ДО ЧИТАЧА
Над плоттю нашою й над нашими умами
Панують глупота, брехня, скупарство, гріх;
Ми любим докори сумління й живим їх,
Ми ними з'їдені, як жебраки кліщами.
Ми щедро платимо за наше зізнавання,
Затяті в злочині та підлі в каятті,
Ми повертаємось на зрадницькі путі
Слізьми відмитися плануючи зарання.
Вкладає в душі нам знадливу зла примару
Могутній Трісмегіст — верховний Сатана;
Є в хіміка того їдка речовина,
Що волі сталь міцну переробляє в пару.
В руках диявола всі поворозки й ниті,
Що нами рухають і силу нам дають;
Щодня будуємо собі до Пекла путь
Крізь просмерділу тьму й вогні несамовиті.
Розпусник, що гризе й цілує без упину
Старої шльондри грудь, до нас подібний! Ми
Всолоду крадемо й, не знаючи страми,
Стискаємо її, як висохлу цитрину.
Мільйони Демонів рухливих, ніби черви,
Справляють гульбища і ходять шкереберть
У наших мозках! Ми в собі плекаєм Смерть
Та обертаємось поволі в купу мерви.
Якщо насильство, жах, убивства осоружні,
Пожежі, підступи, ножі, отруйний газ
Не стали долями банальними для нас,
Так це тому, що ми — біда! — не досить мужні.
Та між пантерами, шакалами, вовками
Серед потвор. Які плазують і ричать
І жалять нас на смерть, немов холодна гадь
В звіринці людських вад, що володіють нами,
Є найпотворніше, найзліше Страховидло
Воно ні повзати не вміє, ні ревти,
Та, позіхаючи, ковтнуло б три світи,
Бо жити вже йому й самому остогидло.
Це лютий Сплін, Хандра, що бачить плахи й страти
Покурює кальян, не відаючи сну;
Читачу, знаєш ти потвору цю жахну,
О лицемірний мій, на мене схожий, брате! |
Сплін та ідеал
III
ПІДНЕСЕННЯ
Понад долинами й блакитними вітрами
Понад вершинами покритих льодом гір
В надзоряні світи, де не тече ефір
А тільки мерехтять світил найдальших брами,
Як легко, духу мій, возносишся й летиш!
І, наче той плавець, що замліває в морі,
Ти мужньо й весело безмежжя неозорі
Долаєш, входячи в благословенну тиш...
Тікай же від земних міазмів якнайдалі!
В повітрі горньому своє очисть єство!
І сяйво пий, немов божественне питво,
Розлите в просторі, як почуття в хоралі!
Щасливий, хто з нудьги та з горя не зачах,
І, геть відкинувши імлисте існування,
До світляних полів, до сяяння й сіяння
Піднявся на крилі потужному, як птах.
Блажен, чиї думки до неба, в синь ранкову,
Окрилений розгін, як жайвори, беруть,
Хто над життям собі торує вільну путь,
Хто вивчив легкома речей і квітів мову. |
X
ВОРОГ
Мій молодечий вік — то грози-хмаролами,
Лиш де-не-де сонця проблискували з них;
Мій сад спустошений громами та дощами,
Там рідко стрінеш плід в рум'янцях запашних.
Турботи осені мене заполонили,
Потрібно брати вже лопату чи граблі,
Рівняти ямища великі, як могили,
Водою вириті в розрихленій землі.
Хто відає, чи грунт, перетерпівши зливу,
Дасть новій зав'язі божественну поживу,
І міцністю наллє осердя золоте?
Час пожирає все, все обертає в порох!
На крові тій, що ми втрачаємо, росте
І набирає сил наш віковічний ворог.
|
XI
ПОРАЗКА
Сізіфе, дух твій не погас,
Тож легкома підносиш брилу!
Хоч люди демонструють силу,—
Мистецтво — вічне, тлінний — час.
Ось на кладовище жебраче
Стражденне серце йде моє
І глухо, наче бубон, б'є,
І в марші похороннім плаче.
Лежать поховані скарби,
Забуті в сутінках журби,
Здаля від лота і лопати;
Там тужать квіти золоті
І ллються ніжні аромати,
Як тайнощі на самоті.
|
XIV
ЛЮДИНА І МОРЕ
Людино, ти повік любити будеш море!
То — дзеркало твоє; ти в розгортанні хвиль
Вбачаєш безмір свій, душевний шторм і штиль,
Не має дна твій дух і в нім живуть потвори.
Ти любиш власний глиб, темнющу ненасить,
Ти вся заслухана в душі своєї звуки,
Лиш інколи тобі від власної розпуки
Вдається відійти й забутися на мить.
Не звідав ще ніхто глибин твоїх, людино!
