Книга Перша

Тихнуть, богине, вітри, розбігаються хмари небесні
Ще до приходу твого. Найніжніші до ніг тобі квіти
Стелить умілиця щедра - земля, посміхається море,
Небо власкавлене сяє-виблискує світлом текучим.

Щойно пора весняна заясніє в усій своїй вроді,
Щойно, звільнившись од пут, Фавон війне життєдайно,-
Спершу небесні птахи твою з'яву, ходу переможну
Славлять, богине, твоєю могутністю вражені в серце.

Потім і звірі, й стада пасовищем багатим буяють,
Ріки стрімкі пропливають, аби поспівать за тобою,
Бачити вроду твою,- куди б не вела ти, не звала.

Далі - по горах, морях, по бурливих потоках, дібровах,
Густозелених оселях птахів та полях шафранових -
Всім ти проймаєш любов'ю серця, тож усе доокола
Солодко множить свій рід під твоєю, блаженна, рукою.

Ти-бо єдина природою правиш: без тебе й билинка
Не проросла б, до ясних берегів божественного світла
З пітьми ніщо б не тяглось, не було б насолоди ні в чому.

Тим-то жадаю твоєї підмоги, почавши складати
Вірші, в яких я хотів би природу речей роз'яснити
Синові Меммія нашому - ти ж бо його повсякчасно
В славі, багатим на успіхи бачити волиш, богине.

Тож і словам моїм непроминальну дай звабу, всевишня.
Дай, щоб тим часом, заглиблена в сон, на морях, суходолах
Люта, виснажна війна, втихомирившись, одпочивала.

Миром погідним одна з-між богів ти спроможна втішати
Смертних: суворим мистецтвом війни зброєвладний керує
Марс. Але й сам він, бува, як лише заятриться відвічна
Рана любові, спішить до твого пригорнутися лона -
І завмира горілиць: відхиливши назад, мов точену,
Шию, тобою, богине, насичує спраглий любові
Зір свій і з уст перехоплює-п'є пожадливо твій подих.

Саме тоді, коли так він лежить,- над ним нахилившись,
Тілом священним своїм обійми його й, мову ласкаву
3 уст проливаючи, миру, славетна, випрошуй для римлян.

Бо ж як вітчизна в біді, то ні нам до такого заняття,
Звісно, душа не лежить, ані Меммія славний нащадок,
Поки неспокій довкіл, од громадських справ не відступить.

* * *

Ну, а тепер, нагостривши свій слух, проникливим духом,
Вільним од різних турбот, у правдиве заглиблюйся вчення,
Щоби дарами, котрі тобі сам готував я так пильно,
Не погордив ти раніше, ніж їх до кінця зрозумієш.

Бо над найвищою сутністю неба й богів міркувати
Зараз почну, до начатків речей всіх пробитися хочу -
Тих, що природа і творить усе з них, і множить, і живить,
І на які вона знов по загибелі все розкладає.

Ми ті начатки йменуєм: матерія, чи родотворні
Тільця речей; окрім того, насінням речей дуже часто
їх називаємо; врешті, ще й іншу вживаємо назву:
Первісні тільця, від них-бо, найперших, усе виникає.

В час, коли роду людського життя, розпростерте, лежало
Долі в усіх на виду під релігії гнітом одвічним,
Що, висуваючи голову темну з безодняви неба,
Грізним обличчям хилилась, лячна, до вмирущого люду,
З-посеред еллінів зваживсь один проти неї піднятись
І скерувати свій зір, хоч і смертних очей,- проти неї.

Тож ані слух про богів, ні погрозливий грім, ні мигтіння
Стріл-блискавиць не злякали його: запалився ще більше
Духом своїм, ще палкіше запрагнув прорватися вперше,
Збивши на брамах природи замки, із вузин - на простори.

Духу наснага жива довела свою міць: промайнувши
Ген за найдальші краї огороди вогненної світу,
Думку напруживши й дух, озирнув переможець уважно
Всю безбережність, і звідти доносить нам, що народитись
Може на світ, а що - ні, яка сила кінцева властива
Кожній з речей, яка суть її, де їй накреслено межі.

Так-от релігію, що понад людом була, в свою чергу
Взято під ноги, а нас - підняла перемога до неба.
Та непокоюсь, аби не подумав ти часом, що хочу,
До нечестивого вчення схиливши, на стежку злочинну
Вивести, друже, тебе. Навпаки, це релігія часто
До нечестивих, а то й до злочинних призводила вчинків.
Так було, кажуть, в Авліді, де Трівії Діви жертовник
Перші данайців вожді, що вважались окрасою війська,
Кров'ю невинною Іфіанасси колись осквернили.

От уже стьожки жертовні, дівоче волосся вповивши,
По її щоках і справа і зліва спливли рівномірно.
От вона вгледіла батька свого, що при вівтарі сумно
Станув, а поряд - прислужники, бачить, ножі приховали;
Співгромадяни ж, на неї задивлені, гірко ридають,-
І підкосились їй ноги, і впала, бліда, на коліна.
Не помогло безталанній в ту мить, що назватися батьком

Міг завдяки саме їй, своїй першій дитині, володар.
Поки тремтіла всім тілом, як лист, понесли нещасливу
Діву до вівтаря, тільки не з тим, щоби після обряду
Звідти вести її, славлячи хором дзвінким Гіменея -
Ні! Щоб у розквіті літ, перед самим заміжжям упала,
Чиста,- від рук нечестивих отця свого; жертва печальна
Хід кораблям, що застрягли в порту, мала дати щасливий.
От що таке забобон, і до чого схиляє людину!

Будь-коли й сам ти, можливо, наслухавшись, що пролепече
Вмілець лякати - віщун, відсахнутись од мене захочеш.
Той вже такого тобі наговорить, таким маячінням
Розум затьмарить, що в тебе життя шкереберть піти може
І скаламутитись жахом раптовим усе твоє щастя.

Та й дивуватись не варт. Бо, коли б усвідомили люди
Те, що їх біди межу мають певну,- зуміли би якось
Віщим отим буркунам і релігії протистояти.
Нині ж ні змоги, ні способу, як їм опертись, немає:
Кожен боїться, що вічно й по смерті каратися буде.

Значить, природа душі невідома: народжена з тілом
Чи, коли родиться хтось, в його тіло вона проникає,
Чи загибає однаково з нами, розкладена смертю,
Чи навіщає похмурого Орка й розлогі затони,
Чи в якісь інші з веління богів прослизає створіння,
Як оспівав це наш Енній колись, що з верхів Гелікону
Вперше приніс для вінця свого листя постійно зелене,
Серед усіх італійських племен себе славою вкривши.

Енній, до речі, й про те веде мову в своїх несмертельних
Віршах, що є в Ахерусії млистій таке побережжя,
Обшир такий, куди душі людей, ні тіла не доходять,
Тільки зображення їхні - подоби, бліді, що аж диво.
Там, запевняє співець, показавсь йому образ Гомера
В славі своїй, що квітує віками, і, рясно проливши
Сльози гіркі, став природу речей викладать йому віршем.

Отже, не тільки над тим, що за явища бачим на небі,
Добре подумати слід: за якими законами біг свій
Місяць і сонце вершать, що за сила глибинна керує
Всім на землі,- щонайперше слід розумом чуйним пізнати,
З чого душі, як і духу людського, природа постала,
Що нас жахає не раз, коли хворість підточує сили,
Чи наяву, чи тоді, як у сон поринає людина:
Бо ж і тоді мовби чуємо, бачимо тих, що давно вже
Смерть їх взяла під косу, а землею - останки вповито.

Все ж я свідомий того, що затемнене греків учення
Буде нелегко по-нашому висвітлить, віршем латинським,
Надто, коли доведеться вдаватись до слів-новотворів:
Мова ж убога, на жаль, а предмет - новизною багатий.

Та благородство твоє й сподівання солодкого плоду
Нашої дружби мене спонукає за будь-який взятись
Труд і йому присвятитися, ночі проводячи світлі
В пошуках слів, як і віршів, що ними б мені пощастило
Світло таке в твоїм розумі викресать, щоб озирнути
Найпотаємніші міг ти при ньому речей всіх глибини.

Значить, розвіяти страх, що в душі загніздився, повинні
Не ясносяйного сонця провісники - промені-стріли,
Не найяскравіший день, а природа - весь лад її, вигляд.
Ось що ми тут беремо за початок, за першу засаду:
З волі богів, із нічого ніщо народитись не може.

