«Что такое Чак? Может быть это сокращенное китайское или венгерское имя? Или Линней так назвал мексиканский кактус? А может быть, это имя какого-то ангела, который по заданию господа бога спустился с небес, чтобы растопить превратившиеся в деньги человеческие сердца божественно-странными звуками божественной гитары?»
Так спрашивал я себя самого, спрашивал других — каждого седьмого, встретившегося на пути, но точного ответа никто мне не дал. Взглянув на обложку книги с портретом Чака — апаша во фраке,— я представил, что это бродяга, живущий на острове Луцавсала в Гостинице Дырявой Лодки.
Но оказалось, Чак разговаривал, ходил, ел и пил, любил и говорил, как джентльмен, имеющий собственный замок, яхту и в прошлом двух жен...
Прочитав первые, величиной с ладонь, фолианты Чака, я представил себе его анархистом, для которого нет ничего святого: ни семьи, ни общественных норм, ни знаков препинания.
А оказалось, он любил и почитал родителей, дом и дядьку в Берзауне, ценил порядок, носил красивые галстуки и терпеливо разбрасывал среди своих поэтических строк точки и запятые.
Чак и торжествен, и брызжет шутками, словно фонтан.
Он незлобив но смело бросается в самое пекло борьбы.
Без движенья, как письмо без марки,
На вокзале я люблю торчать.
Женщины, огромные как барки,
Весело несут в корзинах кладь.
После этих хрупких ноготочков
У девиц, которых выпил джаз,
Радуешься женщинам в платочках,
Настоящим бабам без прикрас.
Едут в запропащую глубинку,
В позабытый чертом уголок,
Чтоб со свежим маслом в Ригу, к рынку,
Поезд их назавтра приволок.
Их слоновьи ноги так ступают,
Что, не выдержав могучих пят,
Камни в изумленьи замирают
И ступени жалобно скрипят.
Жаль, что нет великого Верхарна,
Жаль, до наших дней недотянул,
А не то бы снова благодарно
Он походки той услышал гул.
Как колышутся их бедра, груди
Необъятные, пьяня, как ром,
И невольно отступают люди,
Пропуская их в дверной проем.
Голосов их звук услышав трубный,
Брякнулся б поэт-романтик Тик.
Даже старец, страсти недоступный,
Встретив их, любовь бы вновь постиг.
После этих хрупких ноготочков
У девиц, которых выпил джаз,
Радуешься женщинам в платочках,
Настоящим бабам без прикрас.
зима приходит, набирая
такую силу с каждым днем,
что кажется преддверьем рая
дыра, в которой мы живем
земля, в которой нет нам места,
двора, и стало быть, кола
чужая, стало быть, невеста
белым-бела белым-бела
Авжеж, питання:
Чому б і не податися в матроси?
Спитав би: пане, мордо-капітане,
Штурвалом голиш зради і тороси?
На щоглу викинув би прісну душу:
Хай майорить, солоним вітром плаче.
Із протилежного краєчка суші
Колись, бог дасть, і я її побачу.
Побачу. Мов не на свою, погляну.
І скрушно дорікну: жаль, не навчилась,
Як море, у собі ховати рану,
А в світ боліти — світлими очима.
А я ж бо, душе, вже багато вмію.
І зрадити. І зрадника простити.
І вбитим бути. І під буревії
Долоні парусами розпустити,
Щоб мій не утопивсь зі мною вбивця.
А слави і неслави всім задосить.
Я врятувавсь — удруге народився,
Він, вдруге вбивши, збагатив свій досвід.
І кривда є правдива, й кривдна правда,
І срібло — зло, хоч не добро — безгрішшя.
Подай-но, море, неба простирадло,
Я світом залатаю душу грішну.
Мов голка, гороб'я цвірінькне в пучці,
У дзьоба промінь сонячний засилить.
Латай, моряче! Над пучини й пущі —
Одну лиш душу нам сходить несила.
Жаль-жаль, стихіє.
Ми, здається, квити.
Як вірилось! — це морем невпросимим
Душа, як парус, повна! Б'ється, квилить!
А ти — всього ж бо латка парусини.
Рушник,
що вітер на плече накинув,
йдучи доїти вим'ясті хмарища.
Дарма.
Іду.
Немає серцю впину.
І сіль, як дятли, хай віспить обличчя!
Цей тихий бездум і печалі чари -
Мені до них дозволили сягти,
Мов до джерел — дахи небесні, хмари
І Ти.
Ступати грузько — стільки тут вологи!
Усе, чого я прагнув до знемоги,
Я бачу, інший випива спрожогу..
Душа моя — осушений фіал.
Фінал.
Тягар — на користь, хоч і мало сили.
Мерця опустимо на дно могили.
Торкнися дерева, яке звалили,—
Воно уперто ще бринить життям —
Затям!
