Це я про тебе кажу й про себе,
Про нас усіх,
Кому це небо —
Усе ще небо
Й сльоза — не сміх.
Кому байдуже, яку годину
Покаже час,
Коли людина спасе людину,
Згадавши нас...
Туди, туди — від саду Гєфсимани
Навзнак — до неба: у луги висот,
Де попелясті родяться тумани
І страсну ніч полохає осот.
Де ти і я— мов дві зорі в безмежжі,
Яким повік зійтися не дано...
туди, туди... О, як воно бентежить
В оте «туди» відчинене вікно...
Ранок. Полудень. І не кришаться
Сірі сутінки кам'яні.
Хто ж Вам світить і як Вам дишеться?
Вечір. Моторош. Ви — одні...
Ви одні? Щось в житті не сходиться.
Ви одні. Так у чому ж суть?
Рим у рабській крові возводиться,
Та раби його рознесуть...
Такі простенькі такти — як дощі,
Такі перлисті краплі — яко вишні.
Гудуть нечутно вимерлі хрущі,
А клени вчули й на горбочок вийшли.
Ще є життя. Розірвана петля.
Коротка тьма — і віщий спах калини.
Горби, горбочки, горбики — земля...
Єдине, що не зрадить і не кине.
Очі болять.
Все, що бачилось ясним, — розмито.
У безколірнім небі
Витанцьовують сірі дими.
Очі болять.
Потомились дивитися люди.
Йде надія без віри
По дорогах із крові й сльози.
Очі горять.
Осипаються зорі на груди,
І розгойдує небо
Над землею пусті терези.
Розлучились вогні з ліхтарями,
Збіг тролейбус не знати куди,
І над нами, за нами, між нами
Проступили Христові сліди.
А ріка заповзла у мушлю,
Де її обняла відлига...
Все розтануло в тих обіймах.
Лиш відбився на глині слід
Куди ми прийдем — астральні —
Крізь води й мости нейтральні,
Крізь вежі маніакальні
....................................
З невірою у руках?
Пелюсток пахуча піна,
Хвиль терпкава ковила
Ставлять душу на коліна,
Щоб до неба доросла.
І світліють темні очі,
Шепіт листя зільно чист.
І гранчастий смуток ночі
Розбивається об лист...
Сіяло все довкіл. І це була весна.
І подзвони небес були ясні й урочі.
Світилися яри. Лиш стежечка одна,
При камені в'ючись, заплющувала очі.
Зайнявся обрій знаками літань.
Ти так високо, що тебе не видно.
Спустися долу. Вряд з голодним стань —
Ніщо не сіре і ніхто не бидло.
Сади, мов райські. Озеро старе...
Природа прагне — тільки нахилися.
Та от ніхто нічого не бере,
Лишень краде і рве. Не надірвися!
А десь ще б'ють у крицю ковалі,
А хтось несе меди в життєві соти,
І припадає небо до землі:
Не всі й не всіх вивищують висоти...
Хто Дух струни, яку тримаєш
Ти на смичковій гостроті?
Звідкіль оцю ти силу знаєш,
Що й рани, мов у забутті,
Мовчать, яко уста закуті,
А заболять, то лиш за тим,
Аби твій голос знов почути
І зарости рубцем твердим.
О, леутар! Струна зірвалась.
Стряслася долу німота.
...Невже ж і справді продавались
І звуки ті, і ті уста?!
І келих трунку срібного в руці,
Констанца. Море. Непогаслі дати.
Сон літніх мрій.
Солодкі манівці,
Як дар, якого й Небу не відняти.
Мокре листя,
Срібний блиск акацій.
Ти живеш у краплях дощових.
Не плачу. Немає сліз.
Сміюся.
О, це я вмію...
Затемнення, поле, ліс...
Курить молода завія.
А за спекою — сосни
Ті, що вищі від неба,
Ті, що міряють простір
Стуком серця до... Тебе.
Зима в моїх очах.
Долоні — з льоду.
Жаринка тліє кволо на губах.
Я так тебе люблю, як...
( Хто це ходить? )
...Як сад цвіте!
( Це — осінь. Листопад. )
Тремтить в очах
Озерна сиза грань,
І не втямки,
Що ця осінність рання,
Цей ніжний чад —
Отрута пізнавань,
Якою нас карають
П о р и в а н н я .