Бо, якщо страх у полоні тримає людей всіх так цупко,-
Це через те, що, весь час помічаючи явищ багато
Як на землі, так на небі, вони неспроможні збагнути
їхні причини й гадають, що все це - веління безсмертних.
Отже, як слід усвідомивши те, що з нічого ніколи
Не виникає ніщо, ми чіткіше простежити зможем
Роздумів наших предмет: відкіля кожна річ узялася,
Як„ незалежно від волі безсмертних, усе протікає.

Хай щось могло б із нічого постати,- то все б упереміш
Із різнорідних родилось речей, без потреби в насінні:
З моря людина пішла б, із землі виринали б лускатих
Риб косяки, прямо в небі могло би виводитись птаство;
Різні отари, стада й, між собою спаровані будь-як,
Звірі всіляких порід то поля, то пустелі б займали.

Й дерева плід не однаковим був би: постійно б мінявся;
Все тоді, взяте зокрема, могло б, отже, все породити.
Тож, якби в кожній з речей не було родових отих тілець,
То чи була б у речей тих спорідненість, певна їх матір?

А коли все довкруги із свого виникає насіння,
То кожна річ тільки там постає й виринає до світла,
Де є матерія, речі властива, і первісні тільця.

Ось чому так не бува, щоб усе виникало з усього -
В кожній з речей, своя сила є, тобто властивість окрема.
Квітне, приміром, весною троянда; хліба половіють -
Саме в спекотливі дні; виноград - восени дозріває.

Чи не тому, що насіння речей плодотворно злилося
Кожне - в свій час, єсть у кожного виду йому лиш догідна
Для проростання пора, коли мати - земля живодайна -
Речі тендітні безпечно виводить до обріїв світла?

А виникали б ті речі з нічого,- тоді б і родились,
Як коли трапиться: то восени, то весною, то влітку,
Бо не було б тоді, значить, таких родотворних начатків,
Що недогідна пора від злиття їх могла б одхилити.

Втім, якщо речі з нічого зростали б, то певного часу,
Щоб поєдналось насіння їх, розвиток не вимагав би:
Ледь появившись на світ, юнаками ставали б одразу
Діти грудні; з-під землі б умлівіч пробивались дерева.

Чуда ж такого ніхто ще не бачив: усе поступово,-
Так і природа велить,- із свого виростає насіння
І зберігає при тому свій рід. Отже, звідси висновуй:
Все із своєї зростає матерії й живиться нею.

Зваж і на те, що, якби не дощі під час року помірні,-
Не видавала б земля джерела наших радощів - плоду.
А без поживи ніяке створіння не тільки не здатне
Роду свого зберегти, а й саме існувати не годне.

Можна скоріше таке припустити, що спільних багато
Тіл є в речах багатьох, як у писанім слові, скажімо,-
Букв, аніж те, що без первоначал може щось виникати.
Далі: чому не подбала природа, щоб люди, приміром,
Зросту такого були, що могли б і моря глибоченні
Вбрід переходити, й гори стрімкі розсувати руками,
Й довготривалим життям через низку віків пробиватись?

Видно, речам, щоб могли вони виникнуть, дана лиш певна
Кількість матерії; з неї й складається все нарожденне.
Отже, погодься: з нічого ніщо поставати не може:
Треба насіння, що з нього могли б народитися речі,

А народившись на світ,- потягтись до легкого повітря.
Врешті, додам: якщо більше снаги мають орані землі,
Ніж цілина, якщо працею рук урожай піднімаєм,
То очевидно, що містить земля родотворні начатки.

Їх до життя й понукаємо ми: прорізаємо плугом
Первісну твердь, за собою родючу лишаючи скибу.
А не було б у землі тих начатків,- без нашого труду
Значно кращим ставало б усе з дня на день самовільно.
Втім, коли річ якусь нищить природа, її вона, звісно,
Не обертає в ніщо - розкладає на первісні тільця.

Бо, якби кожна з речей прирікалась на знищення повне,
В нас на очах то одне щось, то інше зникало б раптово.
Жодної сили б тоді не потрібно було, щоб на крихти
Річ роз'єднати могла, розплести її тіла тканину.

Тож, коли геть усі речі складаються з вічного сім'я,
То, поки сила не зрине така, що зустрічним ударом
їх розіб'є чи зруйнує зсередини, в пори пробившись,-
Жодній з речей не дозволить загинути творча природа.

Врешті, коли б усе те, що зникає з перебігом часу,
Не залишало й дробинки матерії, жодного сліду,
Як же Венера тоді з роду в рід викликала б до світла
Різні створіння, і звідки земля, незрівнянна майстриня,
їжу б черпала, щоб їх з роду в рід годувати й ростити?

Звідки до моря пливли б, його повнячи, власні джерела
Й ріки віддалені? Як би в ефірі зірки випасались?
Все вже давно - якщо має в собі воно тіло вмируще -
Стало б нічим, перетравлене давністю, часом бездонним.

Та коли стільки віків пропливло й не забракло ні разу
Тіл, необхідних для того, щоб повністю світ оновився,-
То несмертельною мусить же бути начатків природа.
Вже коли є в світі щось, то нічим воно стати не може.

Зрештою, сила й причина одна кожну річ без різниці
Знищила б тут же, якби не матерія вічна: всі речі
Зчепленням більшим чи меншим своїм вона в'яже докупи.

Дотик найменший тоді до загибелі б міг причинитись,
Бо не бувало б речей, з незнищимого тільця посталих,
Чий щонайглибший зв'язок тільки певна б порушила сила.

Тож, коли первоначала речей усіх перебувають
У розмаїтих зв'язках, коли скрізь є матерія вічна,-
Цілість свою зберігатимуть речі, аж поки не стрінуть
Сили такої, що сплетення їх розірвати спроможна.

Жодна, як бачимо, річ у ніщо обернутись не може:
З розпадом вернеться знов до матерії первісних тілець.
От пропадають дощі, коли батько-ефір позахмарний
Стрімко скеровує вниз їх-у лоно землі материнське.
Вруниться сходами поле зате й зеленіють дерева
Пишним гіллям, розростаються, гнуться од щедрого плоду.

Звідси - і рід наш людський, і тварини черпають поживу,
Звідси - й міста багатіють, обновою тішаться - дітьми,
Буйнозелені дзвенять од співучого птаства діброви.
Звідси - й отари гладкі, на траві соковитій розлігшись,
Одпочивають собі. Молока білосніжна волога
Рясно з набряклого вимені точиться; звідси - грайливий
По моріжку виграє молодняк на хистких іще ніжках,
Хай-но шумке молоко йому вдарить у ніжну голівку.

Тож остаточно ніщо, хоча зникне з очей нам, не гине,
Бо одне з одного споконвіків поновляє природа:
Щоб народити щось,- іншої речі їй смерть необхідна.

Зараз, хоча й пояснив я, що жодна річ із нічого
Не постає і в свій час у ніщо обернутись не може,
Та боячись, що мені через те лиш не йнятимеш віри,
Що найдрібніших начатків речей наше око не бачить,
Думку таку ще додам: у речах - це вже визнати мусиш -
Містяться тільця, котрі, хоч існують, усе ж непомітні.
Вітер, по-перше, впадаючи в шал, усе море шмагає,
Судна трощить важкі, розганяє, розшарпує тучі,
Вихором іноді в полі промчить, величезні дерева,
Мов соломинки, кладе; на хребти небосяжні звалившись,
Подувом дужим ламає ліси - ось така в нього сила:
Гуркотом, громоподібний, грозить нам, гуде, скаженіє.

Отже, вітри - це тіла, що їх зором помітити годі.
Саме вони, ці тіла, суходіл, і моря, і небесні
Хмари січуть, у пориві раптовому ними кружляють.

Їх течія руйнівна - як вода, що хвилює ласкаво
В річищі й раптом, розбурхана, рине, виходить далеко
Поза свої береги, коли зливи страшні її повнять
І, з височенних спадаючи гір, повноводі потоки,-
Що хмизняком, і гіллям, і деревами цілими крутить.

Навіть могутні мости не здолають опертись потужній
Силі стрімкої води: так поривно, дощами набряклий,
На кам'яні велетенські опори потік набігає.

