори. Літо.
Роса, як срібні сіті, на траві.
Мій батько й пращури мої там косять.
Вони виходять з моря і назад
Вертаються в блакитні далечизни —
Лиш коси їхні берегом шугнуть,
Звичайно, десь там ходять кораблі,
Та все громаддя вод здвигають плечі
Моїх далеких предків. Море йде.
Майнула мить одна в краю чужому,
Але здалося, що пройшли віки.
Гуділи сни мої, мов літаки,
Будився я від ранку, як від грому.
І ось тепер вертаюся додому
Розбитий, наче глек, на черепки.
Та, ніби дотик дружньої руки,
Знімає рідне місто з мене втому.
Вздоровлює мене ріка століть,
Знов у мені напружується й грає
Коріння слова й мислі верховіть
Це щастя, як життя, одне й безкрає,—
І в тому знак його, що сонце сяє,
Тече Дніпро, і Київ наш стоїть.
Купатися в Дніпрі посеред ночі,
Коли прозорий місяць, мов янтар,
Над Лаврою і, наче тіні хмар,
У водах темних береги співочі...
А хвилі радо йдуть, немов жіночі
Єдвабні груди, в рук твоїх пожар.
І чути срібні жалощі гітар
Біля багать у заростях обочі...
Любов твоя — столиця всіх столиць
Збудована із полум'я й блакиті,
Де на піску лежав ти горілиць.
В душі — Карпати, синявою вкриті,
І безміри пшениць несамовиті,
А місто це — на дні твоїх зіниць!
Як діамантова сяйлива грань,
Ятріє сніг на булаві Богдана.
І днина гріється благоуханна
Над ватрами софійських злотних бань.
Нові будови в сітях риштувань
Просвітлюються сонцем спонадрана.
Тремтить моя душа, як та мембрана,
Ясніє неба голуба гортань.
Пройдуся по майдану білим цвітом
І загублюсь навіки в далині
За містом, за одвічним заповітом...
Та погляд мій не вмре на стремені,
А, на гетьманській мислі самоцвітом
Сяйнувши, мчатиме в майбутні дні.
Моя душа не відає про бога,
Та в літаку молився я не раз,
Коли машину грім ламав і тряс,
Як брилами завалена дорога.
Мене безглузда й нескінченно вбога
Лякала смерть — ще у мені не згас
Пісенний дар, натхнень моїх алмаз,
Він ще не дав того, що дати змога!
А на землі стояв я під крилом,
Яке несло мене і рятувало,—
Йому співав я вдячності псалом,
Але на світ дививсь не так зухвало,
В мені любові наче більше стало,
Добра, що не схитнеться перед злом!
В моїй душі сьогодні сніг пішов,
Якась велика проломилась хмара.
І серце аж пригнулось, мов конара,
Потрапивши під кам'яний покров.
Свої літа підрахував я знов,
Немов коштовності — печальний скнара,
І смерті несподівана примара
Зморозила мою невкірну кров.
Не чую втіхи з того, що травою,
Чи деревом, чи поблиском води
Я стану за межею гробовою.
Душе моя, ти в світло перейди,
Що бачив я за горя та біди
В моєї матері над головою.
Степ навкруги. В траві стежина біла.
Безмежна тиша. Мирна далина.
Втім біля мене куля розривна
Із присвистом скаженим пролетіла.
В землі, як та гадюка вогнетіла,
Вмлівіч пропала — вибухла вона.
Із квітки дим пішов, і тишина
Під небесами знову затрубіла.
Давно воєнна стихла круговерть
І світ стоїть у сонці, наче пава,
Що ж розриває коло мене твердь?
Чи це мене наздоганяє слава
Така, як думка недруга, лукава,
Чия мені привиділася смерть?
Мені потрібно тільки олівця,
Паперу, хліба, тихої оселі
І, може, ще блакитної форелі,
Одягненої в золоті сонця.
Так лож і криводушіє митця
Женуть у темні схованки й пустелі,
Хоч ждуть його скорботні і веселі,
Болящі і палаючі серця.
Мені явився голос той від стоми,
Та не подався я в ліси за ним,
Де селяться аскети, звірі й гноми.
О, я ненавиджу отруйний дим,
Та спопеляю словом огняним
Димучий бруд, а не сніпок соломи!