Як просто ми пройшли через роки...
Як складно повертатися
До с е б е . . .
Старий Остропіль. Костянтинів.
Ріка. Місток. І синь вгорі.
Один ковток такої сині —
І рвуться часу ятері.
Місто лискучим бруком
Дивиться так дворушно,
Я не звила гнізда тут,
І вмерло в мені село.
Стріха старої хати
Докором коле душу:
Де ж твоє вічне свято
Те, що й в золі цвіло?
Мамині жовті руки,
Сиві закриті очі,
Зрізаний шелест вишень...
Боже, прости мені.
Стежкою через жито,
Променем через ночі
Кличуть мене д о д о м у
Мамині в і ч н і дні...
— Не блукайте! (А для кого?)
— Переходьте! (А куди?)
Бачно стелиться дорога,
Час витемнює сліди.
Загороди, осторога...
Завірюхи надворі.
Тільки й дня, що — молодого,
Тільки й ночі, що — зорі...
«Мені, моє...» — і море черг
Біля надії рятівної,
Та не спішать сучасні Ної
Пускати в море свій ковчег.
Але йдуть. Ідуть. І путь знаходять.
І слова ведуть, як збитий сплав.
Ох, якби ти вчув той сплав сьогодні,
З того б світу речників прокляв.
Ні... Не кляв би, а палив собою,
Тільки серця жар потах в труні.
Ясний, незборимий смертний вою,
Жить в безмежній цій дичавині
Неможливо...
Я думала, це — черемха,
А це був вінок на хрест,
Якого ще не зробили,
Та то вже — Небесний перст.
Я думала, все ж — черемха,
А це була біла вість,
Якою в мені зламали,
Здавалось, незламну — вісь...
Площа, проща, собор, церкви,
І — вже лишений назавжди —
Перехід, де статечне «Ви»
Поступилось легкому «Ти...»
Все сурмить і сурмить сурма...
Сиза копія, кладка, мох,
Площа, проща, собор... Ми — вдвох.
Я забула: тебе... нема.
І не може, і не вміє стихнуть біль,
І так звично серце гріє заметіль.
В ніч сміється, тишком плаче, нишком жде
Те, чого ніхто не бачить — вдень...
Ми на світечку цім — одні,
І годинник — один на всіх.
Цок-цок-цок... — і найвищі дні
Заметете тополиний сніг.
Хтось байдуже згасить свічу,
І не гляне в наші кути.
Тож присядь... Я наллю дощу...
Пий до дна... І мені прости.
Нещадність неквапно свище
У скроні квітучих рут.
Нічний корабель все ближче,
Аїдів співак — ось тут...
Напружених пусток гуки
Вістують, як Лаокоон...
А руки твої, а руки
Прорубують сон ікон...
Найлегше вибираю із тяжкого,
Воно ж найтяжче. І — не донести.
Нема, нема на світі цім — легкого,
І на життя не видано версти.
Лежать у торбі різні побрехеньки,
Вони й довіру щиру здурять теж.
Життя — весна! А весни коротенькі,
Ще тільки цвіт, а вже сумний кортеж.
Ще на число дивитись не боюся.
Але здригнулась чаша золота.
...І от дівча несе свого Ісуса,
І от Ісус несе свого хреста...
В лице війнуло цвітом, як морозом,
Та все ж із серця випала зима...
Ти не питай, нащо збираю лози
Ті, що сухі й покинуті всіма.
Як воно пилося! Як нетерпілось: ще трохи...
Там, де нас бачив тільки знеможений мох,
Плівка згортала в вільні підвали епохи
Те, що ділило тайну, як всесвіт, на двох...
Тюльпани розкрились в небо,
Рєльєфно застигли звиви.
В пружастій білості стебел
Зрів струм потайної зливи.
Між нас перебігла звичка,
Зламалося вістря миті.
І встала якась капличка
Потойбік розкритих квітів.
Хто плавав тут? Коли й куди заплив?
До тайн чужих ми майже всі охочі...
Нема чим дихать. Всохли русла злив,
І вже нічого не чекають очі.
Та ще — шукають тут і там й ніде...
