ЮРІЙ ОСИП ФЕДЬКОВИЧ

НИВА

Доки маю світом нудить,
Доки маю люде гудить,
Доки маю дожидати,
Заки Галич зможе встати? —
Ліпше сам я рано встану.

А оповівшись щиро Богу,
Займу плуги, круторогі:
Зорю гори та й долину,
Зорю свою Буковину,

Як наш Тарас, як сій тато
Научив мене орати;

І віру, любов, надію
Буковинов скрізь посію.
Виростай же, руський Боже,
Пшеницю, як лаву!

Хай зародить моя нива
На співацьку славу,
Хай в'яжеться колос в колос
Від верха до долу,
Хай сіється Буковинов
Правда, віра, воля!

А я піду — як палата,
Так і бідна хата,
Піду руськов Українов
Женчиків збирати.
Жніть, вжинайтесь, женці мої,
Та й дякуйте Богу,
Що поміг нам жито жати
На своєму полі;
Що не підем зажинати,
Мов кріпак мізерний,
У чужий край, чужі люди,
На коробку зерна.

Вже не будем, женці мої!
Безсмертний наш Батько
Научив нас свою землю
Питому орати.

Тепер уже знаєм...

Жніть, вжинайтесь, женці мої,
А я заспіваю.

Де попадеш руське серце,
Отам пригорнися.
Як той голуб до голубки
На новім острішку,
Пригортайся, пісне моя!

А я заспіваю по руському краю,
Щоб було далеко, далеко мя чути;
Від Чорної гори до Дніпра — Дунаю
Розсипся ми, пісне, барвінком та рутов!

Най руські молодці затичуть кресаню,
Най руські дівчата вінки собі шиють,
Най люди не кажуть, що ми безталанні.
Най сльози кроваві личко нам не миють.
Розсипся ми, пісне, як сонечко літі,
Хай наші кроваві навіки обсушить.

Розсипся, розбийся, як грім по рокиті,
Хай шваркіт німецький нас більше не глушить.
Розсипся же, пісне моя,
Та й не схаменися!

НІЧЛІГ

Звізди по небеснім граді —

І по одній, і в громаді —

Як то любо заснияли,

Де жовняри спочивали.

Но як збліднуть тихо зорі,

Світле сонце зійде д'горі,

Хто тогді нам, бідним, скаже,

Де котрий з нас нині ляже?

Де хто ляже, Божа воля:

Є де спати, много поля,

Є де голов приклонити...

А зірниці ймуть світити.

ШЕЛЬВАХ

Ой та нікому так, нікому,

Та як жовняру молодому!..

У кабатинці, у реміню

Ходить шельвах по каміню,

Ой та по зимнім, зимнесенькім

У кабатиню тонесенькім.

Ой ходить шельвах по морозі,

А камінь тріснув на підлозі;

Ой камінь тріснув, жовняр свиснув,

До себе ціпко гвер притиснув

Та й білі руки ломле, гріє,

Що аж му серце в грудях мліє...

«Ой серце моє крем'яноє,

Чому не тріснеш й ти надвоє?»

Укрився місяць зороньками,

Заплакав жовняр сльозоньками;

Заплакав жовняр сині очі,

А під ногами сніг скрегоче.

А жовняр ноги підіймає,

До місяченька промовляє:

«Ти, місяченьку-перекрою,

Не дай ти, Боже, долю мою!»

ПОКЛІН

Гей, по горі по високій тройзіль постелився;

З України до дівчини козак поклонився.

Поклонився козаченько з коня вороного:

«Нагадай си, моя мила, мене молодого...»

А в неділю рано-рано дівча ся вмивало

Та й русою та косою личенько втирало.

Утирало біле личко, утирало брови:

«Нема ж мого миленького, нема вже розмови».

Не плач, мила, не плач, серце, не плач, чорні очі,—

Ой маю ж я розмовоньку аж допізна з ночі,

Ой маю ж я розмовоньку, ой маю ж я милу:

Висипано надо мною високу могилу».

ПРЕЧИСТА ДІВО, РАДУЙСЯ, МАРІЄ!