О море, і твоїх не звідано скарбниць!
Нікому не дасте дійти до таємниць,
Що їх бережете так ревно й безупинно.
Але проте двобій з навзаемної мсти
Між вами точиться віками, без докори,
Бо любите ви смерть і різанину, й горе,
Борці — суперники, безжалісні брати!
|
XXI
ГІМН КРАСІ
Красо! Чи з неба ти, чи з темної безодні —
В твоєму погляді — покара і вина,
Безумні злочини й діяння благородні;
Захмелюєш серця, подібно до вина.
В твоєму погляді — і присмерк, і світання,
Як вечір грозовий, приносиш аромат.
Німим стає герой з твого причарування,
І сміливішає дитина востократ.
Чи ти зійшла з зорі, чи вийшла із провалля,
Йде Фатум, наче пес, за покроком твоїм;
І, розсіваючи біду чи безпечалля,
У всьому вільна ти, хоч пані над усім!
Красо! Ти по мерцях ступаєш без мороки,
Злочинство, ревність, жах — то наче золоті
Коштовності, твої чарівливі брелоки,
Що витанцьовують на твому животі.
Коханець зморений, що пригортає милу,
Що кволо хилиться й зітхає раз у раз,
Нагадує того, хто сам свою могилу
Вкриває ласками у свій вмирущий час.
Немає значення, чи з пекла ти, чи з раю,
Потворо вибредна, страхітлива й свята,
Як до безмежностей, що я про них не знаю,
Але жадаю їх, відчиниш ти врата!
Це байдуже, хто ти, чи Діва, чи Сирена,
Чи Бог, чи Сатана, чи ніжний Херувим,
Щоб лиш тягар життя, о владарко натхненна,
Зробила легшим ти, а всесвіт — менш гидким!
|
XXIII
ВОЛОССЯ
О кучері густі! О запахуще руно!
Я, наче хусткою, в повітрі колихну
Важкими буклями, що котяться бурунно
На спину, і п'янять, і пригортають юно,—
В них, наче в споминах,
сьогодні я засну.
Відсутні далечі, світ без кінця та краю,
Палючість Африки та Азії жага,
В тобі живуть, о мій ароматичний гаю,
В духмяності твоій від щастя зомліваю,
О радосте моя, безмежна, дорога!
Я вирушу туди, де просторінь зелену,
Людину й дерева вкриває сонця пил;
Потужні кучері, ви — море із ебену,
Ви — мрія про далінь жарку, благословенну,
Про щогли й полум'я, про трепети вітрил;
Затоку бачу я, немов блакитну чару,
Де овид мерехтить, як незглибиме тло,
Там ходять кораблі по золоту й муару;
Всю велич синяви, всю височінь безхмару,
Всю чистоту небес наповнює тепло.
Цей чорний океан, в якому синє море
Клекоче і гуде, пройду я нині вплав,
І пестощами хвиль, і радощами змори
Зцілю вразливий дух, і все він переборе,
І щастя він знайде, котре весь вік шукав.
Напнутих сутінків намет — волосся синє,
Для мене глибше ти, аніж небес блакить.
У сплетеннях твоїх, в найтоншій волосині
Я чую запахи цнотливі і дитинні,
Пах мускусу й смоли, який мене п'янить.
Я буду сіяти сапфіри в темній гриві,
Обсиплю педлами тугу косу твою,
Щоб чула ти мої бажання палахтливі!
Хіба ж не фляга ти, з якої сни мрійливі
І вина спогадів я так ненатло п'ю?
|
XXVIII
ТАНЕЦЬ ЗМІЇ
Люблю дивитись, любко мила,
Як плоть твоя блищить,
Немов тканина срібнокрила,
Де є ще й злотна нить.
В твоїм волоссі, наче в морі,
Де води запашні,
Де хвилі темні й неозорі —
Бурун на буруні —
Моя душа, що прагне плавань,
Знімається з кітви,
І напинає понад гавань
Вітрила-рукави.
Твої зіниці — не безодні,
Де видно втому й жаль,
А дві коштовності холодні,
Де золото і сталь.
Вигиниста і тонкорука,
Ти станом повела,
Ти йдеш — танцює так гадюка
На кінчику жезла.
Немов голівка слоненяти,
Дитинна голова
Хитається твоя — пізнати
Недбалість божества.
Ти йдеш, мов корабель в негоду,
Як хвиля б'є скісну,
І він. хитаючись, у воду
Бортами порина.
Коли твоя п'янлива слина
До берега зубів
Підходить, наче безупинна
Вода з льодовиків.