З гуркотом, тріском розвалює все, перекочує в хвилі
Брили, подібні до скель; що зіткнеться з ним,- падає тут же.
Так от, хоча й непомітні, проносяться вітру пориви,
Мов непокірна ріка: як лише по дорозі натраплять
На перешкоду якусь,- налітають на неї раз по раз,
Поки таки не зметуть. А бува, заклубившись миттєво,
Схоплять що-небудь і, крутячи в вихорі, мчать собі далі.
Значить, вітри - кажу ще раз і ще раз - тіла, що їх оком
Не помічаєм, якщо і прикметами, й діями схожі
До невгамовного плину ріки, що доступна для зору.

Й запахи різноманітних речей ми сприймаєм, одначе
Зовсім не бачимо, як вони нам потрапляють до ніздрів.
Око не вловить потоків тепла, йому годі уздріти
Холоду подих, та й слів, що в повітрі летять, не помітиш.

Все це в природі своїй мусить бути тілесним, оскільки
На відчуття наші діє, торкаючись їх. А торкатись
І піддаватися дотику - що б могло ще, окрім тіла?
Одяг, розвішаний на узбережжі, де піниться хвиля,-
Вогкий, а вистав на сонце його - за хвилину просохне,
Та не догледіти, як осідає на ньому волога,
Як - утікає, заледве ковзнуть по ній промені сонця.
Отже, вода на такі вже дрібні розпадається крихти,
Що й найзіркіше ніяк їх не зможе помітити око.

Так от і перстень, коли його носиш на пальці постійно,
З року на рік непомітно втрачає щось, робиться тоншим.
Камінь уперта продовбує крапля. Леміш, хоч залізний,
Теж поступово маліє-стирається, краючи землю.
Глянь на дорогу міську: покриття її - тесані плити -
Вичовгав натовп людський. А правиці у бронзових статуй,
Що біля брам височать, наче схудли: до них раз од разу
Кожен, до міста чи з міста йдучи, припадає вустами.

Тож очевидно, що все від тертя стає меншим, одначе
Не помічаємо часточок тих, що всякчас одпадають:
Наче позаздривши, бачить того не дала нам природа.
Врешті, й того, що речам усім день і природа помалу,
Частку по частці дає, щоб росли, розвивалися мірно,-
Хто б не напружував гострого зору,- не вгледить ніколи.

Як і того, що з трухлявою старістю речі втрачають,-
От як той берег скелястий, поглянь, що його заповзято
Сіль роз'їдає морська,- зрозуміло, ніяк не завважиш.
Через ті крихти, для ока не видимі, й діє природа.
Та не подумай, що все тими крихтами, тільцями тими
Щільно забите довкіл: у речах порожнеча є також.

Добре затям собі те: пригодиться на кожному кроці,
Бо ж ні блукать, ні вагатись не будеш, ні знову та знову
Суті в усьому шукать, до мого недовірливий слова.
Є, кажу, вільний, порожній цілком, недоторканий простір.

А не було б його,- як же тоді мали б рухатись речі?
Перша-бо кожної речі властивість - опір чинити
Й на перешкоді ставать - одночасно в усьому про себе
Знати дала б - і ніщо й ворухнутись не мало би змоги:
Жодна-бо річ, поступившись, не стала б для руху початком,
Ти озирнись: на морях, і на землях, і високо в небі -
Скільки там різного руху довкіл! Описать неспромога -
Просто в очах мерехтить. А коли б не було порожнечі,
То не лише не могло б усе рухатись так метушливо,
А й появитись на світ не здолало б: у купі суцільній
Так і лежала б матерія мертво, без жодного руху.

Ось що цікаве, крім того: якою б нам річ не здавалась
Щільною, все ж, як побачиш, і в ній мусить буть порожнеча.
От у печеру ввійди: на її кам'яному склепінні
Начебто висіявсь піт, що струмками збігає по стінах.
Що споживає істота жива, те розходиться в тілі.

Так і дерева, зростаючи мірно, в свій час плодоносять,
Бо допливає живлюща волога, почавши з коріння,
Ген до вершечка - розлогим гіллям, як і стовбуром цілим.
Чуємо звуки, що вільно собі через стіни проходять
І через двері важкі. До кісток промерзаємо взимку.

То чи бувало б таке, якби в світі ніде не траплялось
Вільного простору, через який переходили б тільця?
Врешті, чому за об'ємом однакові й формою речі -
Різні цілком за своєю вагою? Коли б у клубкові
Вовнянім стільки ж містилося тілець, що їх олов'яна
Куля вміщає, то стільки б і важили дві оті речі.

Бо найприродніша тіла властивість - униз натискати,
А порожнеча в природі своїй, навпаки,- невагома.
Тож, як одне щось - легше від іншого, хоч і не менше,
Значить, порожняви, проміжків вільних,- більше у ньому.
І навпаки: що вагоміша річ, то - підказує думка -
Більше в ній міститься тілець, а вільного простору - менше.
Отже, сягнули ми розумом чуйним того, що присутнє
В суміші кожній з речей, що йменуємо ми: "порожнеча".

Тут я тебе попередити мушу, щоб ти не піддався
Деяким твердженням хибним, що в блуд завести тебе можуть.
Он, кажуть, моря вода, пропускаючи риби лускаті,
їх по волозі веде, бо за ними лишається вільне
Місце, де знову, на мить одступивши, змикається хвиля.

Так і всі інші, мовляв, місцями чергуючись, речі
Можуть у щільному просторі рухатись поперемінне.
Все це, однак, на хисткій, помилковій оперте основі.
Справді-бо: як могли б рухатись риби, якщо б не давали
Місця їм води пливкі? Й навпаки: якщо риби не зможуть
Рухатись,- як і куди течія б одступила прозора?

Тож або всі, скільки є їх, тіла взагалі не спроможні
З місця рухнутись, або ж у речах таки є порожнеча,
Звідки й бере кожна річ і початок, і змогу для руху.
От, припустімо, зіткнувшись, пласких двоє тіл із розгону
Тут же відскочать, то всю порожнечу, яка утворилась
Поміж тілами двома, мусить знову зайняти повітря.

Все ж не відразу воно,- хоч би як його хвилі стрімливо
Не проривалися,- не водночас увесь простір собою
Виповнить, лиш поступово: насамперед - місце найближче,
Потім - сусіднє, а далі - прогалину всю заполонить.
Марно би стверджував хтось, що тіла розійшлися від того,
Що блискавично згустилось повітря. Адже порожнеча
Там постає, де раніше її не було, і так само
Те, що раніше було порожнечею, робиться щільним.
Ні. В такий спосіб ніяк не змогло би згуститись повітря.

Та, якщо б навіть могло воно,- без порожнечі, вважаю,
Все ж не згустилось би так, не звело б усіх тілець докупи.
Скільки б мені не перечив ти, отже, і часу не гаяв,-
Визнати мусиш, однак, що в речах таки є порожнеча.
Ще не один навести б міг я доказ, щоб ти пересвідчивсь
У справедливості суджень моїх, але й те, що сказав я,
Дасть тобі змогу піти хай по ледве помітному сліду,
Щоб і все інше ти сам одшукати міг розумом чуйним.

Як у мисливця собаки не раз, щойно слід на стежині
Нюхом уловлять тонким, незабаром у хащі знаходять
Жителя гір - хижака, що в норі приховався глибокій,
Так от і ти крок за кроком, одне проясняючи іншим,
Сам тут усе поступово збагнеш: десь у схові найглибшім,
Думку звернувши туди, свою здобич ти виловиш - правду.

Ну, а якщо сумніваєшся досі ти, все ще байдужий,
Меммію мій, до тих пошуків,- ось що тобі обіцяю:
Так тоді широко мова моя милозвучна проллється,
Взявши початок од серця мого, від таких повноводих,
Буйних джерел, що боюсь: може старість холодна та млява
В тіло моє прослизнуть і вузли життьові розв'язати
Перше, ніж я б тобі встиг усіх доказів силу-силенну
З того чи з іншого приводу викласти мовою віршів.
Ну, але годі. Підхопимо знов міркувань наших нитку.

Отже, природа, говорячи стисліше,- це поєднання
Двох протилежних речей: є тіла, але є й порожнеча -
Простір, де можуть вони поміщатись і рухатись вільно.
Те, що існують тіла,- відчуття, для створінь усіх спільні,
Стверджують. Не довіряти їм - значить себе ж позбавляти
Змоги судити про речі приховані, бо ж очевидну
Виб'єм опору з-під ніг, перекреслимо думки спромогу.

