А.П. Непокупний Балтійські родичі слов`ян

ВСТУПНІ УВАГИ

 
Тисячоліття підійшло,
Як в іменах на всій Русі
Почулись римляни — Павло —
І давні греки — Олексій.

Батьки й діди! Хай час мина
Й звучить античність знову й знову,
Та в кілька раз, ніж імена,
Більш предковічне ваше слово.

Воно — порада й заповіт,
І не лише найближчі люди,
У ньому — ввесь сучасний світ
І той, що був, і той, що буде.

У листі М. М, Коцюбинського до його дружини читаємо: Сховався од дощу в Колізеї і тут на камені пишу до тебе... Цю фразу можна аналізувати з багатьох поглядів, зокрема й хронологічного. Передусім, йдучи «від давнини до сучасності», відзначимо: Колізей — видатний пам'ятник давньоримської архітектури — було збудовано у 75 — 80 рр. н. е. Свого ж листа класик української літератури писав 28 травня 1905 р. Можна рахувати, скільки минуло часу від перших відвідин Флавієвого амфітеатру аж до цього пам'ятного ховання в ньому від дощу, можна, хоча це дещо й незвично, розглядати славетну споруду й приватний лист письменника в одному ряду документів людської культури. Однак при всій різноплановості і різноманітності цих її виявів факт залишається фактом: за поданою фразою стоїть більша історія, ніж за Колізеєм.

Ще першим відвідувачам славетного цирку початкове слово уривка не було чуже: з діда-прадіда римляни знали, що то значить fovere — виховувати (дітей, потомство), берегти, годувати, виходжувати (про хворого і тварин) тощо. На думку деяких учених, саме з цим латинським словом і споріднене північнослов'янське ховати, отже й усі похідні від нього утворення, як-от сховатися та ін.

Так само задовго до створення Колізею зафіксована рукою людини історія дієслова писати. Ще початку першого тисячоліття до нашої ери сягають давньоіндійські тексти, в яких спільнокоренева форма цього слова означає 'прикрашає, надає образ' тощо, наче відбиваючи первісний етап розвитку писемності — піктографічний, тобто малюнковий, зображувальний.

Та найдавніший документально посвідчений родовід межи поданих слів з листа М. М. Коцюбинського має прийменник на, далекий предок якого був зареєстрований ще в XX—XIX ст. до н. е. Саме цим часом датується чи не найдавніша пам'ятка хеттської мови (і мовних родичів слов'ян взагалі) — напис царя Аніттаса, де в клинописній формі передано об'єднану з наступним дієсловом частку nu, яка і є прародичкою нашого прийменника.

Отже, дев'ятнадцять століть після спорудження Колізею та не менше двадцяти віків до цього — ось фіксована писемністю хронологічна амплітуда слів М. М. Коцюбинського.

Та при всій повазі до класика української літератури треба відзначити, що це не його заслуга. За кожним висловом — незалежно від його художнього або інтелектуального рівня — стоять кілька тисячоліть мовного розвитку. І речення автора «Тіней забутих предків» теж містить десятки століть історії тих мов, які називаються індоєвропейськими.

0.1. Під «географічним прізвищем» мовної сім'ї—індоєвропейська — розуміється територія поширення споріднених мов, що включає Індію на сході та Європу на заході. Таке визначення, з одного боку, є замалим, а з другого — завеликим. Термін «індоєвропейський» відносно тих мов, що ним позначаються, є замалим з сучасного погляду: адже в ньому не відбито факт побутування германських (англійської) та романських (іспанської, французької) мов, скажімо, на континентах Америки та Австралії. Проте якщо підходити історично, то географічні рамки, виражені прикметником «індоєвропейський», завеликі для однойменної мовної сім'ї, бо достеменно відомо (а мовні свідчення тут—найточніший документ), що на прабатьківщині індоєвропейців (так називаються носії відповідних мов) не було ні пальм, ні слонів, зате були зими. Отже, до Індії ці народи колись також переселилися, хоча, очевидно, й не в той спосіб, як до Америки чи Австралії. Таким чином, коли б індоєвропейці були названі за місцем свого етнічного формування, то частину «індо-» в їх найменуванні напевно треба було б відкинути.