Хмелію в ніжності й покорі,
Неначе од вина,
Що сипле в серце ясні зорі —
Аж до самого дна!
|
XXIX
ПАДЛО
Чи пам'ятаєте той жах, моя кохана,
Як літнього, жаркого дня
В яру, між скелями, де трав'яна поляна,
Ми вздріли здохлого коня.
Як та повійниця, падлятина лежала,
Задерши ноги догори,
І черево гидке цинічно відкривала,
Немов казала: на, бери!
А сонце пражило, неначе купу трути
Спалити прагнуло дотла,
І все частинами Природі повернути,
Що в цілості вона дала.
Дивились небеса на вишкірені зуби,
Немов на білиіі цвіт в траві;
Гатило в ніздрі нас
таке смердіння грубе,
Що ви зостались ледь живі.
З гнилого живота, покритого мухвою,
Виходили черви полки
І розтікалися лавиною живою
По шматах плоті хробаки.
Все те здіймалося, спадало і кишіло,
Само в собі текло й повзло,
Так, наче інідихом напнуте гнійне тіло
Помножувалося й жило.
А світ мелодії твориві —
десь линув знову
Падучої води мотив,
Чи хтось там од зерна одвіював полову,
Ритмічно віялку крутив.
Зникали обриси, як маревіння кволі,
Як начерки на полотні,
Мазки, що гі митець завершує, поволі,
Та кільки в спомині чи в сні.
З за скель дивилася на нас тривожна птиця,
Чекала, хижа і метка,
Щоб знову підійти до падла й поживиться,
Обдерти м'ясо з кістяка.
О! Станете ж і ви колись, моя кохана,
Мій ангеле і світе мій,
Як ця падлятина, як ця заразна рана,
Як цей стліваючий погній!
Після останнього причастя, моя мила,
Під володіннями трави,
Коли поглинє вас безжалісна могила,
Такою будете і ви!
Красо, скажіть тоді черві, що підло рине
З цілунками па нашу грудь,
Що ваші форми я зберіг, моя богине,
Зберіг мого кохання суть!
|
XXXI
ВАМПІР
О ти, що, мов удар ножа,
Ввійшла в мої скорботні груди,
Настирна, як осіння мжа,
Міцна, як демон, повна злуди,
Прийшла, щоб мій нещасний дух
Перетворить на власне ложе!
Ти на мені, немов ланцюг
На каторжникові,— не може
Розпастись він, хоч як би пік;
Ти так жереш мене ненатло,
Немов черва гидотна падло,--
О, будь же проклята навік!
Просив я крицю та отруту --
Допоможіть мені, зніміть
З душі неволю чорну й люту!
Та мовить меч і каже їдь:
О дурню, ми тебе звільняти
Не будемо, запам'ятай,
Не гідний ти того, щоб мати
Свободи благородний рай!
Бо ти така, нечесна віра,
Без рабства й днини б не прожив...
Цілунками б ти воскресив
Студений труп свого вампіра!
|
XL
SEMPER EADEM
«А звідки йде на Вас, подібна до прибою,
Ця хвиля скорбності глибока й навісна?»
—- Коли врожай сердець зібрали ми з тобою,
Тоді життя — це всім відома таїна,
Це простий біль, немов твоє радіння юне,
Він видимий для всіх без чарівної гри.
Тож помовчи, моя допитлива красуне,
Хоч ніжний голос твій, та все ж не говори.
Мовчи, наївна! Будь весела, як дитина;
Буває, не Життя, а Смерті павутина
Тримає міцно нас, мов кайданів сувій.
Так дай моїй душі хмеліти від омани,
Пірнати в глиб очей твоїх, як в океани,
Дрімати в затінку твоїх великих вій!
|
XLIV
СПОКУТА
О Янголе блаженств, чи ви спізнали муки,
Докори совісті, нудьгу, ридання, страм,
І жахи неясні, що серце пополам
Вночі нещадно рвуть, неначе жертву круки?
О Янголе блаженств, чи ви спізнали муки?
О Янголе добра, чи лютість ви спізнали,
Ненависті вогонь і сльози гіркоти,
Коли пекельний збір сурмить глашатай Мсти
І воями стають всі наші ідеали?
О, Янголе добра, чи лютість ви спізнали?
О Янголе снаги, чи ви були в лікарні,
Де попід мурами Гарячка йде хмурна,
Губами рухає, вся біла, як стіна,
Накульгуючи йде крізь видива примарні?
О Янголе снаги, чи ви були в лікарні?
О Янголе краси, чи темних зморщок сіті
Вже виявляли ви на ясному чолі,
Чи бачили ви страх самопожертви в млі
Очей, що нам були найкращими на світі?
О Янголе краси, ви знали зморщок сіті?