У синє море сонце ясне тоне

І своє світло, ніби кров, червоне,

По всій країні доокола сіє;

А там зазульку в гаю десь чувати,

А там дзвіночок став селом кувати,

Там в борі вітер листям шелевіє:

Пречиста Діво, радуйся, Маріє...

Пречиста Діво, радуйся, Маріє!

Он молод жовняр, ляг с й на мураві,

Личко студене, шати му кроваві,—

Розстрілен нині; бо самий не вміє,—

Камраття яму темну му вкопали

І на спочинок бідного в ню склали.

Уже не скаже, як дзвінок запіє:

«Пречиста Діво, радуйся, Маріє...»

Пречиста Діво, радуйся, Маріє!

Під плотом сіла удовиця-мати,

До себе тулить бідне сиротяти

І плаче ревне, серденько їй мліє,—

Ба вже не плаче, вже і не голосить:

Склонила голов — більше не підносить;

Зірниці плачуть, а дзвінок німіє...

Пречиста Діво, радуйся, Маріє!

Там онде блудить оплакана дитина,

Без тата, мами, бідна сиротина,

Нічо не їло, душечка му мліє,—

І хоче в хату бідня навернути,

Господар псами тровить єго, чути:

Верескло, впало, кров ся з ніжки діє...

Пречиста Діво, радуйся, Маріє!

Пречиста Діво, радуйся, Маріє,

Бо я не можу... Вшак я маю душу —

І чути мушу, і дивити мушу,

Що тут на світі, ах тутки ся діє;

Да як до гробу зложуть моє тіло,

Де темно, тісно, студено, зотліло,

Де нич не плаче, де усе німіє,

Пречиста Діво, радуйся, Маріє!

ВЕЧІР НА ПІДГІР'Ю

Славне Підгір'є, що ся маєм крило,
В шовкові трави спати ся клонило,
Бо світле сонце в гори ся сховало,
Би десь у морі личенько скупало,
А завтра рано знов нам засвітило,
І знов ся щастю нашому дивило.

І знов в вечірніх зороньках помалу
Підгір'є красне спати колисало,
Як нині ввечір.
О, як тут весело!

Усе в одну ся піснь щасливу сплело:
Там в стаї ватаг на флояру грає,
Там, геть за лісом, череда десь бліє;
По воду йдучи, дівчина співає,
Пташинка в гаю щастя своє піє;
А гейби пісням милим вторували,
Цигани в лузі в два клевці кували,
І всюди співи, всюди лиш свавілля,
Що хтось би думав: тутки все весілля.
І чо ж би тутки заспівати годі,
Де кожде вільне, кожде на свободі,
Де навіть щезник пробувати любить,
Як доста світом душей си нагубить;
Відтак би трошки рад де відпочити,
Аби за раєм хвильку затужити,
Би нагадати, як колись там було,
Нім Боже слово з світлості го пхнуло,
Аби казити, терти мимо волі,
Проклявши Бога і проклявши долю.

Но Господь знає і ему годинку
До прохолоди, любого спочинку,
І не боронить місця му глядіти,
Де люди чисті, як ті Божі діти,
І ще ся в школах того не навчили,
Як би і біса перепередили,—
А де ж він найде місце си зичливе,
Як не в Підгір'ї, де ще все щасливе?

Лиш той леґінь там в лузі над потоком,
Гей брат на брата, сперся на ялицю;
Відважним чорним, гейби в орла, оком
Похмуро дивить в крицяну рушницю,
Гейби в тій цівці, що синьо снияла,
Єго вся доля добра пробувала,
Гей вже би нігде, нігде більше в світі,
Як лиш в рушниці, щастя мав глядіти.

І чо ж ти, стрільче молодий та гожий,
Допізна нічов в лузі сам сумуєш,
Коли-сь, гей рицар, пишний та урочий,
І в гарних грудях чисте серце чуєш,
Коли-сь моторний, як козак турецький,
Вус, око чорне і кресак стрілецький,
А всі пушкари на підгірськім краю
Тя капітаном своїм називають!

Чого ж, легіню, маєш ти тужити,
Коли тобі би лиш на світі жити?
Він тихо, бачу, не відповідає:
В рушницю дивить та й собі думає.

Home Poetry