|
Вірші школяра і студента Йозефа Кнехта |
І таємниця формул тих магічних
Чарує душі, мерехтить у слові
І вічний світ у втіленнях невічних
Перекладає в символи чудові.
Вони бринять так ніжно і мінливо,
Звертають нас до істини обличчям.
І з цього кола випасти можливо
Лише у центр найглибших втаємничень.
А навкруги — руйновище країни,
Повзучий плющ повився на руїни,
Гуде бджола. І над добром і злом
Лупає лиш приглушений псалом.
І той, що був колись такий славетний,
Ніким не перевершений гравець
В грі символів, мандрівник і митець,
Мав розум вільний, гордий і шляхетний, —
Старий, самітний, головою срібен,
Тепер він став нікому не потрібен,
Юнак до нього труд свій не приносить,
Магістр його на диспут не запросить.
Минуло все. Нікого вже немає.
Ні тих духовно вишуканих кіл,
Ні храмів тих, ні касталійських шкіл,
Нема вже їх... Старий відпочиває
Серед руїн. Над ним пливуть хмаринки.
В його руках барвисті намистинки.
Вони — як ієрогліфи печалі,
Що так колись багато означали!
Життя урвало ниточку хистку.
Тепер це тільки скельця кольорові,
Синенькі, білі, жовті, пурпурові,
Вони тихенько котяться крізь пальці
Старечих рук і губляться в піску...
І нема нам спочинку, нема вороття,
Ми в дорозі, ми гості,— ні поля, ні плуга.
Нас жене по світах вічна спрага буття,
У завершеність форми не втілена туга.
Ми не знаємо, хто ми. Ми — сни у віках.
Мов крізь пальці, проходим крізь час і природу.
Ми лиш глина покірна у бога в руках,
Котру ліплять, але не випалюють зроду.
Зупинитися! Бути! Зажевріть теплом!
Ось до чого ми прагнем у вічній тривозі.
Але прагнення ці — лиш міраж, лиш фантом,
Що ніколи не стане спочинком в дорозі.
Наш світ ясний, у нас немає долі,
Є лиш ума забави чарівні.
Але як страшно тужить в глибині
Кривава праніч варварства й сваволі!
В кружлянні мрій, а гармонії симетрій,
Легкі, як німби інопланетян,—
О, як ми тужем потай за життям
З вогнем зачать і таїнствами смерті!
Але, якби побачив їх дикун
Або людина з місяця,— дивами
Для нього був би знаків цих табун,
Це біле поле, всіяне словами,
Кабалістичним плетивом чудним
В химерних візерунках алфавіту
Тоді, мабуть, постав би перед ним
Страшний і незбагненний образ світу.
Були б там роги, ноги і хвости,
Рослини, змії, птиці й поторочі.
І, вражений до сліз, до німоти,
Він би читав їх, як сліди воронячі.
І в цих відбитках найрізніших мов,
У цьому хмизі втіленого звука
Побачив би, як жевріє любов,
Палає гнів, обвуглюється мука.
Він би жахався, плакав, і тремтів,
І переляк вишідтував, як знахар,
Збагнувши безмір зоряних світів
У мікросвіті цих графічних знаків,
Де стільки літер нижуться в рядки,
Такі чіткі й однакові, що навіть
Життя і смерть, кохання і ненависть
Стають подібні, наче двійники...
І врешті б він, бурмочучи закляття,
Той білий аркуш кинув у багаття,
І, при багатті мирно задрімавиши,
Повірив би, що чарів тих нема вже,
Що весь той жах розвіявся, минув,
І аж тоді б він, певно, усміхнувся,
І аж тоді б з полегкістю зітхнув.
Так і обличчя, любі нам колись,
Такі прекрасні, юні і відверті,
В печалі зморщок тінями взялись
І визрівають, блякнучи, для смерті.
Так у душі і захват, і порив,
Ледь спалахвувши, гасне, і натомість
Приходить жаль, що все ж це до пори,
Як щось одвіку вкладене в свідомість.
Та над цією прірвою розрух,
В долинах смерті, де сама трагічність,
В кромішній тьмі пручається наш дух,
Долає смерть і світиться крізь вічність.
Вдихає душу божому рабу,
Снагою зел запліднює природу,
Бажанням дії, боротьби і плоду.
Вливає небо в чашу голубу.
І творить, світ живий і неповторний,
І славить все той промінь животворний.
А потім він у безмір лине знову,
Шукаючи свою першооснову,
Крізь ті світи, які він сам створив,—
Молінням рук, простягнутих угору,
Любов'ю, гнівом, обрисом собору,—
Це боротьба, це щастя, це порив!
І розчерком пера, натхненно, в один мент,
Науки всіх віків збагнувши за два тижні,
Напише перший твір доскіпливий студент,
Де будуть відкриття й прозріння дивовижні.
І хлопчик, що сидить і бульбашки пуска,—
Так тішиться дитя, так дме у соломинку! —
І кожна з них летить, прекрасна і легка,
Хоч, може, їй летіть всього яку хвилинку.
Але і той старий, і хлопчик, і студент —
Всі троє творять з однієї піни
Ніщо, дрібничку, мрію, сентимент,—
Однак і в ній, хоч на єдиний мент,
А вічне світло спалахне і згине.
Ох, і щоразу, як вступали ми
В духовний храм Аквінського Фоми,
Беззастережно вірили йому
І скрізь ми правду бачили саму.
Тодішні люди і тодішні долі
Ввижались нам в якомусь ореолі,
І все було прекрасне, повноцінне,
І все складалось в бездоганне ціле.
Натомість ми, пізніші покоління,
Нікчемна парость доброго коріння,
Метаємось, б'ємо крильми по стелях.
І хто ми є? Блукальці у пустелях.
Що знали ми, крім сумнівів і муки?
Але колись, можливо, наші внуки
І ці терзання наші, й наші долі
Побачать теж в якомусь ореолі.
Можливо, й ми їм будем саме тими —
Просвітленими, мудрими, святими,
Бо вже вони почують тільки міфи,
Глухе відлуння нашої доби,
Про наше перетліле лихо
Й пригаслий попіл боротьби.
І той їм стане світочем життя ще,
Кого терзали сумніви найтяжче.
Хто шлях шукав крізь відчай і знемогу,
Покаже їм до істини дорогу.
І, може, в цьому й суть одвічна руху,
Глибин його потужна течія:
Живе в нас дух, безсмертний геній духу.
Він переможе, а не ти чи я.