Далі. Якби не було того простору, вільного місця,
Тобто порожняви,- де б мали різні тіла подіватись,
Як тоді пересуватись могли б вони в напрямках різних?
Вище я виклав тобі щодо цього чітку свою думку.

Врешті, чи є щось таке, що від тіла ти б міг одділити
Й від порожнечі,- таке, що творити могло б самостійно
Третю якусь, від порожняви й тіла відмінну, природу?
Справді-бо: що вже існує, те мусить-таки чимось бути;
Хай за об'ємом воно й невелике, хай крихітне буде,-
Все ж, коли можна його хоч легенько, хоч якось торкнутись,-
Тіл усіх кількість примножить воно, в їх сукупність увійде.
А недоступним для дотику буде і зможе крізь себе
Вільно будь-яку річ пропустити без опору,- значить,
Це - незаповнений простір, ми кажемо тут: "порожнеча".

Все, що існує, додаймо, саме по собі - неодмінно
Діє саме або ж дії якійсь підлягає сторонній;
Врешті,- й тим може буть, що вміщає всі речі рухливі.
Діяти ж і піддаватися дії - це речі властивість,
Ну, а вміщати щось - має спроможність одна порожнеча.
Отже, крім тіла й порожняви, в низці речей не буває
Ще чогось іншого, третього, що існувало б окремо
І незалежно, саме по собі, що могли б ми сприймати,
Чи завдяки відчуттям, чи зусиллями думки збагнути.

Бо, як побачиш,- усе, що існує, що назване якось,
Буде властивістю двох тих начал або явищем буде.
Що неможливо від речі віднять, відокремить од неї,
Не зруйнувавши при тому її,- має назву "властивість":
Жар - од вогню, від каміння - тягар, од води невіддільний -
Плин, дотикання - від тіл, од порожняви - недотикальність.

І навпаки, як-от: рабство, убогість, багатство, свободу,
Війни і злагоду - все, що приходить на світ час од часу,
Як і відходить, під назвою "явища" тут розглядаєм.
Також і час не існує окремо: що трапилось нині,
Що - в давнину, що колись має статися,- ми відчуваєм
Тільки в зв'язку нерозривно-тісному з самими речами.

Визнати мусиш таке: самого по собі, поза рухом
Та супокоєм речей, ми не можемо часу сприймати.
От Тіндаріду, мовляв, колись викрали, й гордої Трої
Люд упокорений був... Не подумай, що всі ті події
Мають окреме своє, від речей не залежне тривання:
Ті покоління людей, без яких не бувало б і явищ,
Ген віднесла вже доба, що пролинула безповоротно.

Що відбулося у часі, вважаймо те явищем певним
Щодо людей та місцевості, де розгорталася дія.
Врешті, коли б ні матерії жодної речі не мали,
Ні відповідного простору, місця, де все б відбувалось,
То Тіндаріди прекрасної чаром роздмухана пристрасть,
Що прослизнула вогнем до грудей Олександра-фрігійця,
Не привела б до боїв славнозвісних війни затяжної,
Ні тайкома від троянців опівночі кінь дерев'яний
Греками б не розродивсь, що Пергам обернули у попіл.

Тож очевидно, що кожну подію нам слід розглядати
Не як окреме, буттям незалежним наділене тіло,
Не як порожняву, що, зрозуміло, свою має сутність,
А навпаки: називать її можеш цілком справедливо
Явищем тіла і місця, де мусить усе відбуватись.

Далі. В тілах розрізняти потрібно речей всіх начатки
Й те, що вже склалося в ході злиття, поєднання начатків.
Щодо начатків речей, то ніщо зруйнувать їх не в силі:
Щільність їх тіла незламного все переборює врешті.
Важко, щоправда, повірити в те, що існує в природі
Щось непроникливе - тіло без жодної пори, щілинки:
Чи не проходить крізь товщу стіни блискавиця небесна,
Гамір, слова? У вогні розпікається навіть залізо.
Від непомірної спеки, бува, розсідаються скелі.
Золота твердість, піддай лиш вогню, обертається плином.
Тане крижинкою в полум'ї мідна дзеркальна платівка.
Сріблом тепло пробиватися може й пронизливий холод:
Явно одне відчуваємо й друге, коли за обрядом
Чашу тримаєм, а в неї струмить росяниста волога.

Все наче стверджує: повної щільності в світі немає.
Та, коли думки правдивої хід і природа в нас будить
Сумнів,- не знехтуймо тим. Довести тобі спробую стисло
Те, що існує основа всього найщільніша і вічна -
Первопочатки речей, як повчали ми, їхнє насіння,
З чого и постало все те, чим наповнено всесвіт сьогодні.
Тож, коли силою думки навчилися ми розрізняти
Межі тих двох протилежних речей, їх природу двояку -
Тіла й порожняви, де розгортається кожна подія,
Скажемо, що й існувать вони чистими мусять, окремо.

Де-бо в природі незайняте місце, порожнява тобто,-
Там, отже, тіла нема, й навпаки: де знаходиться тіло,-
Вільного простору там - порожнечі - даремно шукати.
Первісні тільця, висновуймо,- щільні всі, без порожнечі.
Далі. Якщо в нарожденних речах є порожнява,- значить,
Щільна матерія мусить її звідусіль облягати.

З тим не погодиться й розум тверезий, що річ якась може
Глибоко в тілі своєму вміщати незайнятий, вільний
Простір, коли б і його не тримало тверде щось і щільне.
Ним може буть лиш матерії щільність: речей порожнечу
510 Тільки вона, не щось інше, тримати всередині здатна.
Отже, сама по собі, з найдрібніших утворена й щільних
Тілець, матерія - вічна; знищимі - сполучення різні.

Далі. Якщо, припустім, не траплялося б вільного місця,-
Щільність суцільна була б. А коли б, навпаки, не бувало
Первісних тілець, що мусили б місце якесь посідати,-
Лиш порожнеча довкола була б, незаповнений простір.
Отже, повсюди незайняте місце чергується з тілом,
Бо ж ані повної, збитої щільності в світі немає,
Ні пустоти. Єсть окремі тіла, що навколишній простір
Ділять усе, відокремлюють: місце пусте - повнотою.
їх ані жоден іззовні удар не спроможний скрушити,
Ні зруйнувати зсередини жодна їх сила не годна,
Бо й не проникне туди, й ніщо інше схитнуть їх не може.

Дещо раніше про це я вже виклав тобі свою думку.
Без порожнечі, як бачиш, ніщо б не могло ні розпастись,
Ні розламатись; під лезом ніщо б не розскочилось навпіл,
Вогкістю б не пройнялося ніщо, ні морозом дошкульним,
Ні нищівним не взялося б огнем, що пронизує речі.
Треба додати: що більше порожняви річ якась містить,
То буде швидше вона розкладатися, вражена глибше.
Тож, коли первісні тільця є щільні всі, без порожнечі,

Як з'ясував я раніш, то вони мусять вічними бути.
Та, окрім того, коли б не тривала матерія вічно,-
Все, що існує тепер, у ніщо вже давно б обернулось,
І навпаки: те, що бачимо, виникло б теж із нічого.
Тож, як не може з нічого ніщо, повторю, виникати,
Ні, коли щось народилось,- по тому в ніщо обертатись,-
Первоначатки речей несмертельними бути повинні,
Щоб розв'язатись на них могло все об останній годині,
Щоб для обнови речей була завжди матерія свіжа.

Отже, ті первоначатки й прості мусять буть одночасно,
Й непроникні, бо інакше б ніяк не могли, перебувши
Низку віків, од безмежного часу відновлювать речі.
Врешті, коли б не подбала природа, щоб речі дробились
Лиш до якоїсь межі, то матерії первісні тільця
Так би скришились під дією часу, настільки змаліли б,
Що, народившись із них, появившись у певному часі,
Жодна б річ не змогла до кінця свого віку сягнути.

Все, як це можемо бачити, радше до розпаду схильне,
Ніж до відновлення. Що в безконечному днів чергуванні
Давній, що сплив уже, вік нездоланного часу ходою
В порох зітре, перервавши зв'язки, зруйнувавши до краю,-
Те не поправиться вже, хоч би скільки століть не минало.