Не розкидай без намислу по світі
Думки, як скарби, повні дивини.
Ти їх у схов душевний зачини,
А ключ до них сховай у заповіті!
Брехня! Думки в душі, як леви в кліті
Позападають у ліниві сни;
До скону не розбудяться вони —
Вже не царі, а жебраки в лахмітті!
Дай волю їм, допоки ще горять,
Допоки до життя вони охочі —
Крик і жага, любов і див оглядь!
Те. що живе не в полум'ї, а в клоччі,-
Дрімає і не відкриває очі,
Хоч ніж ти в нього вбий по рукоять!
І вийшов я на гори, як Хорив,
Поглянув на Дніпра важке свічадо,
Братам далеким поклонився радо,
Бо Київ разом з ними я творив.
Світила осінь. Берег златогрив
Дививсь у воду, як русяве чадо
Князів моїх. О таємнича ладо,
Скажи, чиє життя я повторив?
Як я лежав, засипаний землею,
Печаль віків — куди діватись їй? —
Любов'ю обернулася моєю,
А місто Кия в пам'яті моїй
Летіло понад степову гілею,
Як блискавиця в хмарі грозовій.
Блищать росою довгі пасма нив,
Як скроні, побринілі сивиною.
Той шлях, що ним я в молодості снив,
Що звів мене з коханою маною,
Заорано. Рілля переді мною.
Розхристаний чубок стерні надгнив,
Так ніби це під скибою масною
Похований русявий вітер жнив.
Стоги соломи в сповитках туману,
Мов айсберги, пливуть мені навстріть,
І надять душу хвилі океану.
Я йду та йду вже декілька століть,
Втопаю й на рятунок зву кохану,
Що деревом на обрії стоїть.
Липка земля із рук моїх текла
І заливала рапуваті скати,
Так ніби я зап'ястя мав розтяте,
І кров'ю захлиналася жила.
Втім, на долоні засвітила рана
Тим поблиском, що в полі спонадрана
На скибі залишають лемеші.
Так я відкрив, що полум'я любові,
Плачі і радощі в моїй душі —
Все з одності землі моєї й крові.
Невже забракло генію тепла,
Щоб оживити очі мармурові,
В камінні мозки влити світла й крові,
Збудити мисль із темного живла?
Ні, все в них є: слізьми промиті очі,
Думками й потом спалені лоби —
Про це говорять руки їх робочі.
Я чую ваше дихання. Раби,
Закуті в брилах крики боротьби,
Як рокотання грому в надрах ночі!
Час від його проникливого ока
Трутизну в мед підступно заховав.
Та він печаль і смерть свою поправ
Ніч обернув на сяйво оболока.
Невидимий для гнома і крота,
Торкаючи зірниці головою,
Стоїть він, мов заграва золота.
Просвітлюючи колоски і хвою,
Лежить між Сосницею і Москвою
Поета тінь прозора і крута.
Ще не скінчилося празникування
В гостинах юності, а сивина
Бринить сама від себе, як струна,
Яку напнула в полі осінь рання.
Але в одвічнім дарі чудування
Моя душа прозориться до дна;
Любові сяйвом повниться вона,
Як сонцем плід у пору дозрівання.
Я не боюся, що на рінь тверду
Чи на колючі гостряки покосу,
Немов доспіле яблуко, впаду...
Вітаю день осіннього приносу,
Як я оберну в пісню стоголосу
Свою — до краплі — силу молоду!
На серці — спомин маминого свята,
А на устах — солодкий вітер піль.
Калач і сонце, місяць і чепіль,
Блакиті чарка — сподом синювата.
В усьому — щастя. Хміль буття. Роса
Привітно посміхається, аж диво.
День, як багаття, тихо погаса.
Грудь матері ссе немовля жаждиво
І дивиться поважно в небеса,
Де мерехтять зірки, як вічне жниво.
Не простягну ніколи доброхіть
Безжальній костомасі дружби руку.
Люблю життя, де повно сонця й грюку,
І ця любов моя на сто століть!
Я син землі, що родить хліб і мрію.
Вона безсмертя кожному дала —
Поету, космонавту, гречкосію.
Збагну безмежжя неба і числа,
Добра відвертість і дволиччя зла,
Лиш смерті я повік не зрозумію!