О Янголе життя і щастя, і розмаю,
Вмираючий Давид хотів би смерть збороть
Тим чаром, що дає твоя чаклунська плоть,
А я лиш молитов твоїх сяйних благаю,
О Янголе життя і щастя, і розмаю!
|
XLVI
ДУХОВНЕ СВІТАННЯ
Як до розпусника в сіянні Ідеалу
Заходить світло дня рум'яне, мов дитя,
Тварюка заспана вчуває каяття,
І ангел будиться в гидкій душі помалу.
Для очманілого, який страждає й снить,
І згадує свої блазенства низькородні,
Вже відкривається принадливість безодні,
Духовних просторів незаймана блакить.
Так, чиста й сяюча, ясна моя Богине,
Твій вид у спогаді переді мною лине
Над оргій рештками,
над чадом марноти.
Зникає світло свіч на сонці, бо найдужче
Світило в небесах — така звитяжна й ти,
О світляна душе, о сонце невмируще!
|
LVIII
ПІСНЯ ПОПОЛУДНІ
Не ангельський ти маєш вид,
Чаклунко з чорними очима,
Знадлива і непощадима,
Лукава, наче сто єхид,
Я божествлю тебе, кохана
Пустунко, пристрасте, жаго;
Так жрець обожнює свого
Жахного ідола і пана.
Ти — дивна таїна краси,
Божественна в самій поставі.
Ти маєш коси кучеряві,
Що пахнуть, як поля й ліси.
О німфо темна, чорнокрила,
Твій чар — то вечора блават.
Іде від тебе аромат
Як від гарячого кадила.
Який п'янкий з тобою гріх,
Моя нестомлива богине,
Устав би й мертвий з домовини
Від пестощів і ласк твоїх!
Ти позами любовне ложе
Дивуєш, в'єшся, як вогонь.
Мойого тіла темна тонь
Твого вогню вмістить не може.
О, страшно спрагу й ненасить
Втоляєш ти, моя кохана;
Твій поцілунок, наче рана,
Ласкаво й трепетно болить.
Мене ти роздираєш ніжно
І в серце дивишся мені,
Як зірка, що на вишині
Виблискує блакитно-сніжно.
Тобі під ноги я кладу —
Під черевички із атласу —
Свій дар, життя малу прикрасу
І долю, як алмаз, тверду.
Ти — дні мої печальні й сірі
Сліпучим сяйвом пойняла,
Ти — спалах щастя і тепла,
В моєму чорному Сибірі. |
LXIV
СМУТОК СЕЛЕНИ
Селена дивиться із мрійністю гіркою;
Красуню в подушках нагадує вона,
Що пестить перед сном недбалою рукою
Свою розкішну грудь, задумлива й сумна.
На спині лагідних лавин вона вмирає,
Вмліває в довгому екстазі небуття;
По білих візіях, що в небо йдуть безкрає,
Очима ясними поводить, як дитя.
Коли вона сльозу на темну землю ронить,
Поет, який не спить і дух від сну боронить,
Знаходить блискітку серед росистих трав
І в порожнечу рук бере той світ помалу,
І в серце ту сльозу, подібну до опалу,
Ховає, щоб її зір сонця не дістав.
|
LXVI
СОВИ
Під тисом, як чужі богове,
У прихистку сидять собі,
Втупивши в далі голубі
Червоне око, мудрі сови.
Вони міркують. Доки тінь
Меланхолійної години
На них під вечір не нахлине,
Не зрушаться з хитких сидінь.
Мислителя вчить їхня поза
Боятись руху, бути поза
Безладним шумом суєти.
Хто п'яний від несупокою,
ровинен кару понести,
Бо прагнув тінь піймать рукою!
|
LXIX
МОГИЛА ОКАЯННОГО ПОЕТА
Хмурної ночі, серед хвищі,
Із милості християнин
Ваш труп зариє на смітнищі,
За хламу купою, під тин.
Яснітиме в нагорнім світі
Небес блакитних течія,
А там павук плестиме сіті,
І виведе зміят змія.
І чутимете ви ночами,
Як виють жалісно над вами
Вовки, собаки, чаклуни,
І як змовляються злодії,
Як старці бавляться й повії,
І як кохаються вони. |
LXXV
СПЛІН
Не знаю, скільки я прожив тисячоліть.
Велика шафа, сейф, закований у мідь,
Де зберігаються листи, записки, справи,
Загорнуте в папір волосся кучеряве,
Все ж менше відає за мене таємниць.
Я — піраміда, склеп, могила ста гробниць,
Я — цвинтар, що його зненавиділи зорі,
Де черви тягнуться, до їдла надто скорі,.
Де найдорожчого для мене мертвяка
Зжирає хробачня вертлива й ворухка.