Все ж таки не до кінця, а лише до якоїсь-то грані
Дробляться речі, бо все відновляється, все має певний
Термін, до роду свого відповідний, накреслену чітко
Пору, в якій досягти може зросту, життя квітування.
Варто завважити й те, що при щільності якнайповнішій
Первісних тілець матерії все ж пояснити неважко,
Як постає з них повітря, вода, і земля, та всілякі
Випари - все, що м'яке,- як існують ті речі, оскільки
Домішка вільного простору в кожному тілі присутня.

А припустімо, й начатки речей всіх бувають м'якими,-
Звідки взялися б тоді, поміркуй, неподатливі скелі?
Звідки б залізо взялось? Не могло б тоді бути в природи
Жодних підвалин закладених, першооснови стійкої.
Первісні тільця, як бачимо, щільні й прості мусять бути.
Чим вони ближче, тісніше сплітаються, тим у предметів,
Що народилися з них, більший опір, могутніша сила.

Далі. Коли б не було-таки в дрібненні жодної грані,
То від найглибших віків до сьогодні для кожної речі
Мусили б тільця її зберегтися, що, повністю вільні
Від небезпек усіляких, були б непошкоджені, цілі.
А, припустімо, крихкі вони, кволі з природи своєї,-
Як же тоді протривати б могли, не розпастись дощенту
Протягом довгих століть, незліченних ударів зазнавши?

Врешті, якщо якась певна межа є для кожного роду
Різних істот, якась риса виразна, що їм визначає
Ріст і тривалість життя, якщо вічним законом природи
Твердо встановлено, що вони можуть, що - ні, якщо зміні
Не підлягає ніщо, і все те, що існує, настільки
Вірне собі, що птахи з роду в рід навіть мітки на пір'ї,
Навіть забарвлення передають, їх породі властиве,-
Отже, без сумніву, первоначатки - матерії тільця
Мусять незмінними буть. Бо якби і вони час од часу,
Силі піддавшись якійсь, перемін зазнавали всіляких,-
Незрозуміле було б, що на світ появитися може,
Піп - неспроможне; затерлися б межі, котрі визначають
Сутність найглибшу речей, відміряну кожній з них силу.
Врешті, природа батьків, їхні звичаї, рух своєрідний,
Спосіб життя - чи могли б у найдальших зринати нащадках?

Далі. Якщо є скінченність у дрібненні, й тіло настільки
Крихітним робиться, що й відчуттям його вже не сприйняти,-
Значить, воно вже цілком неподільне, воно - на останнім
Східці здрібніння. Саме по собі таке тіло ніколи
Не існувало й повік існувати не зможе окремо,
Іншого тіла єдину складаючи, первісну частку;
Поруч - подібні стають за порядком тісними рядами
Й так, ущільняючись, робляться вмістом і сутністю тіла.

Отже, коли поодинці вони пробувати нездатні,-
Мусять настільки сплестись, що ніяк роз'єднать їх незмога.
Щільні є, отже, начатки речей простотою своєю:
Збиті докупи вони найдрібніших частинок єднанням,
Не різнорідних, однак, що лише нагромадженням сильні,-
У простоті, їм одвічно властивій,- уся їх могутність.

Тим-то применшити їх, одійнять у них ще якусь крихту
Не дозволяє, щоб сім'я речей береглося, природа.
А не було б щонайменшої малості, то, зрозуміло,
Що й найдрібніші тіла з незліченних би часток складались,
Бо ж половина весь час буде мати свою половину;
Так і тривав би, ніколи межі не сягаючи, поділ.

Чим тоді всесвіт різнитися б міг од найменшої частки?
Справді нічим. Бо, хоча й безконечні простори займає
Весь необмежений світ, але й крихітна частка так само,
Скільки її не дробитимеш, йтиме в свою нескінченність.
Це суперечить здоровому глуздові, та й уявити
Годі таке. Ось тому ти погодишся, як не впирайся,
З тим, що існує щось дуже мале, найдрібніше з усього,
Щось неподільне цілком. А якщо вже таке щось існує,-
Значить, і первісні тільця, погодьмося,- щільні та вічні.

Врешті, якщо всіх речей винахідниця - творча природа -
Звикла б усе розкладати на що раз дрібніші частинки,-
З них вона знову на світ привести не здолала б нічого.
І зрозуміло: де жодних частинок уже не буває,
Там і властивостей тих, що потрібні матерії творчій,
Годі шукати: зв'язків усіляких, ваги, переміщень,
Поштовхів, зіткнень,- без чого не виникне жодної речі.
Саме тому від здорового глузду відходять далеко
Ті, хто вважав, що всі речі з вогню постають, що в основі
Всесвіту тільки вогонь, і ніщо більше бути не може.

В них Геракліт був вождем. Саме він зав'язав суперечку,
Славний затемненим словом своїм серед греків, та більше -
Серед бездумних, ніж тих, котрі вдумливо правди шукають.
Дурнів-бо завжди захоплює те, що немовбито бачать
Десь аж на дні невиразного вислову; що милозвучне,
Що заколисує, пестить їм слух, те приймають за правду.

Звідки, спитаю їх, те неосяжне речей розмаїття
Взятись могло, якщо тільки вогонь усьому був початком,
Чистий вогонь? Хай стає він тугіший, хай рідне,- від того
Жодних не станеться змін, якщо кожна дрібна його частка
Має постійно таку ж, як і цілість вогненна, природу.

Будуть щільніші частинки вогню - буде й полум'я дужче,
А розметай їх, розсій - воно тут же ослабне, поблідне.
Ось чого б ми домоглися - не більшого,- з тілом вогненним
Так поступаючи. Що там казати вже про розмаїтість
Світу, який - чи не сміх? - із вогню б одного мав постати!

Ще зауважмо таке: то густішим, то рідшим робитись
Може вогонь лиш тоді, як у нім порожнеча наявна.
Музи ж отих мудреців, раз у раз потрапляючи в скруту,
Не визнають і того, що порожнява скрізь мусить бути.
Так, боячися висот, вони гублять дорогу правдиву.
Годі їм те зрозуміть, що, коли б не було порожнечі,
Все б тоді щільним зробилося звалищем, стало б єдиним
Тілом, і рвучко від нього ніщо б не могло відділитись,
Як од вогню жароносного - блиск його, пломінь пекучий.
Отже, й вогонь - це не скупчення збитих у цілість частинок.

Ну, а якщо згідно з іншим їх твердженням він і згасає,
І при найбільшій своїй густоті перемінює тіло,
То - коли вже до кінця розвивати цю думку безглузду -
Мусив би весь, без останку, вогонь у ніщо обернутись,
А різнорідний довколишній світ - виникати з нічого.
Бо ж усе те, що з границь своїх, перемінившись, виходить,
Кожного разу є смертю того, чим було воно щойно.

Тож і вогонь мусить мати в собі щось цілком незнищенне:
В іншому разі в ніщо б оберталися геть усі речі,
Та й виникати б могли, хоч які розмаїті,- з нічого.
Отже, погодься: оскільки існують означені чітко
Первісні тільця, що завжди свою зберігають природу,
Що і відходом своїм, і приходом, і різним порядком
Різною роблять природу речей і зумовлюють зміни,
То, як належить судити з усього,- вони не вогненні.

Бо як вогненні були б,- то чи більшало б їх, чи ставало б
Менше, чи інші б до них долучались, чи вносили б різні
Зміни в порядок свій - жар залишався б у їхній природі,
Тобто вогнем - не чим іншим - було б їх утворення кожне.
Тут я стійку маю думку: є тільця, котрі своїм збігом,
Рухом, порядком, положенням і своєрідністю форми
Здатні вогонь породити; змінивши порядок, міняють
Також природу свою докорінно. До того ж не схожі
Ні на вогонь, ні на річ якусь іншу, яка може слати
Часточки нашим чуттям і на дотик відчутною бути.

А запевняти, що всесвіт - вогонь і що справжньої речі,
Крім одного лиш вогню, надаремне й шукати в природі,
Як Геракліт був чинив,- це вінець божевілля, гадаю.
Бо, відштовхнувшися од відчуттів, проти них повстає він,
Мов хоче те сколихнути, на чому стоїть вірогідність,
Те, звідки певне знання він про той же вогонь міг дістати.

Вірячи в те, що вогонь відчуттями сприймаємо дійсно,
В те, що сприймаємо й інше, не менш очевидне,- не вірить.
Думка така видається мені і пуста, й божевільна.
Врешті, куди ж іще вдатися? Що для нас ще таким певним
Бути могло б, як чуття, коли лжу відрізняєш од правди?