Індоєвропейська мовна сім'я, до якої увіходять слов'яни, складається з багатьох членів. Щоправда, досі ще немає єдиної загальновизнаної думки про те, де ж, так би мовити, стояла прапрадідівська хата цієї родини.
Та навіть коли й було б відомо, навряд чи стала б яснішою загальна картина, хто ким кому доводиться: такі взаємовідносини визначаються на підставі суто мовних фактів. Що ж до самого, сказати б, поіменного складу даної сім'ї, то тут зовсім не обов'язково ширяти від   півночі Атлантики до півночі Індійського океану. Багатьох з членів згаданої родини можна зустріти, майже не виходячи за межі України (якщо, звичайно, не встановлювати хронологічних рамок для цього).

1.0. Україна становить собою частину давньої території розселення індоєвропейських племен. Проходячи кімнатами багатьох краєзнавчих музеїв Запорізької, Миколаївської та інших областей України, наче гортаєш сторінки історії тих часів, коли скрізь тут був той ковиловий степ, що до наших днів зберігся в заповіднику Асканія-Нова. Вкриті іржею століть короткі скіфські мечі акинаки та вцілілі чи вже склеєні грецькі амфори — ось та мова речей, якою звертаються до нас ці два найбільш відомі індоєвропейські етноси, що їх на півдні України застав початок нашої ери.

Однак на Україні були не тільки скіфи та греки. Протягом тисячоліть на її просторах жила й ними ж мандрувала чи то верхи, чи то возами, а то й човнами по річках сила-силенна різних племен, імена яких не завжди збереглися в історії. У цьому стосунку — в плані актуальних для даної книжки індоєвропейських сюжетів — особливо вирізняються південь і північ України.

1.1.0. Коли стоїш над руїнами розкопаної археологами Ольвії і слухаєш розповідь екскурсовода, на думку мимохіть спадають слова М. Горького, що «місто — це вулик, у якому скупчується мед культури». Проте, коли продовжувати даний образ, відомо, що не всі бджоли несуть сюди мед: є й такі, що прилітають, аби викрасти його з вулика. В історії Ольвії були як перші, так і другі, і певна частина індоєвропейських племен полишила по собі слід на Україні саме завдяки, так би мовити, притягальній силі (в обох планах) спочатку місця, а потім і міста на злитті Дніпра та Південного Бугу.

1.1.1. Носії еллінської групи індоєвропейських мов — стародавні греки, що в першій половині VI ст. до н. е. прибули з Мілета в околиці сучасного села Парутине Очаківського району Миколаївської області (де тепер розташований державний заповідник «Ольвія»), вперше завезли на територію майбутньої України свої імена, якими через кільканадцять століть були охрещені східні слов'яни. Скажімо, один з присвятних написів Ольвії містить   антропонім  Деметріос Александро, отже,  йдеться про подвійного тезка, напевно, численних тепер Дмитрів Олександровичів.

1.1.2. Тісні взаємини північночорноморських греків із сусідніми скіфами, що в світі індоєвропейських мов належали до іранців (індоіранців), вели до обміну між ними не лише речами, а й словами. Саме елліни зберегли в своїх записах імена іраномовних кочівників степу, як-от скіфський антропонім Атахт, носій якого був жителем Ольвії .

1.1.3. Гостями ольвіополітів бували й належні до фрако-вірменської групи індоєвропейської мовної сім'ї фракійці, ті самі фракійці, виходець з яких Спартак наганяв страху на римські легіони. Однак не завжди іншомовні гості були прошеними: близькі до фракійців гети залишили по собі недобру славу, в середині І ст. до н. е. зруйнувавши Ольвію.

1.1.4. Кельтська група індоєвропейських мов тепер обмежена крайнім північним заходом Європи—Великою Британією, Ірландією га Францією (Бретань). Проте колись кельти займали величезні території—від сучасних своїх регіонів аж до Карпат і далі, на схід від них. В ольвійському декреті кінця III — початку II ст. до н. е. на честь багатія та громадського діяча Протогена йдеться, зокрема, про загрозу нападу на місто з боку племен галатів. На думку дослідників, за цим іменем стоять кельти Наддунайщини.

1.1.5. Індоєвропейський мовний спектр Ольвії має в собі ще й барву латині (італійська група). Епіграфічні пам'ятки (тобто давні написи на твердих матеріалах) перших століть нової ери, коли тут посилюються впливи Римської імперії і навіть утримуються її гарнізони, містять імена імператорів, рідше — їхніх солдатів, а в почесних декретах, як особливо похвальна риса, з'являється словесний штамп — «відомі Августам».

