Home  Poetry

    СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ

    УКАЗ

     
    Іде козак дорогою,
    Дівку надибає;
    Вийняв папір з-за пазухи
    Та й її читає:

    «І прочая, і прочая...
    По сему указу
    Козак должен кожну дівку
    Цілувать по разу».

    «Чуєш, дівко, що в указі?»
    «Та чую, козаче».

    І вже ж рада-то, псяюха,
    Аж мало не скаче!

    Ізліз козак, покріпився,
    На коня сідає,
    А дівчина підійнялась
    Та й ще забагає:

    «А приглянься-но, козаче,
    До того указу:
    Чи нема там написано,
    Щоб іще по разу?»
     

     

    АХМЕТ III і ЗАПОРОЖЦІ

     
    В літо тисяча шістсоте,
    В літо теє Боже,
    Прийшла грамота Ахмета
    В наше Запорожжє:

    «Я, султан, син Магомета,
    Внук Бога їдного,
    Брат Місяця-перекроя
    І Сонця самого,

    Лицар сильний і могучий,
    Краль над королями.
    Воєвода всього світу
    І цар над царями,

    Цар столиці Цареграду
    І цар Македону,
    Греків, сербів, молдаванів
    І цар Вавилону,

    Цар Подолі, і Галича,
    І славного Криму,
    Цар Єгипту, і Ораби,
    І цар Русалиму,

    Сторож гробу в Русалимі
    І вашого Бога...
    Християн усіх на світі
    Смуток і підмога,—

    Кажу вам, усім козакам,
    Мені передатись,
    А як ні— добра від мене
    Вам не сподіватись!»

    Того ж літа запорожці
    Грамоту читали
    І до вражого Ахмета
    От що написали:

    «Ти, султане, чортів сину,
    Люципера брате,
    Внуку гаспида самого
    І чорте рогатий!

    Стравнику ти цареградський,
    Пивнику макдонський,
    Свине грецька й молдаванська,
    Ковалю вавлонський!

    Кате сербів і Подолі,
    Папуго ти кримська,
    Єгипетський ти свинарю,
    Сово русалимська!

    Ти погана свинячая
    Морда, не підмога,
    І дурень ти, а не сторож
    У нашого Бога.

    Не годен ти нас, хрещених,
    І десь цілувати,
    А не то, щоб Запорожжя
    Під собою мати!

    Ми землею і водою
    Будем воюватись,
    І тебе нам, бісів сину,
    Нічого боятись!

    Так тобі ми відвічаєм,
    А року не знаєм,
    Бо ми ваших календарів
    В Січі не тримаєм.

    Місяць наш тепер на небі,
    День той самий, що у вас.
    За сим словом, вражі турки,
    Поцілуйте в ж... нас!»
     
     

     
     

    ВАРЕНИКИ, ВАРЕНИКИ !

     
    Солдат-москаль на прилавку,
    Прищурює очі...
    Так і знати, москалина
    Вареників хоче.

    Хоче бідний вареників —
    То й ніщо питати!..
    Та тілько їх по нашому
    Не вміє назвати.

    «Хазяюшка, галубушка!»
    Став він говорити:
    «Свари-ка мне вот энтаво!»
    «Та чого зварити?»

    «Да энтаво... как, бишь, ево
    У вас называют?..
    Вот, что, знаешь, берут тесто,
    Сыром заправляют...»

    «Та Бог його Святий знає,
    Що вам, служба, гоже!..
    Тісто сиром накладають...
    То галушки, може?»

    «Не галушки, не галушки!
    Я галушки знаю.
    Свари-ка мне галубушка...
    Все, бишь, забываю!
     

    Уж с глаз долой, так с памяти!
    Вот этакой бес-то!..
    Да знаешь ли:  энтак сыр-то,
    А на сыре тесто...»

    «Та Бог його Святий знає
    І добрії люди!
    Сир у тісті!.. хіба, може,
    Чи не пиріг буде?»

    «Да не пирог, галубушка!..
    Экая досада!..
    Да знаешь-ли? Туда масла
    Да сметаны надо!..»

    А вона-то добре знає,
    Чого москаль хоче,
    Та чекає барабана,
    Заким затуркоче...

    Як почула барабана —
    Слава Тобі, Боже!
    Та й говорить москалеві:
    «Вареників, може?»

    Аж підскочив москалина,
    Та ніколи ждати.
    — «Вареники, вареники!»
    Та й пішов із хати!..
     
     


     Home  Poetry