Я — будуар старий, де перев'яли ружі,
Де повно давніх мод, що до всього байдужі,
Де блідного Буше пастушки й пастухи
З флакончиків сухих вдихають ще духи.
Ідуть кульгаві дні, вповільнюючи кроки,
Снігами вічними лежать незрушні роки,
Плоди байдужості жахної — туга й нудь
Уже до розмірів безсмертності ростуть.
Жива матеріє, мій духу, ти однині —
Граніт, оточений похмурістю пустині,
В Сахарі приспаний, де ні душі нема.
Забутий сфінкс, чий вид проймає лють німа,
Хто гнівно дивиться в пісків лице безкрає
І тільки в променях призахідних співає.
|
LXXVI
СПЛІН
Я начебто король сльотливих володінь,
Ще молодий, проте безсилий, наче тлінь,
Старець, що в палаці нудьгує разом з псами,
Не чує лестощів, не тішиться дарами;
Його не звеселить ні сяючий клейнод,
Ні помираючий на вулиці народ,
Ні клоун улюблений, ні лови соколині
На ложі він лежить, неначе в домовині,
Лілеї на гербах, між ними плоть, як грязь;
І дами, що для них прекрасний кожен князь,
Даремно одягли наряди нецнотливі,
Щоб осміхнувся він у молодім пориві;
Придворні мудреці, алхіміків братва
Не видалять болінь з ущербного єства,
І лазня, що її любили владці Рима —
У ванні людська кров гаряча й невгасима —
Не зігріває жил, де крові вже нема,
Лиш Лети течія зелена і німа!
|
LXXVII
СПЛІН
Як небеса тяжать, мов покришка сталева,
Над духом плачущим, офірою терзань,
Як поміж хмарами згасають сонця мрева
І чорним день стає,
мов ночі темна хлань,
Як обертається земля в страшну могилу,
В тюремну камеру, звідкіль, немов лилик,
Б'ючись крильми об мур, об стелю надігнилу,
Надія відліта на чийсь протяжний крик,
Як струмені дощу, немов залізні грати
Великої тюрми, ряхтять оддалеки,
Як зграї павуків приходять натягати
В глибинах наших душ ненависні сітки,
Тоді підскакують раптово люті дзвони,
І в небо стьмарене страхітливо ревуть.
Мов духи мандрівні, що стогони й прокльони
Зригають на свою неприкаянну путь;
І довгий катафалк з блискучими дверима
Проходить у душі; подолана давно
Надія хлипає, й розпука нещадима
Встромляє в череп мій чорнюще знамено,
|
LXXXII
МОЛИТВА ЯЗИЧНИКА
О, не вгамовуйся, любове,
Зігрій мене в своїй жаді!
Дай серцю палахтіння нове!
О пристрасте, моя богине,
О вогне з підземельних ям,
Дай полум'я душі, що гине,
Верни життя в спустілий храм!
Будь королевою для мене!
З'явись у вигляді сирени,
У масці з плоті або в сні
Містичному яви мені
Своє обличчя невідоме,
О пристрасте, гнучкий фантоме! |
XCIII
НЕПОПРАВНЕ
I
Ідея, Форма, Суть із Неба
Упали в Стікс — у каламуть;
Свинцеві хвилі їх несуть
В безкрайні сутінки Ереба;
Необережний мандрівець,
Що вже спізнав потворства чари
І западається в кошмари,
І борсається, як плавець,
І бореться — о скорбна доле! —
З безмежним виром, що кипить,
Накочується і за мить
Вкриває тьмою суходоли;
Сліпець, що прагне утекти
З місцини, повної рептилій,
Тримаючи в руці безсилій
Ключі від світлої мети;
Нещасний, що краєм безодні
Ступає в темряві — один —
І чує клекоти глибин,
Де ждуть потвори химородні,
О, вирячивши із темнот
Великі фосфоричні очі,
Ще більш стемнили темінь ночі
І прірви безконечний рот;
Лодь, піймана скрипучим льодом
На полюсі, яка з зими,
Із кришталевої тюрми
Не може вийти жодним ходом;
Це образи біди! Одна
Прочитується думка з цього:
До діла лютого і злого
Великий майстер Сатана!
II
Ти, Душе,— дзеркало, світіння,
Задивлене в свою глибінь,
Колодязь Істини, де тінь
Вкриває зірки мерехтіння;
Ти сатанинського крила
Маяк і благодать лукава:
Єдина втіха наша й слава —
Тортури совісті від Зла.
|
Паризькі картини
XCV
КРАЄВИД
Щоб міг складати я еклоги доброчесні,
Віднині, мов звіздар, у вишині небесній,
В мансарді житиму і слухатиму там
Сусідніх дзвонів гімн, дарований вітрам.