То кажеш: «геть», то любиш до загину.
Зерниною себе в ріллю я кину.
Метну до неба подих, як пташину.
Обридла плоть мені, що дух несе,-
Як все.
Повільне зникнення й спокою чари —
Мені до них дозволили сягти,
Мов до джерел — дахи небесні, хмари
І Ти.
Бреду я натомленим кроком.
Далеке, тебе чи знайду?
Що стеблик у брили під боком
Чи риба в базарнім ряду?
О де ти?
Навіщо коріння?
Ні в мулі, ні в листі не будь.
Я — лиш гіркота і каміння.
Навіщо приховуєш суть?
Все вище
Далеке і любе.
В долоні,
В це тіло,
Сюди,
Життя, увійди в мої губи,
Неначе у хвилі ввійди.
Напій же,
Невтолене
Серце натомлене.
Відчую тоді, як пророче
Життя над стернею шепоче
В бадиллі хвоща й лободи:
Люби!
І в подиху вчуєш мене.
Ти злийся із дзвоном в одне
І птаха відчуєш в собі.
Люби...
І люблю я.
Освідчуюсь світу й Тобі,
Це Ти дала світ, далебі,
Люблю я.
ТРИ КНИГИ
Видав я книгу
чудову
про вічність,
мистецтво
і душу.
Видав,
але всі книгарні —
прикро —
відмовились
геть
від моєї книги.
Вдарився в тугу я?
Ні!
Другу я випустив
книгу,
книгу палку
про братерство
й помогу,
майбутнє людства
і велич культури його.
Тільки даремно
шукав я її
на вітринах
поміж розкішних томів романів,
модних чорнильниць
і худорлявих кінокрасунь —
даремно.
І коли я
зайшов до крамниці
й про книгу спитав,
свою полум'яну книгу,
дівчина — запахуща,
мов першосортна сигара,
з ніжним, як у мадонни, лицем,
усміхнулась:
«Пане, тут не притулок
чи товариство охорони тварин».
І тоді,
в цей імлистий осінній вечір,
коли на бульварах під липами,
замість квіток,
пахли вже тільки
повійниці
й авто виринали з пітьми
із двома вогняними сонцями попереду,
я,
повернувшись додому,
скинув чоботи й викинув їх у вікно,
продав господині пальто
за свою кімнату,
сів
і
пишу твір:
«Практичні поради
пограбовувачам кас,
підроблювачам векселів,
убивцям,
невінчаним;
письменникам-початківцям,
абітурієнтам, що провалилися,
водіям авто і
тим, хто не вміє танцювати».
Двадцять книжкових магнатів
бились за неї,
мов за державну дотацію,
і, коли вже ця книга вийшла,
тисячі
сяючих
світлових реклам
передавали в народ
назву моєї книги.
Поруч
із знаменитими шинами Данлопа,
пастою Хлородонт
і прекрасною пудрою Хубіган
із усіх кутків,
стовпів і вітрин
виривалося вам назустріч
моє обличчя —
гостре й худе
після безсонних ночей
та обідів, з'їдених лиш уві сні.
Фірмою
найняті агенти гучно
виголошували:
«Хай живе!»
Волоцюги і школярі гадали,
поглядаючи на незнайоме фото:
«Чи це якийсь йог —
новий рекордсмен голодування,
чи, може, японський боксер —
майбутній противник Демпсея,
чи ще не затриманий вбивця?»
Панночки видихали:
«Ох, рятівник наших душ!»
А
сучасна одна
тютюнова фабрика
випустила
із найгіршого тютюну
свої кращі сигари
під моїм іменем.
Добре
Нам було на дивані, як шолом, твердому.
Цинобри
Тліли запахи в темнощах дому.
Букви
Розмовляли в книжках на полиці.
Пилюка
Знеможено падала на світ марнолиций.
Чув я на пальцях
Дівочого серця вдаряння.
З її губ,
Як духи, піднімалася кров.
Щастя ?
Чи була ним ця тиша?
Чи були ним ці карі зіниці?
Чи були ним цілунки,
що лежали в задолинах уст, як зірниці?
Щастя?
Але чом я можу забути
Все, що вколо —
Цей будинок, в якому
Кохаємось ми.
Цю кімнату,
Килими.
Чом я світ відчуваю глибоко у мозку, як ніж?
Це тому, що я чувся ще кволо
І не міг те зробить, що хотів.
А потім збагнув я:
Все,
Все, що хапаю,—
Нікчемні дрібниці.
А щастя?
В шибці майнуло крилечко птиці.
Сп'яніння.
Сніг.
Я збагнув тоді добре.
А вітер надворі
Грав печально на місяця домрі.
У калюжах лежали
Золоті пелюстки ліхтарів.
Десь далеко,
Як Монблан, у снігах біло смуток горів.