І дівчина, обсипана квітками,
Іде, немов пливе лебедонька в воді,
І грають променистими вогнями,
Неначе квіти, світлі очі молоді.
Вони до мене так привітно сяють,
Що в серці стиха струни золоті дрижать,
І знов пісні мої пливуть, лунають.
В там, в гаю, — пташки дзвенять, дзвенять,
І щастя на душі, і тихий спокій…
Хвилюється і грає лан широкий.
У цьому ж лісі я пив самоту осінню,
Тут весну цілував під шелест верховіть,
Тут літом пропливли ледачі дні незмінні, —
Тепер сюди прийшов мороза я зустріть.
Цей вечір, замкнений в холодному спокої,
Ясний, докінчений нагадує сонет,
Сонет краси гаїв і тиші зимової.
Зі сніжних рим дзвінких його зложив поет,
Чий силует на тлі блакиті неземної
Для тих, хто молиться, є божий силует.
Огонь пройшов, і залишився дим,
Про бурю спогад — жовті складки піни,
Туман їдкий, де був потоп і грім,
Де грала повідь — кумкання жабине.
Хоч би злочинні гордощі чола,
Хоч би Кармен привабливо пройшла
І задзвеніли п’яні кастаньєти!
Хоч би чарок, хоч би пороків ряд,
Хоч би у персні золотому яд,
Хоч би удар веселого стилета!
І в наші дні чарує він поета:
Вордсворт його за речника обрав,
Змінивши світу марного тенета
На хвилювання вільних вод і трав.
У горами лямованій Тавриді
В його рядки, суворіші від міді,
Співець Литви чуття свої вкладав.
У нас іще його не знали діви,
Коли для нього Дельвіг забував
Гекзаметра священного мотиви.
А брили голих скель, громаддя валунів
Таяться в присмерку, як видива похмурі.
Он — ніби профілі якихось дивних фурій,
Он — лапи-обриси, он — щелепи вовків.
Глянь — пагорб ребрами похитує з зусиллям…
Чий зігнутий хребет поріс, мов шерстю, зіллям?
Хто в цих місцях живе — потвора чи титан?
Тут душно… Вирваться б у простір на свободу!
Там дише стомлено безмежжям Океан
І віє запахом прогнилих трав і льоду.
Повіїній не уклонюся вроді,
Що безсоромність — мов окраса їй;
Кумир в кареті їде золотій,
Та запрягти мене у неї годі.
Я добре знаю: гордий дуб загине,
Але хисткої не зламать тростини,
Що хилить вітер, буря нагина.
Але скажи, нащо здалась вона?
За паличку чепурунові стати
Чи порох із одежі вибивати.
Манер і слів дай простих, як людині,
Що їй зрідні обшарпана голота,
Бо почуття і розум неохота
Салонній віддавать балаканині.
Танцюю на німецькім маскараді
З баронами, ченцями, королями,
Не всім знайомий, друг із блазнюками.
Мечем картонним зарубати б раді
Мене пани ці — ба! Лиш маску скину, —
Весь набрід розбіжиться за хвилину
Лаура, з власної милуючися вроди,
Колись любила там свої квітчати скроні.
І відбиток її у хвиль сріблястім лоні
Мутив сльозами я, не знаючи й негоди.
Мій Німане! А де ж і горе те безкрає,
І щастя разом з ним, і золоті надії?
Малечих днів моїх де радощі яснії?
Де ще любіший нам юнацький шал літає?
Лаура де моя? Де друзі молоді?
Минуло все… чому ж сльоза лиш не минає?