Летять вітри з пустирищ і пустелі.
То пил, то попіл... Що у тім знайдеш?
Морозних літ розплавлені пастелі...
Сліди вчорашні — вже нетутешні,
Усе — невлад...
За ніч одну розцвіли черешні,
Збожів наш сад.
Небеса, небеса...
І Великдень. І пам'яті кола.
На стопі — крашанки.
На подвір'ї — зелена роса.
І дзвенить крізь літа
Над порогом прибита підкова,
І із стріхи паде
Золотава — у вічність — сльоза...
Розсипались ноти і лад зника,
Нема кому їх зібрати.
Забуто премудру кнопку дзвінка,
Де — рятівні антракти.
Подовжено дію - експеримент,
Гряде архі - супер - ера!
Нерви розстроєні, як інструмент
На вправах р а ц і о н е р а.
І кліпає ніч очима сови,
І в'яне душа в мовчанні.
«А липи цвітуть... — усміхнулись Ви, —
Духмяні, духмяні... »
Та ще пахнуть квітки вечорові,
І сріблиться таємна трава.
Мирська марнота: бакси, марки, гонор...
За них безсмертя не купив ніхто.
Чиєсь життя й судьбу рятує донор,
І кров його освячує Христос.
О, це не просто: кров'ю поділитись
Та ще й в часи, коди сутуга гне.
Тож низько-низько хочеться вклонитись
Тим, хто в данні святому не мине.
Якщо ти був, то й лишишся — Людина.
Тяжкі часи прийдуть і відійдуть.
Біда навчить. А правда — не загине.
І кров пречиста змиє каламуть.
Які слова сьогодні вам скажу?
Які слова?
В душі — печаль безбожна.
А небо сіє квіти на межу,
Де нам давно
Ступати вже не можна.
Які слова почують ті, кого
У цю священну
Провідну неділю
Прийшли провідать ми —
Без корогов,
Без прапорів ідейного похмілля?
Які слова —
При тиші цих осель,
При вічнім болю втрат і невертання
Спроможні серце кинуть в карусель,
Чий кожен оберт
Може стать останнім?
Закони Божі і людські діла —
Страшна, страшна
Безодня поміж ними.
Але на що ж нас мати привела
У ці шалені
Весноньки і зими?
До сонця жінка руки возвепа,
Така ще чиста,
Хоч уже не юна...
Закони Божі і людські діла —
Наш чорний жаль,
Потяті душі й струни.
Чужі планети і чужі світи...
Єдине рідне: пам'ять і могили
Й молитва з діда - прадіда:
«Прости... »
О, як збудити нас,
Щоб не грішили?
Несем на цвинтар паску, крашанки,
Вино і сіль — померлим,
Як ведеться.
А до живої теплої руки
Наш дух тепла
Чи так вже й часто рветься,
Аби почути струм серцебиття
І причаститись думами про щастя?
Квадрати чорні й білі —
Це життя,
В якім нікому вижити
Не вдасться.
Горять свічки на пагорбах святих,
Горить душа у болісній розмові.
Які слова,
Які слова знайти,
Щоб повернути світ цей
До любові?
І — лікувати... Із останніх сил.
І розсувати подихами тучі.
Бо що ми варті
Біля цих могил
При чорних дзвонах
В поминки болючі?!
А все — Перемога!
(Над рабством, над злом
І над смертю...)
Не старію я...
І нє буду старіти в століттях.
Ненавиджу зброю,
Хоч руки мої її знають,
Я квіти люблю,
Особливо — бузок на світанні,
Коли одинокість
Шукає трилистиків щастя
У гронах, які переповнені думами ночі.
Це древо життя,
Доки є ви,
Листочки ще пустить,
Та вам би не зброю
Для захисту їх,
А — турботу
Справдешню, дієву,
В якій би земля оновилась,
Забувши про торг,
Де усе продаватися може,
І навіть вона —
З усіма її надрами, Боже...
І все ж — Перемога!
І віра й надія з любов'ю
Так пильно вдивляються
В очі і душі нам, люди...
Шумлять прапори
І колоссячко дзвонить на вітрі;
Усе проти війн
Світових
І ще більш — братовбивчих.
Братаймося, люди!
