|
|
RICHARD BRAUTIGAN |
CoffeeI once read something about coffee. The thing said that coffee is good for you; it stimulates all the organs. I thought at first this was a strange way to put it, and not altogether pleasant, but as time goes by I have found out that it makes sense in its own limited way. I'll tell you what I mean. Yesterday morning I went over to see a girl. I like her. Whatever we had going for us is gone now. She does not care for me. I blew it and wish I hadn't. I rang the door bell and waited on the stairs. I could hear her moving around upstairs. The way she moved I could tell that she was getting up. I had awakened her. Then she came down the stairs. I could feel her approach in my stomach. Every step she took stirred my feelings and lead indirectly to her opening the door. She saw me and it did not please her. Once upon a time it pleased her very much, last week. I wonder where it went, pretending to be naive. "I feel strange now," she said. "I don't want to talk." "I want a cup of coffee," I said, because it was the last thing in the world that I wanted. I said it in such a way that it sounded as if I were reading her a telegram from somebody else, a person who really wanted a cup of coffee, who cared about nothing else. "All right," she said. I followed her up the stairs. It was ridiculous. She had just put some clothes on. They had not quite adjusted themselves to her body. I could tell you about her ass. We went into the kitchen. She took a jar of instant coffee off the shelf and put it on the table. She placed a cup next to it, and a spoon. I looked at them. She put a pan full of water on the stove and turned the gas on under it. All this time she did not say a word. Her clothes adjusted themselves to her body. I won't. She left the kitchen. Then she went down the stairs and outside to see if she had any mail. I didn't remember seeing any. She came back up the stairs and went into another room. She closed the door after her. I looked at the pan full of water on the stove. I knew that it would take a year before the water started to boil. It was now October and there was too much water in the pan. That was the problem. I threw half of the water into the sink. The water would boil faster now. It would take only six months. The house was quiet. I looked out the back porch. There were sacks of garbage there. I stared at the garbage and tried to figure out what she had been eating lately by studying the containers and peelings and stuff. I couldn't tell a thing. It was now March. The water started to boil. I was pleased by this. I looked at the table. There was the jar of instant coffee, the empty cup and the spoon all laid out like a funeral service. These are the things that you need to make a cup of coffee. When I left the house ten minutes later, the cup of coffee safely inside me like a grave, I said, "Thank you for the cup of coffee." "You're welcome," she said. Her voice came from behind a closed door. Her voice sounded like another telegram. It was really time for me to leave. I spent the rest of the day not making coffee. It was a comfort. And evening came, I had dinner in a restaurant and went to a bar. I had some drinks and talked to some people. We were bar people and said bar things. None of them remembered, and the bar closed. It was two o'clock in the morning. I had to go outside. It was foggy and cold in San Francisco. I wondered about the fog and felt very human and exposed. I decided to go visit another girl. We had not been friends for over a year. Once we were very close. I wondered what she was thinking about now. I went to her house. She didn't have a door bell. That was a small victory. One must keep track of all the small victories. I do, anyway. She answered the door. She was holding a robe in front of her. She didn't believe that she was seeing me. "What do you want?" she said, believing now that she was seeing me. I walked right into the house. She turned and closed the door in such a way that I could see her profile. She had not bothered to wrap the robe completely around herself. She was just holding the robe in front of herself. I could see an unbroken line of body running from her head to her feet. It looked kind of strange. Perhaps because it was so late at night. "What do you want?" she said. "I want a cup of coffee," I said. What a funny thing to say, to say again for a cup of coffee was not what I really wanted. She looked at me and wheeled slightly on the profile. She was not pleased to see me. Let the AMA tell us that time heals. I looked at the unbroken line of her body. "Why don't you have a cup of coffee with me?" I said. "I feel like talking to you. We haven't talked for a long time." She looked at me and wheeled slightly on the profile. I stared at the unbroken line of her body. This was not good. "It's too late," she said. "I have to get up in the morning. If you want a cup of coffee, there's instant in the kitchen. I have to go to bed." The kitchen light was on. I looked down the hall into the kitchen. I didn't feel like going into the kitchen and having another cup of coffee by myself. I didn't feel like going to anybody else's house and asking them for a cup of coffee. I realized that the day had been committed to a very strange pilgrimage, and I had not planned it that way. At least the jar of instant coffee was not on the table, beside an empty white cup and a spoon. They say in the spring a young man's fancy turns to thoughts of love. Perhaps if he has enough time left over, his fancy can even make room for a cup of coffee. |