З віконця, голову схиливши у долоні,
Я споглядатиму майстерні невгомонні
І щогли міста — всі дзвіниці й димарі,
І шлях до вічності — ці небеса вгорі,
Люблю, як зблискують серед імли щомиті
І лампа у вікні, і зірка у блакиті,
Як ріки вугляні здіймаються до хмар
І місяць тихо ллє промінно-білий чар;
Я споглядатиму і весни, й дні осінні,
А випадуть сніги — в зимовім онімінні
Замкнусь на засуви й фіранки затягну,
Щоб феєричних свят плекати яснину.
Я мріятиму там про сині небокраї,
Про мармури колон, де водограй ридає,
Про птахів, що в садах не мовкнуть і на мить —
Все, що дитинного Ідилія таїть,
Людській грозі, що б'є в віконниці затято,
Від столу в творчий час мене не відірвати,
Бо я, віддавшися цій радості вабній,
Могуттю власною верну весняні дні
І, з серця вирвавши жар сонця невгасимий,
Зігрію все навкіл думками вогняними.
|
XCVI
СОНЦЕ
Крізь передмістя, де на вікнах висять завше
Фіранки, любощі таємні приховавши,
І сонце люто б'є, подвійну вклавши міць,
По місту і дахах, і по ланах пшениць,—
Я йду, вправляючись у дивнім фехтуванні,
Всякчас полюючи на рими, ще не знані,
І спотикаюся об дикий камінь слів,
І вірші вловлюю, жадані з давніх днів.
Проміння сонячне, цей лік на недокрів'я,
В душі плекає вірш, як ружу серед нив'я,
Воно вивітрює обтяжливі думки,
Медами сповнює і мозки, й стільники,
Вділяє сил своїх убогим та калікам,
Людей наснажує піднесенням великим
І врунам надає снаги та буйноти
У серці вічному, що прагне знов цвісти!
Ледь сонце у міста зійде, на взір поетів,
Вивищується суть усіх низьких предметів,—
Воно, покинувши свою захмарну даль,
Ступає, мов король, у замок і в шпиталь.
|
XCVII
ДО РУДОЇ ЖЕБРАЧКИ
Дівчино, дитя кохане,
Крізь твоє лахміття рване
Видно стан твій чарівний,
Раю мій!
Вбогому поету милі
На твоїм чудовім тілі
Безліч родимок рудих,
Як на гріх.
Ти ступаєш бездоганно
Королевою з роману,
Без котурнів ходиш-бо,
А в сабо.
Мала б ти вбрання придворне,
А не рам'я це потворне,
Щоб спадали згортки шат
Аж до п'ят;
Не світили б анітрохи
Порвані твої панчохи,
А блищав би гардероб
Від оздоб;
І твої чудовні шати.
Нас манили б раювати
Розкішшю палких грудей
І очей;
Чула б ти німе благання
Збутись навісного вбрання,
Відганяв би пустунів
Ніжний гнів;
Перли й запашні букети,
Славного Белло сонети,
Все, що мога в дар нести —
Мала б ти;
Римодряпи-віршороби
Майстрували б милі спроби;
Всіх би твій скоряв навік
Черевик;
Не один сеньйор стражденний,
Не один Ронсар натхненний
Кралися б у твій альков
Знов і знов!
Поцілунки, мов лілеї,—
Знаки милості твоєї;
Не один би тішив трон
Твій закон.
— Але жебраючи йдеш ти,
Вбога, втомлена до решти;
Серед зимних роздоріж
Ти стоїш,
Там, за склом — срібло нужденне;
Ти скарбів не жди від мене,
Адже й сам я не багач,
О, пробач!
Без коштовного завою
Досконалою красою
Світиться твій стан худий,
Раю мій!
|
XCVIII
ЛЕБІДЬ
І
Я нині думаю про тебе, Андромахо!
Новітній Сімоент, цей повен сліз ручай,
Свічадо плинне, де не стала й досі прахом
Гірка твоя судьба,
вдовиний гордий пай,—
Раптово спомини в мені збудив дитинні,
Як площі Карузель доходив я кінця.
Вже давнього нема Парижа (місто нині
Прудкіше міниться, аніж людські серця);
Ще й досі згадую: бараки, пустирища
Із купами жорстви й поламаних барил,
І груддя цегляне, й трава дедалі вища,
В калюжах — пліснява і цвіль камінних брил;
Колись там був міський звіринець. Пам'ятаю,
У час, коли пітьму світання геть жене,
Коли пробуджений уранці Труд здіймає
Похмурий ураган у небо мовчазне,
Я бачив лебедя, який утік із кліті
І сіпав лапами нестямно, й ледве тяг
Крило по каменю та по бруківці збитій.