1.1.6. Зрештою, носії ще однієї групи індоєвропейських мов мають більш чи менш тісний зв'язок з лінгвістичною історією тієї порівняно невеличкої території, яку тепер займає ольвійське городище. Це східногерманські племена готів, які, промандрувавши «від моря до моря», від Балтійського до Чорного, в III ст. н. е. досягли Криму. Зазначена подія, що сталася напередодні остаточної загибелі Ольвії, не знайшла якоїсь документальної реєстрації на прикінцевих сторінках Історії міста.

Се бо готьския красныя дъвы
въспъша на брезъ синему морю:
звоня рускым златомъ,
поютъ время Бусово,—

згадується про цей народ у «Слові о полку Ігоревім».

Отже, на перехресті тих шляхів, де близько тисячоліття (по IV ст. н. е.) існувала Ольвія, сходилося щонайменше шість груп індоєвропейської мовної сім'ї: еллінська (стародавні греки), індоіранська (скіфи), фрако-вірменська (фракійці і гети), кельтська (гадати), італійська (римляни) і германська (готи).

1.2.0. Якби північ України мав хоч соту частку того, що античний світ написав про її південь! Хоча б тисячну часточку тих слів, які тоді були присвячені околицям скромного сучасного села Парутине на Миколаївщині, та переадресувати на територію, де тепер стоїть столичний Київ! Та де там! Жодного запису! Історичний процес скерований тільки вперед, і лише наука про нього намагається пройти в зворотному напрямку, спізнюючись через це у визначенні місця й оцінці подій. Адже, приміром, і в нашому столітті світова війна 1914 — 1918 рр. стала називатися Першою лише після того, як 1939 р. розпочалася Друга... Та повернемося до теми.

На тлі античних свідчень про Північне Причорномор'я дуже виразно видно, як кажуть математики, «зникомо малу» кількість інформації про Полісся та Середню Наддніпрянщину тих далеких часів. Не тільки окремі люди, але й цілі народи залишаються безіменними і без'язикими, а період, в якому вони жили, вимірюється лише з точністю до кількох століть. Історія, яка на південноукраїнських землях субсидує ідеями археоло-
гію, сама ходить на позички до останньої, як тільки мова зайде про територію басейнів Десни та Прип'яті. Археології тут і справді належить вирішальне слово.

1.2.1.0. Наприкінці березня 1977 р. Інститут історії Академії наук Латвійської РСР провів у Ризі конференцію на тему «Проблеми етнічної історії балтів», на якій виступив відомий радянський археолог В. В. Седов. У його доповіді йшлося, зокрема, про те, які ж іще-індоєвропейські народи (окрім тих, що вже зустрілися на «ольвійському перехресті») жили в першій половині  1 тисячоліття н. е. на території сучасної України. Це були слов'яни та балти (див. карту).



Середня і Східна Європа у першій половині 1 тисячоліття н. е. (за В. В. Седовим).
Умовні позначення: 1 — західні балти (прусси, ятвяги і галінди); 2 — центральне угруповання балтів; 3 - 4 — дніпровські угруповання балтів; 5 — окраїнні балти; 6 — слов'яни; 7 — фінно-угри; 8 — племена, що займали проміжне становище між західними балтами та слов'янами; 9 —  германці; 10 — кельти; 11 — іллірійці; 12 — фракійці; 13 — іранці (сармати); > —напрям руху готів у Причорномор'я.

1.2.1.1. Слов'яни, лише частково переходячи на лівий берег Дніпра, населяли верхню частину Дніпро-Дністровського межиріччя з подальшим продовженням своєї території в західному напрямку від Західного Бугу.

1.2.1.2. Північними сусідами цих українських слов'ян були балти (вони жили в основному на північ від нижніх течій Сейму, Десни й Прип'яті) та племена, що їх територією була уся правобережна частина басейну Прип'яті, і які, за визначенням В. В. Седова, займали проміжне становище між західними балтами та слов'янами і говорили на відповідному перехідному діалекті.

Постає питання: що це означає — перехідний діалект між двома такими різними групами індоєвропейських мов, як балтійські та слов'янські? І тут ми знову, повертаємося до того, з чого почали,— до мови.