Втім, на якій же основі, одкинувши геть усе інше,
Мали б ми так шанувати одну лиш вогненну природу,
А не якусь там ще іншу стихію, вогонь занедбавши?

Так чи інакше - безглуздя б таки залишилось безглуздям.
Ось чому ті, хто казав, що всі речі взяли свій початок
Тільки з вогню і що світ неосяжний з вогню утворився,
Й ті, хто відстоював думку таку, що прозоре повітря -
Творче начало всього, як і ті, хто гадав, що волога
Речі всі творить сама, чи вважав, що земля одинока
Зроджує все, в свою чергу в усі обертаючись речі,-
Дуже далекі від правди були й манівцями блукали.

Й тих ще додай, хто подвійними робить речей всіх начатки:
Лучить повітря з вогнем, а з пливкою вологою - землю,
Й тих, хто в основу всього покладає чотири стихії:
Землю, й вогонь, і повітряні подуви, й щедру вологу.
їх щонайпершим натхненником був Емпедокл з Акраганта -
Він на трирогому острові зріс, об який звідусюди
Б'ють іонійські розгонисті хвилі: вода зеленава
В піні солоній шумкій раз у раз набігає на берег
І шаленіє в тіснинах протоки, що сивим бурлінням
Від італійських границь острівну відмежовує землю.

Тут - ненажерна Харібда, і тут озивається глухо
Етна вогненна: погрожує знову, прорвавшися гнівом,
Вивергнуть полум'я з надра свого і снопом полум'яним
Ген аж до неба шугнуть, багрянисті метаючи зблиски.
Та хоч які там дива, в тій країні розлогій, що вабить
Око людей, хоч який має розголос, огляду гідна,
Славна достатками, впевнена в силі могутній народу,-
Все ж їй ніщо не зробило такої великої честі,
Цінним таким і святим не було, як той муж незрівнянний.
Стільки-бо мудрості в пісні його, що спливає потоком
Із божественних грудей, відкриттів у ній стільки славетних,
Що й сумніваюсь, чи справді земний він, із роду людського.
Все-таки й він, як і згадані вище, дрібніші од нього,
Що з багатьох міркувань дорівнять йому, звісно, не можуть,
Хоч і не раз, у великім натхненні шукаючи правди,
З серця глибин, мов із храму, пророцтва давали святіші,
І зрозуміліші, й глибші, ніж ті, що нестямна жрекиня
Піфія їх видавала з триніжка під Фебовим лавром,-
Ледве сягнувши начатків речей, зазнавали невдачі -
Й тут же, думками високі, з висот повалившися важко,
Впали. Найперше тому, що їм рух видається можливим
Без порожнечі в речах: припускаючи пористість, м'якість
Вітру, вогню, і вологи, й землі, і створіння, і плоду,
В їхніх тілах для порожняви місця, проте, не лишали.

Далі. Схитнулись тому, що не бачили жодної грані
В поділі тіл і дрібніння приймали за щось безконечне,
Не визнавали в речах щонайменшої, крайньої частки,
Хоч, як це бачимо, є мовби шпиль щонайвищий в усьому,
Поза який вже ніяке чуття не спроможне сягнути.
Можеш таке звідси виснувать: що, так би мовити,- крайній
Шпиль у невидимім тілі, те - частка речей щонайменша.
Ще й над таким поміркуймо: коли б ми вважали м'якими
Перші начатки речей,- самі речі, як видно з усього,
І виникають, і гинуть, бо тілом наділені смертним,-
То вже давно цілий світ неодмінно в ніщо б обернувся
І, відродившись по тому з нічого, вбивався б у силу.
Ти ж пересвідчивсь: одне як і друге - далекі од правди.

Потім усі ті стихії в такій між собою незгоді,
Так себе труять навзаєм, що тут-таки, збившись у купу,
Згинуть усі або так розбіжаться, немов під час бурі
Дощ, і вітри, й блискавиці: зітнуться шалено - та врозтіч.

Врешті, якщо з чотирьох елементів усе виникає
І розкладається знову на них, то чому ж неодмінно
Тільки вони мають бути начатками тіл? Чи не можуть
С.аме тіла послужити для них родотворним насінням?

Бо й постають одне з одного, й виглядом поміж собою,
Як і всією природою, звикли в віках чергуватись.
Може, припустиш таке, що й у стані тісного єднання
Тіло вогню, і повітря, й земля, й росяниста волога
Сходяться так, що не змінюють зовсім своєї природи,-
Значить, ніколи й ніщо тоді з них народитись не зможе:
Ні сотворіння якесь, ні бездушне, як дерево, тіло.
Бо ж у тій купі розрізненій, в суміші тій свою вдачу
Виявить кожен складник: у сполуці з землею побачиш
Чисте повітря; вогонь і в воді сам собі буде вірний.

Отже, початок речам даючи, родотворне насіння
Вносити мусить свою - непомітну, приховану сутність,
Щоб ніщо інше не брало там верх, щоб могло виявляти
Всяке створіння свою, що йому притаманна, природу.
Ще й до небесних вогнів ті мужі в мудруванні сягають.
Кажуть: вогонь обертається спершу в повітряний подув;
Сіються з нього дощі, проростає земля з них потому,
Ну, а тоді навпаки - від землі все бере свій початок:
Води спочатку, потому повітря й вогонь після нього,
Й так, без упину чергуючись, все це кружляє: від неба
Йде до землі, а від неї - аж ген до зірок, що на небі.

Та для начатків речей такі рухи ніяк не властиві.
Щось таки мусить незмінним лишатися: в іншому разі
Всі, аж до самого дна, у ніщо б обернулися речі.
Бо ж усе те, що з границь своїх, перемінившись, виходить,
Кожного разу є смертю того, чим було воно щойно.
Так і ті згадані вище стихії, котрі одна в одну
Все переходять по черзі, в основі своїй мусять мати
Інші, незмінні цілком елементи. Коли б не було їх,
То неодмінно всі речі довкола в ніщо б обернулись.
Отже, скажи, чи не більше ймовірно, що справді існують
Тільця такої природи, що можуть, вогонь породивши,
Збільшити кількість свою або зменшити, дещо змінити
Рух і порядок і дати, скажімо, початок повітрю,
І що одна якась річ саме так обертається в іншу?
Тут зауважиш: "Але ж очевидно, що все до повітря
Пнеться з землі, що для росту свого в ній поживу знаходить.

Ще ж якби небо дощів не приносило в пору догідну,
І не вгиналося б віття од зливи шумкої, а сонце
Не постачало б тепла в свою чергу, не гріло б ласкаво,
То не могли б ні хліба, ні дерева рости, ні створіння".
Справді. Та й ми, якби в їжі твердій та солодкому плині
Сил не черпали,- позбулися б тіла: з усіх наших м'язів,
Як і з кісток, відійшли б, не підтримані, сили життєві.

Нас-бо одне щось, я певен того, і підтримує, й живить,
В інших істот - і пожива інакша, для них відповідна.
Це через те, що в речах багатьох однорідні є, спільні,
Інших речей багатьох неоднаково сплетені тільця.

Отже, й не диво, що різні - по-різному живляться речі.
Важить немало ще й те, у якому ті первісні тільця
Складі, в якому порядку вони кожен раз виступають,
Рухи які їм властиві, яких - зазнають вони ззовні.
Бо ж небеса, і моря, й суходоли, і ріки, і сонце -
З тих же начатків, що різні плоди, і дерева, й тварини,
Тільки зв'язки їх у кожному випадку й порухи - різні.

Так от у вірші моєму, приглянься, є літер чимало
Спільних для слів багатьох, а проте, що цілком очевидно,
Вірші й слова між собою і змістом різняться, й звучанням.
Ось що, змінивши саме лиш розміщення, літери можуть!

А родотворні начатки речей всіх? У них незрівнянно
Більше спромоги для того, щоб речі творить усілякі.
Слід нам і в Анаксагорову вникнуть гомеомерію -
Слово, впроваджене греками; в рідній же мові для нього
Досі нема відповідника: ще ж вона все-таки вбога.

Зміст же поняття того роз'яснити не так уже й важко.
Отже, в так звану гомеомерію речей той мислитель
Думку вкладає таку, що, скажімо, кістки поступово
Наче ростуть із дрібних кісточок; із манюсіньких м'язів
М'язи так само виводяться; кров, яка тілом кружляє,
Із багатьох, що докупи злились, постає крапелинок.