Над висохлим струмком
розкривши дзьоба, птах
Всю білину пір'їн занурював жаждиво
У порох, мріючи про чисту гладь ставів:
«Коли ж ти вдариш, грім? Коли проллєшся, зливо?»
Здавалося, герой Овідіїв ожив, —
Так поривався він туди, де в сяйві деннім
Блакиті вбивчої прозориться краса,
Здіймаючи увись вуста свої стражденні,
Немов творцеві слав докір у небеса!
II
Не той тепер Париж! Та я в печалі й горі
Незмінний, адже все: риштовання осель,
Нових палаців блиск, як низка алегорій,
А спомини мої важезніші від скель.
Я знову думаю край луврського порога
Про втечу лебедя й отой безумний дрож
Вигнанця-страдника, величного й смішного
В огні гризьких жадань! Про твій уділ також,—
Твій, Андромахо, бран і скніння невеселе
У Пірровім ярмі, царице осяйна;
Біля порожньої стоїш могили, леле!
Ти, вдово Гектора, Геленова жона!
В думках я бачу знов сухотну негритянку,
Що по грязюці йде, чекаючи, коли
їй пальми Африки проблиснуть наостанку
Крізь непрозорий мур паризької імли.
Я думаю про тих, що втратили в житті цім
Усе — і назавжди! Кого зневажив світ,
Про тих, що ссали Біль, як молоко вовчиці!
Про змучених сиріт, що в'януть, наче квіт!
Блукаю духом я по місцині суворій,
Де сурми Споминів скликають рій тривог!
Я думаю про тих, що потерпіли в морі;
Про всіх подоланих!.. Про інших багатьох!
|
CVI
ТАНЕЦЬ СМЕРТІ
Подібна до живих шляхетністю постави,
З букетом у руках, зухвало-визивна,
З недбалим поглядом, і стан її кощавий —
Екстравагантної кокетки худина.
Чи тоншу тадію якась красуня має?
Владарного вбрання нестриманий потік
На ніжку падає суху, котру стискає
Прекрасний, наче квіт, маленький черевик.
Оборки, що тремтять у неї на ключицях,
Немов на скелищі грайливий водоспад,
Цнотливо бережуть од пересудів ницих
Приховану красу страшних її принад.
Глибінь її очей — пустельна тьма віддавна,
А череп, де квітки скрашають гарно лоб,
На шиї кістяній похитується плавно.
О чари небуття під безумом оздоб!
Карикатурою назвуть тебе, гадаю,
Коханці-неуки, п'яні від жаготи,
Та безіменну я красу кістляву знаю,
Мені, видющому, смакуєш добре ти!
Чи ти прийшла, щоб знов урвати на півслові
Святочний шал життя? Чи, може, давній гріх,
Остроги даючи твоєму кістякові,
Довірливо жене тебе на шабаш Втіх?
Під голоси скрипок, між свіч перегорілих,
Стлумити прагнеш ти глузливий свій кошмар?
Чи ждеш, щоб оргії на мить охолодили
В сердечній глибині твоїй пекельний жар?
Страшні колодязі глупоти й самовтрати!
О перегонний куб, де болі навісні!
Крізь ребра випнуті — твої, безноса, грати —
Я бачу аспида, що в'ється в глибині.
По правді, я боюсь; твоє кокетування
Не досягне мети, що гідна цих завзять.
Тут, поміж смертними, хто чує глузування?
Принадливі жахи лише міцних п'янять!
Де можуть,сіють млість очей твоїх темноти,
Що повні злих думок, і гурт танцівників
Не годен стежити без жовчної нудоти
За вищиром твоїх усміхнених зубів.
Хто не бував, однак, в обіймах у скелетів
І хто не куштував могильного коржа?
Що нам до пахощів, убрань і туалетів?
Хто цим погордував, мабуть, себе вважа
Чудесним красенем? Звитяжлива лахудро!
Хай клякнуть, чуючи тебе, танцівники!
Скажи їм:
«Хоч лице вам криє фарба й пудра,
Ви смертю пахнете! Нудотні кістяки.
Ви, денді ваплені, змарнілі Антіної,
Плішивий сибарит і сивий ловелас!
Необоримий ритм заглади всеземної
У свій танечний круг затягує і вас!
Від Сени зимної до Гангу ви, веселі
Стада, йдете в підскок, і щастя кожен зве,
Хоч ангельська сурма, діру пробивши в стелі,
На вас наставлена, як дуло бойове!
Сміхотне Людство!