1.2.2. «Таємнича мати історії», як Т. Г. Шевченко назвав археологію, хоча й дуже багато про що розповідає, однак у мовному відношенні залишається без'язикою. Приміром, латиський археолог А. Цауне цілком слушно стверджує, що знайдена 1964 р. під час розкопок орденського замку в Селпілсі (Єкабпілський район Латвійської РСР) костяна шахова фігура тури у вигляді човна з підійнятими носом і кормою та вітрилом посередині свідчить про поширення шахів у середньовічній Латвії не тільки з Заходу, але й з Русі, зокрема з Новгородщини та Вітебщини, де XIII—XIV ст. датуються знахідки подібних за формою тур («Шахмати», 1977, № 2, с. 24). Але що можна сказати про назву цієї фігури? Напевно, не більше, ніж археологи майбутнього за самою лише формою шахової фігури у вигляді башти могли б говорити те, що в російській мові XX ст. в неї була «човнова» назва (ладья). Отже, без допомоги мовознавства археологія не може видавати скільки-небудь достовірних етнічних характеристик тим культурам, що їх вона відкриває й досліджує. Більше того, у поданому твердженні про існування перехідного балто-слов'янського діалекту на території української частини басейну Прип'яті і термінологія, і сама ідея є суто мовознавчими; археології ж належить застосування всього цього до окремої конкретно взятої території.

1.2.0. Гіпотеза про існування в минулому перехідних діалектів між балтійськими та слов'янськими мовами базується на чималій кількості однакових рис. Ця подібність (порівняно зі схожістю балтійської і слов'янської мовних груп з іншими групами індоєвропейської сім'ї, з одного боку, та в зіставленні характеру близькості будь-яких інших двох груп цієї сім'ї — з другого) настільки велика, що навіть виникла думка про балто-слов'янську єдність. І коли в Москві 1958 р. відбувався IV Міжнародний з'їзд славістів, то серед питань його програми було й таке: «Чи існувала балто-слов'янська мовна й етнічна єдність та як її слід розуміти?»

2.1. Автори опублікованих відповідей на це запитання — вчені Москви, Києва, Тарту, Кракова, Праги, Софії, Белграда, Берліна, Берна та Граца  — були одностайні стосовно того, що в індоєвропейській мовній сім'ї балти й слов'яни мовно близькі один до одного, як ніхто інший. Болгарський мовознавець В. Георгієв писав, що «консервативна в галузі фонетики й морфології литовська мова може до певної міри замінити незасвідчену праслов'янську мову». Про лексичну подібність балтійських та слов'янських мов член-кореспондент АН СРСР Л. А. Булаховський висловився як про таку, що справляє «дуже велике враження». Для швейцарського і західнонімецького славіста Е. Дікенмана «існування певної балто-слов'янської мовної спільності стоїть поза всяким сумнівом», а відомий чехословацький балтист П. Трост наголосив, що ті риси, які раніше вважалися докорінно відмінними в балтійських мовах, з одного боку, та слов'янських — з другого, з поступом порівняльного мовознавства виявляються спільними (як-от у системі дієслова)...

Перелік подібних висловлювань можна продовжити, але основне вже сказано: найближчими мовними родичами слов'ян є балтійські народи, так само, як і для носіїв балтійських мов найближчими в індоєвропейському мовному світі є слов'яни. Своєрідною формулою цієї ідеї є вираз «балто-слов'янська мовна єдність».

Час такої єдності (у відповідях уживано також термінів із значенням 'спільність', 'розвиткова спільність', 'спільна епоха', 'період балто-слов'янського контакту' тощо) датується приблизно між 1500 та 500 рр. до н. е.  Орієнтиром для верхньої хронологічної межі є те, що балти й слов'яни до свого розокремлення ще встигли виробити спільну назву заліза (прусськ. gelso, лит. gelezis, лтс. dzelzs, рос. железо і т. д.), а за даними археології, залізний вік на території Східної Європи почався не раніше 500 р. до н. е./Отож, між розпадом балто-слов'янської мовної єдності та першими писемними фіксаціями слов'янських і балтійських мов минуло згруба півтори — дві тисячі років. Це означає, як підкреслюють деякі відповідачі, що вражаюча близькість балтійських та слов'янських мов, простежувана за періоду писемної історії, є тільки решткою колишньої ще більшої спільності.

Середня і Східна Європа на початку II тисячоліття н. е. (за В. В. Седовим).
Умовні позначення: 1 — західні балти; 2 — литовські й латиські племена; 3 — слов'яни; 4 — германці; 5—дако-романці; 6 — фінно-угри; 7 — давньоруські археологічні пам'ятки з балтійськими елементами; 8 — давньоруські археологічні пам'ятки з фінно-угорськими елементами.


2.2. Що ж до балто-слов'янської етнічної єдності, то ця проблема, як наголошено в деяких відповідях, перебуває дещо окремо від мовної, бо хоча мова і є «одним з найважливіших складників етнічної специфіки кожного суспільства, але принаймні не єдиним». До пізнання всього комплексу етнічних показників вестимуть «дослідження в галузі антропології, історії матеріальної ^культури з археологією в першу чергу, а також етнології та історії суспільного ладу». Така була думка польського вченого Т. Лера-Сплавінського. І з нею не можна не погодитися.