«Ісуси з'являються рідко,
Натомість Іуди,
Як ті комари, не минають...»
Ніхто від гріхів
І від кари нас не порятує.
Лиш кожен осібно
Повинен іти на покуту.
А далі — той шлях,
Де дороги не є сурогатом,
І з ним буду я —
Крона древа життя —
П е р е м о г а !
Та всі, хто живий,
Хай по хвилечці будуть зі мною,
І хай пам'ятають,
Що мовив мудрець про ходіння:
«Де стежки нема,
Треба часто назад озиратись,
Щоб прямо вперед,
Не збиваючи ніженьки, йти...»
І холоди, і голодно, й не спиться,
Докучно тліє коминок життя.
Збирають петлі місяцеві спиці
Й скидають в заметілі забуття.
Я там про тебе думати не вмію,
Сама собі химерне щось велю,
І лиш блаженно підставляю шию
Під гострий доторк. На одну петлю.
І нема кому закинути вину,
І немає чим замірять глибину.
І нема, нема, нема куди піти
По ковток, один - однюсінький, води...
Зужито вир. І вись слабка, безкрила
Уже ледь-ледь ворушиться на дні.
А я молю: о Боже, дай мені
Дістатись дна... Я плавом відболіпа.
Не смерті боюся...
При вікнах, де грати з проміння,
Горить позолотонька ясна.
Не з жару, а з жаху горіння,
В якому і золото гасне.
Не смерті боюся, а болю,
Не горя, а — довгої муки.
Свободи, що гірш за неволю,
І храму, де хрестяться круки.
Як доля, так ноша легка є...
Я не на вогнях ворожила.
Та чом же, та чом не стихає
Вогонь в моїх висохлих жилах?..
Здивуються, що — не стало,
Не видихнуть: О, коли б...
Їм зроду було замало
Того, що — ячмінний хліб,
Ячмінний, як — нетутешній,
Невірним — намарний дар.
І сходить мій день прийдешній,
Як жертва — на їх вівтар...
Вже т о й світ шле пекельні телеграми,
Земля хрипить незбулим й непрожитим.
Летять вітри пустельні над ярами,
Серця тріпочуть вигорілим цвітом.
Забиті в прірву і хрести, і зорі.
На тлі Голгофи — гульбища трикляті.
Земля. І — ви. І лози днів прозорі...
І я несу вам думи нерозп'яті.
І спадали з сил сліди,
Переборюючи зливу,
Й так хотілося... води,
Що поїла пам'ять
С и в у . . .
І ще не падає згори
Та зірка, що горить віками,
Та вже світають вечори,
Де мерехкоче дивний камінь.
Беруться інієм літа,
Терзають всесвіт протиріччя,
І плаче рибка золота
В сухій ріці, що без обличчя.
Легкого вітру пасемця сріблисті,
Сонливих трав іще сонливі кола,
Стрибки каштанів у пловуче листя —
Мов в венеційські крихітні гондоли.
Ранковий бриз... не з моря, а з дороги,
Що темний пил під кроки блиском стеле,
І юна жінка в німбові тривоги
Й вертке дівча — беззахисне веселе...
Покірним будь у вірі
І щомить
Собі тверди: покора не болить...
Вітри стемнілу одіж прополощуть,
Та душу темну
Їм не просвітлить,
Дивлюсь, як зло й добро ідуть на змову,
Сміюсь і плачу. Плачу і сміюсь.
Не вірю й вірю... Падаю... І знову
Підводжусь — в очі глянуть,
Хоч боюсь.
Не бійся страху. То — пусте.
Стиснуло серце. Так буває.
Подумай гарне: гори, степ,
Метелик цвітку напуває.
Заріс поріз, що в лютий час
Тебе палив, а ти — як порох...
І зрада та, де вік погас,
Уже й сама собі, як — ворог.
Вони пройдуть тобою навмання,
Сніжастий сум чи сумнів стисне груди
І всіх збере на світло того дня,
Де вже ніяких сумнівів не буде...
Пекучий перст і скло небесне,
Крихке, як сяйво голубе.
Лякають всі, що світ цей щезне,
А я люблю, люблю тебе.
Осіння айстра серед літа —
Царівна присмерків ламких.