Смерть під кожним небокраєм
Вдивляється в твою безумну крутію
І, миром дорогим напахчена, мішає
До всіх твоїх щаленств— іронію свою!» |
CVII
ЛЮБОВ ДО ОБЛУДИ
Коли я бачу, як проходиш ти, кохана,
І б'ється в стелю спів з акордом струн лунких,
І ти — вся музика, гармонія рахманна,
І повна спокою глибінь очей твоїх;
Коли вдивляюся при світлі газу в дивне
Твоє химерливо-принадливе чоло,
Де з сяєвом очей, владарна королівно,
Вечірні факели досвітнє творять тло,—
Я мовлю сам собі: яка вона чудовна,
Якою свіжістю пашать її вуста!
Яка розважлива любов її гріховна,
А в серці — споминів бентежна вагота!
Чи ти — плід осені, дитя моїх фантазій?
Чи урна, сповнена розпачливихридань?
Духмяний цвіт, що зріс у пломінкій оазі?
Чи ложе, стелене для світлих раювань?
Я знаю: очі є, де світить жаль бездонний,
Коштовних таємниць не криє їх краса;
Шкатули без скарбів, порожні медальйони
Стократ пустельніші од вас, о Небеса!
Хіба не вистачить того, що ти — омана,
Мені, хто істини відрікся без жалю?
Облуда, маска ти? Байдужа? Невблаганна?
Я все одно тебе, прекрасна, божествлю. |
СХІ
ПАРИЗЬКИЙ СОН
І
Із темрявої далечіні
Нечасто смертному сяйне
Жахітний краєвид, що нині
Уранці полонив мене.
Сновиддя, мов чудесна повість,
Плоди химерливих уяв!
І я рослинну барокковість
Оцих видовищ проклинав.
Я власну розглядав картину,
Митець гордливий і радий —
Одноманітність п'яну й плинну
Металу, мармуру, води:
Палаци без кінця і краю,
Аркад і сходів Вавілон;
Звергались буйно водограї
У тьмяно-золотий затон;
Там водоспади небувалий
Ламали свій криштальний плин
І, люто зблиснувши, спадали
З іскристих металевих стін;
І не дерева — колонади
Ховали прозірні ставки;
Там віддзеркалені наяди
Мінилися, немов жінки;
Там шаленіли сині хвилі
Поміж рожевих узбереж,
Простертих на мільйонні милі,
До всесвіту найдальших меж;
Там камені — магічна знада
Води шумної, диво з див;
Великі сяючі свічада,
Що власний спалах засліпив!
Безмовні Ганги первозданні
Згори, з небесної габи
До діамантової хлані
Ронили урн своїх скарби.
Як архітектор всіх феєрій,
Над планами своїми пан,
Крізь кам'яних тунелів двері
Я гнав покірний океан;
Мінились райдуги яскраві,
І не чорніла жодна тінь;
Палав коштовний плин в оправі
Кристалізованих промінь.
Та жодне сонце там не грало,
Не виснуло над синім днем
І дивовиж не осявало,
Що блискали своїм вогнем!
І над огромом тла хисткого
(Немає видива жахніш:
Для зору—все, для вух—нічого!)
Стояла вічна тиша тиш.
II
Прокинувшись, з чуттям нудоти
Я вздрів житло своє страшне,
І в душу прокляті гризоти
Вп'ялися, ранячи мене.
Жалобний маятник, як досі,
Видзвонював несхибний хід,
І небо сутінню лилося
На зболений, закутий світ.
|
СХІІ
ПЕРЕДРАНКОВИЙ СМЕРК
В казармених дворах зорю ранкову грали,
І віяв вітерець на ліхтарі, оспалий.
Був час, коли рої гріховних мрій і снів
В постелях болісно тривожать юнаків;
Коли, здригаючись, розплющене широко,
Вдивляється у день криваве лампи око;
Коли й сама душа під тіла тягарем
Повторює двобій між лампою і днем;
Немов заплакане лице на вітровінні,
В повітрі міняться всі речі скороплинні;
Знесилив жінку блуд, поета — пошук рим.
Будинки тут і там пускали в небо дим;
Лахудри, що вночі виснажували сили,
Роззявивши роти, у сні важкім хропіли;
Убогі матері, з усохлими грудьми,
Роздмухували жар; народжена з пітьми,
Передранкова мла яснішала у тиші,
І муки породіль робилися гостріші.
Немов кривавий плач, ридання навісні —
Крик півнячий роздер повітря в далині;
Вгортала мла доми від крівель до підвалів,
А там приречені за мурами шпиталів
Хрипіли, стогнучи й чекаючи кінця.
Брели розпусники, змарнілі із лиця.
Світанок, вбравшися в рожеве і зелене,
Виходив повагом на набережні Сени,
І працівник-Париж, у навичках твердий,
Вже очі протирав і брався за труди.
|
|
|
|
|
|