3. Проблема балто-слов'янської спільності — комплексна проблема низки наук. Те, що сьогодні в її розробленні перед ведуть саме лінгвісти, пояснюється визначними успіхами порівняльних студій у науці про слово: адже існує індоєвропейське мовознавство, тоді як про індоєвропейську етнографію чи таку ж фольклористику можна говорити хіба що у віддаленій перспективі.
Ось чому в запитаннях 1958 р. про балто-слов'янську єдність було виділено лише дві сторони — мовну та етнічну.

Однак з прогресом науки буде знайдено чимало нових проявів такої єдності чи спільності. Наприклад, уже згадана доповідь В. В. Седова містить ідею балто-слов'янської археологічної єдності, бо, на його думку, «слов'яни як окрема етномовна одиниця індоєвропейців почали формуватися внаслідок злиття носіїв східної частини лужицької культури (в мовному відношенні — давньоєвропейські племена) з розселеними на їх території племенами поморської культури (окраїнні західні балти)». Отже, на якому-небудь з майбутніх славістичних конгресів уже стоятиме питання про те, як розуміти і археологічну єдність балтів та слов'ян. Та не тільки.
До цього дедалі ширшого ряду різноманітних єдностейбезперечно буде додано і етнографічну, і фольклорну, і ще інші.

4. У світлі сказаного пропонована книжка є спробою охопити якомога ширший діапазон балто-слов'янських взаємин. Йдеться не лише про мовні стосунки, але й про зв'язки культурно-історичного, літературного, етнографічного та фольклорного планів, які нерідко сприймаються через призму власного імені або назви, загального слова чи спеціального терміна, бо мова ж всюдисуща й тисячолика.

Такий кількабічний підхід до балто-слов'янської теми, якщо ще не в здобутках, то принаймні у своїх гаслах (які з часом сприятимуть досягненню певних результатів), безперечно, працює на користь майбутнього розв'язання великої комплексної проблеми доісторичного існування балто-слов'янської етнічної єдності...

5. Багато що змінилося на території України відтоді, як п'ятнадцять століть тому загинула Ольвія. Зійшли з історичної сцени разом із текстами своїх ролей і скіфи, і фракійці, і гети, і гадати, і готи, втративши навіть прапори тих імен, під якими вони збиралися. Без остачі розчинилися в інших народах ці войовничі колись племена, мов військові частини, що не вберегли своїх бойових знамен...

Дописемна епоха в історії сучасних індоєвропейських мов закінчилася в різні періоди. Чим пізніше відбулася ця подія, тим більший проміжок часу відділяє перші пам'ятки від вихідного стану кожної з них, коли вони були ще тільки окремими говірками спільної мови індоєвропейців. І тим довший той міст між берегами, з одного боку, справжнім, на який твердою ногою стала історія, і з другого — уявлюваним, зниклим у тумані ми-
нулого, що його має збудувати наука, утримуючи цю споруду на опорах порівнянь, висновків і гіпотез... Надто довгий такий міст у слов'ян, перші писемні пам'ятки яких відносяться до IX—Х ст. н. е., отже, вони на 2700 — 2800 років пізніші від найдавніших індоєвропейських текстів взагалі (клинописних документів хеттів). І з тих прольотів, що з них складається слов'янський міст в індоєвропейське минуле, перший і найбільш визначальний веде в країни балтів та їхніх мов.

Проте пафос науки — не лише в дописемній історії, а балто-слов'янське єднання — не тільки наукова реконструкція, що спрямована в далеке минуле. На кожному кроці того шляху наших днів, яким ідуть балтійські та слов'янські народи, між ними є спільність. І усвідомлення цього об'єднує в один «зв'язок часів» як балто-слов'янське минуле, так і сучасне.
Античний світ... Без домислу й гадань
Докупи не звести його фрагменти —
З усього частку час бере як дань,
Коли цілком не знищує дощенту.

З-за тих поборів тяжко віддаля
Дістатися й красі в епоху нашу:
Венера навіть руки віддала,
Віки йдучи до Лувру й Ермітажу.

Прекрасні ж форми мови береже
Саме повітря, а не білий мармур,
її — в мільйонних копіях — уже
Не знівечать ні землетрус, ні варвар.

І часу в ній підвладне не усе,
Бо разом з ним вона міняє вроду
Й велично сотні літ в собі несе
Історію й живий портрет народу.