О, ще багато в світі світла,
Хоч темно в помислах людських...
Осінь жовкла на очах,
Холодніли плавні.
В голім полі вітер чах,
Думалось про давнє.
Незабутий стиск руки —
Подорожник ранам.
Сон тупився до щоки
Подихом коханим.
І пружаста зелень віт
Молодого травня
Протинала мармур літ,
Шелехтіла в плавнях.
Але — осінь. І не в снах
Перелетів спини...
Серце ж вирію не зна,
Навіть, як і гине.
Де чистим рокам спочити?
Куди прихилити думи?
Шаліють травневі квіти,
Шумлять динамічні струми.
О, доленько, доле, доле...
Я сліпну від блиску масок.
Історії горло кволе
Затягує вправний пасок.
І келих буття всихає,
Спіралі доріг зміяться.
Наш травень усе ще грає,
Та звуки себе бояться...
Із двору вислизнув туман,
Блаженні ми обоє.
Запахнув білий діамант
Черемховим прибоєм.
І трісла паморозь крихка,
І стерлися контрасти.
І до руки прийшла рука,
І вже не страшно — впасти...
Так хочеться свята. І тиші, і тиші —
Звільнитись від ноші, яка б не була,
Надвечір, надвечір, коли вже гостріші
І зір, і чуття, й сизий посмерк чола.
Надвечір, надвечір... заслухатись в себе,
Почути бажання... забути про все.
І тільки — любити... цю землю, це небо,
Цю хвилю, що душу до світла несе.
І чом про щось забуте, дальнє
Згадати хочу так, як жить,
А все в собі сентиментальне
Все ж намагаюсь заглушить?..
А просто хочеться на мить
Забути спів грімке озвуччя,
Аби пізнання неминуче
В ній забарилось. Хоч на мить.
Так просто: хочеться незнань,
Де все — пунктири і предтечі,
Де все — лиш марево торкань:
Розпуки, зустрічі і втечі...
Так просто:
Хочеться незнань...
Чекальний вечір...
Де — ані вуха, ні ока де,
(Хоч би якийсь Іуда...),
Навіть, як щезнеш, ніхто не знайде,
Бо і шукать не буде.
Тайна потреби — потрібним буть,
Спрага вогню — пожежі...
Вій, вітерець! Пересіюй суть!
Істина волі — межі.
Та рвуться, рвуться
До луку руки.
Далека зірка замерехтіла.
Десь там, над нею, хижують круки,
І хміль стискає судоми тіла.
А щось привітне, сумне й ласкаве
Заснулу пристрасть цнотливо кличе,
І Дикий Янгол шепоче: Ave..
Й цілує Ваше святе обличчя.
Стоїть життя в призахідній порі,
Збирає вітром зірвані каштани.
Круг жорен жорнить все в скрипучій грі,
А кладочка та світиться й не тане.
Змертвілий лист притулиться до губ,
Прониже груди опік воскресіння.
І вознесеться світ над шалом юрб
У тихе поле і живе насіння.
Млин гуде і скрижалі гортає.
Там, де тиша в покоси лягла,
Булава понад Случчю злітає,
І світає нічна ковила.
І якийсь невідомий самітник
Ходить сумно в гойдливій імлі
І шукає поховані квіти
Золотої своєї землі.
Та все ж вони летять над Ікопоті плесом.
Ні мороку, ні мли — одна ясна блакить.
І цей останній день так густо пахне безом,
Що сходять із розп'ять розтерзані роки.
Пливе півмісяць за токкату Баха,
Тоненький ключик відмикає вись:
Холодний мармур, як голодна плаха...
Зоря з зорею вперше обнялись.
Отут, отут, де гасне спів потреба,
Де п'єш мовчання тиші золоте,
Твоя земля вдивляється у небо,
Твоя душа в тім погляді росте...
Коротшими стали миті,
Що мітили час пиття.
А копо блукань у світі
Подовшало на життя.
Такі стійкі зимові заметілі,
Такі цупкі тонких льодів закови,
Та все ж нуртують в змореному тілі
Дощі й громи, і пахощі бузкові.
Під зводами стерплих віт
Так вперше, що як востаннє,
На нас озирнувся світ
Без жодного... запитання.