КаваЯкось читав дещо про каву. Та писанина твердила - «кава саме для вас, стимулює геть усе». Cпочатку вважав, що вдатись до кави - нісенітниця,і до того ж не досить смачна, але з плином часу переконався, що певною мірою кава має свій власний сенс. Поясню, що маю на увазі. Вчора вранці я пішов навідати дівчину. Вона мені подобається. Як там не було, поступ у наших взаєминах вже минув. Їй начхати на мене. Я десь тут схибив, от халепа... Тиснув гудзика дзвінка і чекав біля дверей. Чув її рухи десь угорі. Маю панству сказати, ті порухи свідчили, що вона прокинулась. Пробудив таки... Вона сходила долу. Своїми печінками відчував її наближення. Кожний її крок пересмикував щось у нутрощах і в якийсь непрямий спосіб наближав мить, коли вона відчинить двері. Побачила мене, але не зраділа. Леле, а в давні часи, ще минулого тижня, сама моя поява була для неї великою втіхою. "Дивно, що то вже минуло" - подумав, граючи у блазня сам з собою. " Щось недобре мені," сказала. " Ніякого бажання говорити." "Я хтів би кави, " мовив я, хоча це було десь далеко за межами моїх бажань у цім світі. Мовив то так, ніби читав їй телеграму від когось, хто жадав лише кави й нічого більше. " Гаразд, " сказала вона. Поплентався за нею сходами вгору. То було кумедно. Вона ж оце тільки-но нап`яла на себе якусь одежину. Але одяг ще не призвичаївся до її тіла. Міг би дещо сказати про її сіднички. Зайшли до кухні. Вона узяла слоїк з розчинною кавою й поклала на стіл. А тоді - філіжанку й ложку. Я дивився на них. Вона поклала пуделко з водою на газ і запалила його. За весь цей час вона й слова не мовила. Її одяг нарешті дочепився тіла. Одяг, але не я. Вона вийшла з кухні та рушила сходами долу глянути пошту. Зараз пригадую, що даремно. Повернулась, зайшла до іншої кімнати. Зачинила за собою двері. Я дивився на повне води пуделко, на синій пломінь. Знав, що рік промине, допоки той пломінь спонукає воду до кипіння. Був жовтень і до біса було тої води у пуделку. Негаразд. Вихлюпнув половину води. Тепер закипить швидше. Бодай за півроку. Тиша в домі... Глянув на чорний хід, на пакунки з сміттям. Дивився і споглядаючи той мотлох, намагався уявити, що вона їла останнім часом. Важко сказати... Настав вже березень. Вода зачала кипіти. Це мене тішило. Я дивився на стіл. Слоїк розчинної кави, порожня філіжанка, ложка розташувались на ньому, ніби знаряддя жалібної процесії проводу небіжчика на цвинтар. Саме ті речі, які вам потрібні, аби зробити філіжанку кави. Десятьма хвилинами пізніше, залишаючи дім, коли кава зручно знайшла собі спочинок у моєму шлунку, як у могилі, я сказав - "Дякую за каву ". "Прошу, " відповіла вона. Її голос долинув через зачинені двері. Голос лунав, як ще одна телеграма. Слушний був час піти собі геть. Решту дня не мав нічого спільного з кавою. Це було чудово. Настав вечір, я повечеряв у ресторані і рушив до бару. Дещо випив і дещо погомонів з людьми. То були люди з бару і розмови, що зазвичай ведуть у барі. Нікого з них не пам`ятаю. Бар зачинився. Було дві години ночі. Мав іти. Мряка й холод були у Сан-Франциско. Я губився в тому тумані і почувався вразливою і незахищеною істотою. Я вирішив піти навідати іншу дівчину. Ми не були друзями більше року. Колись були дуже близькими. Цікаво - що і як вона зараз. Причалапав до її домівки. Дзвінка на дверях не було. Це була моя маленька перемога. Шануймо усі малі перемоги! То мій принцип, щоб там не було. Вона відкрила двері. Тримала одяг перед себе. Їй не вірилось, що то я. "Що ти хочеш?" - спитала, утямивши нарешті, що то дійсно я. Я рушив у дім. Причиняючи двері, вона обернулась так, що я міг бачити її профіль. Вона не вважала за потрібне натягати одежину на тіло. Лиш тримала її перед себе. Я міг бачити плавний обрис її тіла - від голови до п`ят. Це виглядало дещо химерно. Можливо тому, що було запізно. " Що ти хочеш? " - спитала вона. " Трохи кави, " сказав я. Кумедно казати, знову казати, що хочу кави, якої насправді не хочу. Вона глянула на мене і трохи обернулась, змінивши профіль. Не мала втіхи мене бачити. А American Medical Association дурить нас, що час лікує. Я дивився на плавний обрис її тіла. " Чому б тобі не випити кави зі мною? " - спитав. " Бажав би поговорити з тобою. Давно спілкувались. " Вона глянула на мене і трохи обернулась, змінивши силует. Я ковзав очима за тим. Щось не те роблю... " Досить пізно, " мовила вона. " Маю рано прокинутись. Як хочеш кави, то є розчинна на кухні. Піду спати." Кухня була освітлена. Дивився з кімнати у кухню. Ніякого бажання йти туди і мати там собі каву. Вже не хтілося йти у нічий дім по каву. Я збагнув, що змарнував день на дуже дивну прощу, якої зовсім не планував. Принаймні хоч зараз на столі у кухні не було слоїка з розчинною кавою, поряд з порожньою білою філіжанкою та ложкою. Кажуть, що саме весною химерно навертає юначу уяву до думок про кохання. Якби довшим був сезон цієї химери, може в тій уяві знайшла б собі місце і просто філіжанка кави . |
RB |
Russian |