Він уважає, що й золото може зрости з непомітних
Золота крихт, що й земля із окрушин землі може вийти,
3 дрібок вогненних - вогонь, із крупинок вологи - волога;
Все, як на думку й уяву його,- саме так виникає.
Для порожнечі в речах не лишає, одначе, він місця,
Як і в подрібненні тіл не вбачає ніякої грані.

Дві оті, як видається нам, похибки немаловажні
В Анаксагора й у тих, що раніше про них ішла мова.
Зваж і на те, що начатки речей родотворні у нього
Надто слабкі,- якщо можна начатками те називати,
Що не різниться нічим од речей, що страждає так само
Й гинути мусить, нічим не захищене від руйнування.
Що ж бо то з них уціліти б могло під могутнім напором
І протривать під самими зубами жорстокої смерті?

Може, кістки? Може, кров? Може, вітер, вогонь чи волога?
Що з них? Гадаю,- ніщо. Адже речі ті всі без різниці
Смертними будуть в основі своїй, як і все, що постійно
Гине на наших очах, нищівній якійсь піддане силі.
Та - повторю тут раніше доведене - речі не можуть
Ні в цілковите ніщо повернутись, ні вийти з нічого.

Далі. Якщо від поживи росте наше тіло й міцніє,
Значить, і жили, і кров, і кістки наші всі в свою чергу
Із чужорідних речей - елементів - складатись повинні.
Тут заперечити можуть: мовляв, усіляка пожива
Суміш становить, і в суміші тій вже закладені тільця
Нервів, частинки судин і кісток, навіть крові краплини.
Отже, пожива, тверда чи рідка,- якщо так міркувати,-
Мусила б мати у складі своєму частки чужорідні
В суміші: кров, кров'янисту вологу, кістки та судини.
Втім, якщо всі незчисленні тіла, що з землі виростають,
Містяться в тій же землі, тож і їй в свою чергу належить
Із чужорідних, що з неї постали, складатись частинок.
Інше візьми щось - і можна до слів тобі вдатись таких же.
От, скажім, деревину: якщо полум'я, дим вона й попіл
Криє в собі, то з частин чужорідних складатись повинна.

Всі, окрім того, тіла, що земля їх вирощує, живить...

Із чужорідних, що з деревини виникають, частинок.
Тут залишається, хай і мізерна, для викруту змога;
Анаксагор не проґавив її, тому твердить: в усьому
Міститься все, приховавшись у суміші, а виринає
Те, що у суміші тій, так би мовити, є під рукою,
В першім ряду, що густіше загоном своїх елементів.

Та очевидно, що й ця його думка далека від правди.
Бо, якщо так міркувати, то й зерно, коли його дробить
Жорно важке, мало б камінь суворий хоч десь позначити
Кров'ю або чимось іншим, що в нашому живиться тілі.

Так от і зелень цупка, що її розм'якшаємо часто,
Камінь об камінь тручи, поступово б уся червоніла.
В чистій воді зустрічалися б також солодкі краплини
Плину того, що ним повниться вим'я овець тонкорунних.
Навіть орач помічав би на скибі, одвернутій щойно,
Злаки дрібненькі всілякого виду, і трави, й листочки,
Що притаїлися там, розпорошені, в лоні земному.

Врешті, колоду якусь розчахнувши, доглянувшись добре,
Ти б у ній полум'я, попіл і дим неодмінно побачив.
Ясно як день, що того не буває. Висновую, отже:
Суміш така - несумісна з речами. Зате є насіння,
Спільне для різних речей, і воно, непомітне, таїться
В різних речах, між собою єднаючись різноманітне.

"В горах високих, однак,- заперечити можеш,- буває,
Під невгамовного вітру поривами розколихавшись,
Так уже сильно дерева сусідні верхів'ями труться,
Аж забуяють нараз їхні маківки квітом вогненним".

Так. Але в дереві марно шукати вогню як такого:
Є жароносне насіння; воно, позбивавшись докупи
Під час тертя, викликає в лісах випадкову пожежу.
Був би готовий вогонь десь у лісі, прихований навіть,-
Тут же б дав знати про себе: пішло б сушняками від нього
Полум'я; всі чагарі, всі дерева б довкіл попалило.

То чи не бачиш тепер,- повторю, що сказав я недавно,-
Скільки це важить направду: з якими й у ладі якому
Ті родотворні начатки єднаються кожного разу,
Рухи які їм властиві, яких - зазнають вони ззовні,
Як, тільки трохи міняючи лад свій, то деревом бути
Можуть вони, то вогнем? І в словах, переставивши дещо
Літери, можна ті два неподібні отримать поняття.

Тож, коли ти, споглядаючи речі, досяжні для зору,
Схильний гадати, що все є таким лиш тому, що начатки -
Тільця матерії - мають подібну з речами природу,-
Вийде таке, що й вони од гучного стрясаються сміху -
Як то бува між людьми - й заливаються слізьми гіркими.
Далі ж ідімо, й що знати повинні ми,- слухай пильніше.

Справу здаю собі з того, в яку йдемо темінь. Та гострим
Тирсом торкнулося серця мого на хвалу сподівання,
І водночас переповнились груди любов'ю до віщих
Муз. Тим чуттям розігрітий, наснажений силою думки,
Міряю кроком поля Пієрід. Ще ніхто тут раніше
Сліду свого не лишив. Як то солодко вперше хилитись
До найсвіжіших джерел! Як то солодко квіт невідомий
Рвати собі для вінка осяйного, яким ще ніколи
Жодній людині вимогливі музи чола не вінчали!

Це справедливо. Бо, перше всього, за поважні я взявся
Речі: від пут забобону людські хочу душі звільнити.
Далі й тому, що цей темний предмет я задумав подати
Віршем прозорим, у муз запозичивши знади для нього.

В тому є свій, як подумати, глузд: саме так учиняють
І лікарі. Намагаючись дати полин найгіркіший
Хворій дитині вони, передбачливі, спершу намажуть
Посуду вінця пахучим, густим, наче золото, медом.

А легковірне дитя, поки мед солодить йому губки,
Краплю по краплі до самого дна випиває ті ліки -
Гіркістю знаний полин. Та обман тут не ловить дитини
В сіті свої, навпаки: покріпивши, веде до здоров'я.

Так от і я: через те, що учення моє видається
Для необізнаних надто важким, і тому, що від нього
Тут же сахається люд,- пієрійським силкуюся віршем
Солодкомовно подати тобі своїх .роздумів сутність,
Наче мусейського меду підлив я до них, і тому-то
Маю надію, що, зваблений ним, ти збагнеш мимоволі,
Як постають усі речі довкіл та яка їх природа.

Вище довів я, що тільця матерії - це сама щільність
Непроникна, що літають вони безбережжями часу.
Та поміркуймо сьогодні над тим, чи межу якусь має
їхня сукупність, чи ні. Водночас, коли ми встановили,
Що й порожнеча існує - речами заселений простір,-
Варто задуматись: має чіткі він, означені межі
Чи навсібіч одслоняє безкраї, бездонні глибини.

Всесвіту справді у жодному напрямі жодна границя
Не замикає, інакше б він мусив кінець якийсь мати.
Ну, а кінець лиш тоді є кінцем, коли йде після нього
Ще якесь тіло, якась наче грань, аби ми помічали:
Ось саме звідси наш зір не сприймає вже речі тієї.

Отже, коли поза всесвітом - як визнаєм - не існує
Більше нічого, то він безконечний, безкраїй, незмірний.
Зовсім не матиме значення, де б ти у нім зупинився:
Тут собі стань чи піди кудись ген - доокіл рівномірно
Слатися будуть такі ж нескінченного світу простори.

Та припустімо тепер, що протяжність усесвіту має
Грані якісь, що комусь із людей пощастило доскочить
Аж до окрайка того, іще й спис, розмахнувшись, метнути.
Як ти гадаєш: той спис полетить, як його скерувала
Дужа рука до далекої цілі, чи тут же й натрапить
На перешкоду якусь, що йому на дорозі постане?