І тільки тому, що на світі є Ви,
Не вибухнув шлях перед сумнівом віри,
Не носить тавра. Не згубив голови,
Ніщо не продав ні за жодні офіри.
Весна. Зелен-хміль молодої трави,
І дихання фрезій довірно-дитиннє...
І тільки тому, що на світі є Ви,
Жива ще надія, що світ цей не згине.
Крізь ці дахи, гілля зелене,
Ці перекрути голих лоз
Прийшло й лишилося у мене
Чуже життя, що не збулось.
Поскрипує літ колиска, —
Змарнованих і не стертих,
Усе так нестерпно близько,
Що навіть не страшно вмерти.
Ходить прірва — темна, темна,
Рветься течія.
Сни летять в сади Едему,
Ноче! Ти — чия?
Посередині злої миті
Страх — як чорна канва на п'яльцях,
Де кінці золотої ниті,
Що порвалась в незрячих пальцях.
Пожовклий стерняк ліниво
Якесь козеня скубоче,
І мариться полю злива,
І осені серпень хоче.
О, ті хащі... Ми пропащі. Безборонні.
Стільки листу вогнянисто намело.
І шукаєш прохолодної долоні,
Щоб втопити в ній розпечене чоло.
І на площах чужих карань
Чуло серце нестерпний хруст.
І зникала за гранню грань,
І зривалось моління з уст.
Але возносить над рокіт бур
Лінії звив ласкавий
Сіру альтанку. Обдертий мур.
Сходи... І — трави, трави...
І колій латунні зблиски,
Дорога — куди не знаю...
І подих Ваш близько-близько,
Як сон цей, що вже минає...
Один випадок з тисячі, та стався;
Цвів чорний глек до слова. На крило.
І падав дощ. Минався. Повертався.
Той самий дощ, якого не було.
Крізь колючі кола зим і літ,
Через мертві кам'яні породи
Йде любов — свята й стара, як світ,
І шаліє грішна кров природи.
Той хмиз, ті дошки, ті сходи,
Ті грати, те скло, ті висі
І крок, що фатальний зроду,
А все-таки не спинився...
Серпень із вереснем бавляться в лови,
Гра — навмання. Вітер дихає важче.
Синьо вилискує жар бузиновий.
Швидко смеркає. Невже я жива ще?
Лад у небі й полі. Дзвонять давні дзвони.
Маки, маки, маки... Липень мододий...
Котяться колеса. Дише степ в долоні.
Котяться колеса. І нема... біди.
Так легко повірити в диво пораннє,
У погляд, у порух, в галявину чисту.
Як солодко. Боже, ти серце поранив...
І зайві слова щонайтоншого змісту.
***
Бані церкви на сірім. Все так дивно й забуто.
Наче ми заблудили в нереальному лісі.
В нереальності яви тільки Самість і Смуток,
Тільки Смуток і Самість не боялися висі...
Дим у кінці тунелю. Дім на задвірках мрії,
Рокіт прожитих років і незворотних втрат.
Маряться Женев'єва, Темза і Киів, Київ...
Коловороти вікон. Впевнений спокій ґрат.
Звестись... Ввійти до собору,
Свічу запалити просто,
Відчути плече, що поруч,
Й сахнутися — надто гостро!
Там спогад мовчання, як вибух у скроні,
Надщерблена сила літань...
Сон розуму. Пекло. Дзвінки телефонні
І виклики ночі — літам...
Хтось блукає один. І шукає когось. І мовчить.
Ми ж із Вами знайшлись,
А блукання повзуть і за нами полюють.
З потемнілих садів і городів димами перчить,
Час вдивляється в нас
І самотніх блукальців малює...
Звивається... Німіє...
Раптовий гасить шая.
Стихають всі стихії,
Пульсує диш душа.
Щомиті стоїмо над урвищем розлуки,
І кожен з нас — шукач. І кожен — утікач.
Гармонія життя — то безлад барв і звуків.
І спалахи троянд. Стіна і вимикач.
Говоріть, говоріть...
На останнім акорді Мазовше
Залишилась луна
Від мовчання оголених віт.
Говоріть, говоріть...
Хай зіп'ю цей осінній, солоний,
Незбагненний ковток,
Неймовірністю даний мені.