Третього тут, що могло б із ним бути, погодься, немає.
Так чи інакше - не бачимо виходу. Визнати мусиш
Те, що не має кінця, в який бік би не ширився, всесвіт.
Бо, чи на щось наштовхнувшися, спис не матиме змоги,
Врешті, домчати до цілі своєї, щоб там зупинитись,
Чи без завади помчить,- не з останньої риси злетів він.

Доводом цим я тебе перестріну й тоді, як десь-інде
Всесвіту визначиш край: "А ти списа метнув?" - запитаю.
Вийде, що справді ніде не знайти тобі жодної грані:
Ціль перед списом, хоч як тут мудруй, вислизатиме завжди.

Втім, якби всесвіт окреслений був, якби все, що є в ньому,
Мало стійкі береги вколо себе, якби не безмежні
Обшири в ньому були, то віддавна б уже під вагою
Щільних начатків матерія вся, позбивавшись докупи,
Згустком би стала одним, і ніщо б не рухнулось під небом.

Неба тоді взагалі б не було, не світило б і сонце,
Бо споконвіку, всякчас, осідаючи нижче та нижче,
Звалищем нині матерія вся непорушне б лежала.
Ну, а насправді спокою не відають первісні тільця -
Все метушаться, адже не знайти їм ніякого споду,
Де, поспливавшись, могли б загніздитись у тихому місці.

Все постає тільки в русі - постійному, впертому русі:
Роєм густим звідусіль поспішаючи,- верхні до нижніх,-
Сиплють невпинно з безодняви тільця матерії жваві.
Врешті, окинь усе оком: одне щось відділене чітко
Іншим: повітря межу дає горам, а гори - повітрю;
Море - землею, вона ж, навпаки,- відокремлена морем.
Обрій на зміну йде обрію: крайнього - всесвіт не знає.

Простір настільки в природі своїй неосяжно розлогий,
Що й блискавиця, з яким би шаленим розгоном не мчала
Протягом вічності, все ж не здолала б його ні пробігти,
Ні досягнути того, щоб хоч менше їй лету лишилось.

Ось які безкраї всюди речам одслоняє природа -
Меж їм не знайдеш, куди не звертай невсипущої думки.
Втім, щоб сукупність речей собі міри якоїсь не клала,
Дбає природа сама: порожнеча - тілам є межею,
А порожнечу - матерія, тіло перервною робить.
От і не знає завершення всесвіт у тім чергуванні.
Та, припустім, не чергує природа пустелі з тілами,-
Все-таки з них щось одне простелятися буде в безмежжя;
Край якийсь був би, скажімо, в порожняви,- змоги б не мала
Безлічі первоначатків речей у собі поміщати;
Вичерпна кількість була б у начатків речей родотворних,-
Ні суходіл, ні моря, ні небес яснозоре склепіння,
Ні покоління людей, ні всевишніх тіла несмертельні
Не потривали б не тільки години - найменшої миті.

Бо, розірвавши зв'язки свої, ген по безмежній пустелі
Вся б розлетілась матерія, вся б вона розпорошилась
Чи, правильніше сказать, не зродила б уже, поєднавшись,
Жодної речі - не в силі була б вона знову зійтися.
Та не подумай, що первоначатки речей між собою
Лад свій погодили, що розмістилися так вони вмисно,
Що, передбачливі, й рухи свої як належить уклали,-
Ні. Свій порядок міняючи в безмірах простору й часу,
Поштовхів різних раз по раз то звідси, то звідти постійно
Зазнаючи, в різних рухах бувавши, розміщеннях різних,
Ось на такі поєднання щасливі натрапили, врешті,
Що породили й становлять сьогодні речей всіх сукупність.
І, закріпившись у довгих віках, саме ці поєднання,
Рухом підхоплені саме таким,- нині роблять можливим
Те, що, широкими хвилями граючи, в море жадливе
Ріки вливаються; те, що земля наша, сонцем зігріта,
Щедрі дає врожаї, що квітують і множаться різні
Види створінь, що кружляють вогні ненастанно в ефірі.
Що ж дотепер би лишилося з того, якби з безбережжя
Не напливало матерії свіжої вдосталь, що гойно
Втрати могла б заповняти всякчас і служити обнові?

Бо ж, як усяка істота жива, лиш позбудеться їжі,
З тіла спадає, так само всі речі почнуть заникати,
Хай лиш матерії раптом забракне або, припустімо,
Річищем іншим її течію якась сила скерує.
Зовнішні поштовхи теж не здолали б самі зберігати
Суми речей всіх у їхніх сполученнях різноманітних;
Можуть хіба, почастішавши, втримати дещо до часу,
Поки нові не надлинуть, щоб суму поповнити, тільця.
Мусять, одначе, зіткнувшись, одскочити; інші натомість
Первоначатки речей мають досить і простору, й часу,
Щоб, одірвавшись од цілості, в обширах вільно ширяти -
Все це начатків нових і нових потребує постійно.
Навіть щоб їх лиш для поштовхів не бракувало,- в природи
Справді незмірні запаси матерії бути повинні.

Тут особливо будь, Меммію, пильний: не думай, як інші,
Що до середини всесвіту завжди тяжать усі речі,
Що саме так вони купи тримаються, без допомоги
Поштовхів зовнішніх. Тим-то, мовляв, не втрачає нічого
Світ наш ні зверху, ні знизу, бо все йде тут до осередку
(Начебто річ яка-небудь на себе ж могла обіпертись),
Що, на зворотному боці землі розташовані, речі
Знизу на неї, обернені, давлять вагою своєю
(Як от потойбіч на плесі-речей відображення бачим);
Далі, керуючись тим, запевняють, що й різні створіння
Там собі ходять сторчма, та не падають, землю лишивши,
В обшири нижні небес, як і наші тіла в свою чергу
До зореносних осель не могли б самовільно злетіти;
Начебто сонце їм сяє тоді, коли ми споглядаєм
Зорі нічні, наче й порами року чергуємось з ними,
Мовбито в парі пліч-о-пліч ідуть наші дні та їх ночі.

Помилка це, не що інше, а дехто вхопився за неї,
Щоб узагальнення класти свої на підвалини хибні.
Бо ж коли світові краю нема, то який осередок
Можемо в ньому знайти? Та якби навіть був, то чому ж то
Все б лиш до нього тяглося, а не навпаки: якнайдалі
Не розбігалось од нього врізнобіч - у простір безкраїй?

Всяке-бо місце і простір - ми кажемо тут: порожнеча -
Завжди повинна своїм осередком чи не осередком
Речі важкі, чи сюди вони мчать, чи туди, пропускати.
Й місця такого нема, де вагу свою втратило б тіло,
Щойно прибувши туди, і на простір пустельний оперлось.
Та й порожнеча не може для тіла підставою бути:
Власна природа її спонукає всьому поступатись.
Отже, свій лад і порядок підтримують речі, як бачиш,
Не через те, що тяжать вони нібито до осереддя.

Втім, на їх погляд, не всі до середини тягнуться речі;
До осередку, гадають, земля поривається, води,
Як і все те, що немовби вміщається в тілі земному:
Моря волога й потоки, що з гір, повноводі, спливають.
А легковійні повітряні подуви й жар полум'яний -
Так уважають вони - від середини мчать якнайдалі.
І через те мерехтять-висіваються зорі в ефірі
Й сонце в блакиті небес випасає свій пломінь жагучий,
Що саме там помістився вогонь, осереддя лишивши.
Не зеленіли б верхів'ям дерева, якби рівномірно
Не напливала до них із землі їм потрібна пожива.

В безвість тоді, мов птахи вогнекрилі, шугнули би стіни
Світобудови, розсіявшись ген у пустелі безкраїй.
Далі й все інше за ними такої ж зазнало б руїни:
Неба склепіння грімке нам на голови б важко звалилось,
Тут же з-під ніг утекла б і земля. У страшній круговерті
Неба й землі, в світовій мішанині розпалися б тут же
Всі без останку тіла, потягло б їх у надра пустельні.

Мить - і пропало б усе, навіть слід од тієї руїни:
Простір лишився б і первісні тільця, що зір їх не бачить.
Тож, якби раптом забракло матерії в місці якомусь,-
Місце те стало б негайно для всесвіту брамою смерті:
Юрбами ринули б геть через неї всі первісні тільця.

Так без великих зусиль ти проникнеш в усі таємниці,
Бо, з ясувавщи одне, кинеш світло на інше, й до правди
й поночі зможеш дійти, до кінця розгадати природу:
Світло нове що це крок буде стежку твою осявати.