Говоріть, говоріть...
Крізь мости, заборони, кордони,
Крізь вікно й виноград,
Що лілово засох при вікні.
І прийшла я до неї
Така заборонно щаслива,
Що завмер колосок,
Зодчим вибігши з храму пшениці.
Де початок й кінець?
Переплутались альфа й омега.
Щось веселе творив
Юний зодчий з поняттями віку.
Смальта бігла з небес.
Де ж ти, зливо, розпалена, дика?
Усміхавсь колосок.
Храм сіяв золотим оберегом.
Кола промінні. Діри озонні. Уперті.
Глянеш в те небо — і заворушаться скроні,
І не збагнути, звідки і нащо ті коні —
Двоє. У лузі. Посеред липня і... смерті?..
Так довго усе це сниться...
Хто б міг збудити — не будить...
Нестерпно чужі зіниці
Проколюють зліва груди.
Чи Вас торкалися долоні
Сумних купав?
Як Вам корились бездоріжжя
На тім шляху,
Де безпорадно билась ніжність
Об ніч глуху?
Стоїть туман —
Не прозирнути... І що не крок,
То на вустах — огонь цикути,
А в серці — змрок.
Терпляча пам'ять —
Опівнічний тоненький під,
А кожний спомин —
Шпиль готичний над виром літ.
Зривалися межі, дє
Стерня золотіла в попі.
І знов починався день
Іржанням коня в н е в о
л і .
І ні роз'яснень, ні запитань,
Лиш тільки — пити, пити, пити,
Допоки б'є струм джерела...
На сході зійшлись насторожені тіні
Посріблених порохом лоз винограду.
На захід упало рясне шелестіння
Обвитого синню осіннього саду.
Про щось таємниче змовлялися віти,
Пробіг холодок, дотулившись до скроні.
Два соняхи з зернами нашого літа
Сіяли... Чомусь на чужім підвіконні.
І злітались на клаптик паперу дива,
І збігались собаки й коти,
Обіймалися фарби, мовчання й слова,
Божеволів художник і — ти.
А у небі голодних музеєвих стін
Свіжі цвяхи, як дзвони, гули...
І світали, заходячи, очі картин,
Наче теж божевільні були...
На похилі тини і похилені брами
Бризла сутінь м'яка забуття молодого.
Виривалась із вечора синьої рами
Перекручених струн мовчазна засторога.
Хто від кого стеріг і кому це вдалося?
Змоклий вітер вдихав гуп німої безодні.
Колихнулась фіранка, як русальнє волосся,
Пензель змішував фарби — гарячі й холодні...
Ви так далеко, що сніги не тануть,
На пальцях зблиски — доторків луна...
Крихкі слова в ламких перервах стану,
Як присмерк саду з присмаком вина...
Міст подумав: «Зима...»,
Мертвий камінь затеплився: «Свічі...»
Навіть вітер старий,
Наблукавшись нічними полями,
Перейшов через міст
І при камені стих просвітліло.
Втретє цвіт оживав —
На бруківці іскрилися плями.
А каштан весь тремтів.
Чорне гілля натужно рипіло.
Наче бризками фонтану,
Що зійшов сюди із площі,
Окропив мене світанок.
І стою я, як на прощі.
Тільки неба вись безмірна,
І святі розливи дзвонів,
І душа — палка й сумирна,
Як сухе стебло в долоні.
Осінь глибшає. А вітам —
Хворо шепче лист зелений:
Буде вас холодний вітер
Обіймати замість мене...
Про що? Кому? Від кого? Звідки?
Слова... вітри... безповоротні.
І змерхлі вісті — зайві свідки,
Ми — бранці загадок безодні.
На шлях пустий вертає дума:
Чому ж так гарно, коли — сумно?
Розлука — зло, але ще не жорстокість,
Розлука — даль, але не далина.
Вона — самотність, та не одинокість,
А все — пізнань незглибна глибина.
Між нами світ цей зводив огорожу,
Але сміються з неі дні сумні.
Від тебе я отямитись не можу,
Хоча свідомість наче б при мені.
Струмують струни на моїй гітарі,
Твоїм волоссям пахне ця зима.
Палю свічу край снігу, щоб постарів,
А він яріє: старості нема!